Три постійності Ольги Яворської

Яворська О. Барви обвітрених літ. Проза. – Львів: Апріорі. 2020 – 234 ст.

1. Постійність стрічань
Впіймав себе на думці, що не можу пригадати деталей спілкування з Ольгою Яворською. З одного боку перед очима почала виднітися примара трагедійності. А з другого? Мабуть, не варто переживати, бо причини непам’яті можуть хоча б частково пояснити непростість ситуації.
Отже, спробуємо поговорити про них. По-перше, очевидно, варто почати з давності взаємин. Почалися вони кілька років тому, коли про неї тепло відгукувався у своїх творах і у телефонних розмовах передчасно згаслий Петро Сорока, думку якого цінував, по-друге, слід, либонь, згадати і про постійність спілкування, бо навряд чи можна нині згадати усі подробиці розмов. Адже зауважив, що пам’ять не залишає їх на полицях свого архіву. Бо значення мають не вони, а сам факт. З антипатичними людьми спілкуватися не хочеться.
… Ще раз повертаюся до цієї ситуації. Але з іншого приводу. Сумніваюся, що повертався б до неї, якби не творча незаспокоєність пані Ольги. Недавно пошта принесла до мене «Барви обвітрених літ» – нову книгу прози краянки (вона народилася у Заривинцях Бучацького району).
Приємне стрічання з неординарністю письма. Бо нове видання саме це й показало. Та зауважую, що мислиться не тільки про це, а й про різножанровість стрічань. У свій книгозбірні маю її книги поезії та прози й іноді перечитую їх, мисленно поринаючи в образність висловлення думки у віршах, або у знайомій колізії героїв прозописань.
Та не тільки книги причаровують. Помітив також, що її твори зачастили на шпальтах різних видань. Антологія «Просвітлені голоси», журнали «Дзвін», «Золота пектораль», газети «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Слово Просвіти»… Більшає бібліографія відгуків на її книги.
… Чому саме на цьому акцентую увагу, хоч взявся розповідати лише про одну книгу письменниці? Як на мене, то алогічності тут немає: як кажуть, усе пізнається у порівнянні. І на тлі вищезгаданого «Барви обвітрених літ» виглядають необхідним доповненням до творчих шукань. Й, звісно, ще раз переконуюсь у постійності стрічань. Вельми приємних.

2. Постійність пошуку

Попередні абзаци дещо промовили про авторку. Та це були тільки загальникові наголоси. Тепер конкретніше згадаю про книгу.
«Барви обвітрених літ» складаються із чотирьох розділів. Вони – різновидові. У першому, який прозаїчка найменувала «У вихорі протиріч», вона зібрала невеликі за обсягом роздуми про життя, природу, творчість, війну (лапідарність прозатики тісно пов’язана з поетичністю та афористичністю).
У другому розділі «Долю не обдуриш» письменниця запропонувала увазі читачів етюди. Особливо твір про нелегку життєву долю Єви Бережницької з Старосамбірщини на Львівщині (у цьому ж районі уже понад сорок років волею долі живе авторка), дев’ять синів якої загинули в УПА. Відчувається, що письменниця уміє бачити цікаві деталі, точним словом передати їх. Вражає, зокрема, те, що вона вишуковує несподівану форму. Шуканнями, зосібна, познакований етюд «Три втіхи і два смутки Марії з Болехова», де авторка вдало «грає» на своєрідності протиставлень.
Про необхідність творчого незаспокоєння гадається й тоді, коли читаєш розділ «Де свище овлур – проростає жаль». Він теж є своєрідним. З-під пера прозаїчки з’явився спомин про незабутнього Петра Сороку, з яким авторку пов’язувала творча дружба. Оприлюднила вона і його епістолярію. Вчитуюся у літературосплетення й знаходжу чимало цікавинок для себе, чи не тому, що пройнявся унісонним биттям творчих сердець ( про Петра Сороку у пресі з’явилися вірші Володимира Базилевського, Богдана Смоляка, Кості Мордатенка, спогади про нього вмістили й періодики. Знаю, що готується книга споминів про нього, а один науковець «загорівся» ідеєю написати монографію. А от розділ у друці – перше окнижнення. І цим воно є цінним).
Якщо позирати на видання з моєї «дзвіниці», то таким вартісним є завершальний розділ «Під сонячними дощами». Насамперед тим, що авторка оповіданнями та новелами показала, що в рамках одного жанру можна бути не одновимірною. Зокрема, чітко вказують на це твори «Тиждень одного життя» та «Утіха посеред літа», в яких письменниця колоритністю слів змальовує буденність окремо взятої людини.
До речі, про колоритність змушує думати ще одна обставина. Правда, вона знову має узагальнюючий характер. Є письменники, яких надихають реальні факти. І саме вони штовхають до словопошуків. Звісно, що вони не обходяться без фантазії, хоч це майже не цікавить читачів, бо перейняті доторкам до правдивості. Інші письмовці живляться вимислом, «саджаючи» його на реальний ґрунт… Якщо виходити з такого поділу, то Ольга Яворська належить до першого типу творців буквовиж (її спонукачем є факт. Але читачів цікавить не це, а художність відображення. Й тут письменниця у виграші.)
Але відданість реальності не є такою простою, як може здатися. Чи не через публіцистичність окремих міркувань. Тішить, що авторка розуміє важливість писання, органічно поєднуючи художність при публіцистичності. Ще одне підтвердження постійності пошуку?

2. Постійність словошукань
Про деякі нюансики виражальності уже мовлено, але ряд важливостей ще залишається поза увагою. Тому й вважаю за необхідне хоча б трішечки поговорити про них.
Зверну увагу на те, що прозу Ольги Яворської пронизують метафори, порівняння, епітети. Наведу кілька прикладів. На мою думку метафоричні зблиски характерні для багатьох висловів, «Січневий вечір то стогне, то плаче, то завиває тривожно й жалібно», «Невиказаний біль стискає груди», «Двері жалібно скрипнули». Можна, безсумнівно, навести й інші цитати. Але чи не всі вони свідчитимуть про поєднання реального й ірреального, поетичність мислення.
Розмислюю про них і тоді, коли начитую порівняння. «Мій народ, як безкрилий птах». «Життя кожної людини – то цілий світ». «Поезія – це немовби первісне відчуття життя». Причаровують до себе й епітети, «басамани небес», «двері моєї совісті», «ніжна печаль осені», «розтрощена душа», «печаль маминих очей», «незахищена душа» (зрештою, кожен, вчитавшись у книгу, може знайти і свої взірці.)
Та книгу прози вирізняє не тільки присутність літературних тропів. Важливе місце належить і пейзажності. «Небо, вгорнувшись у сірі дощові хмари», «… байдуже споглядає за чорним гайворонням». «Осінній день випливав з туману, наповнювався сонцем». «Зливи сонячних променів, що не піддавалися осені, всупереч пересудам, вливалися теплом у віконце старої перехнябленої хати».
Ті та інші пейзажні малюнки підштовхують до двох висновків. Перший з них полягає в тому, що прикладів живописання словом, як і діалогів дійових осіб бажалося бачити більше. (Та в одну мить розумію, що це може бути тільки моїм суб’єктивним бажанням, бо вирішувати авторці. Головне, що вони є і агітують за творчу особистість.) А друге висновковуння – двокрилля. Дехто (не буду цього приховувати) почне говорити, що пейзажність Ольги Яворської далекувата від звичної, бо поєднує яву та уяву. Я не назвав би це якоюсь вадою. Це – радше відзвук часової непростості.
Ця непростість не дає спокою в іншому ракурсі. Мною наведено чимало прикладів поетичної гарноти у прозотекстах. І, напевно, почуються голоси, що відгукувач приділяє забагато уваги цим нюансикам. Далекий від такої думки. Врахуймо наступне. Захоплення навколишністю – свідчення ментальності. Та й про ознаку (вкрай цінну) творчого індивідуалізму треба балакати. Про ознаку того, що заперечує хибність теорій літературних космополітів, які моляться уніфікованості слова.

PS… Нова книга краянки – ствердження необхідності літературних шукань. А може, так і має бути?

Ігор Фарина, м. Шумськ на Тернопіллі