Аґнєшка Герман – польська поетеса, книжкова дизайнерка. Авторка шести поетичних збірок: «Сонце вибухнуло» (1990), «Записане світлом» (1995), «Восени найважче йти серединою дня» (2015), «Пункт переходу» (2018), «Тло» (2019), «Хвіртка до саду» (2024). Вірші поетеси публікувалися у польських літературних виданнях (журнали «Poezja», «Twórczość», «Topos», «Post Scriptum», «Przekrój») та за кордоном, а також увійшли до польських і зарубіжних антологій. Брала участь у багатьох літературних фестивалях, зокрема, була учасницею фестивалю «Лісова пісня» на Волині. Фіналістка літературної премії імені К. І. Ґалчинського «Орфей» (2020). Тричі була номінована на поетичну премію імені Еви Томашевської за найкраще хайку (2021, 2023, 2024 рр.). З 2016 року Аґнєшка Герман є членкинею Польської асоціації хайку, в якій нині обіймає посаду прессекретарки.
Пропонуємо читачам «Золотої пекторалі» добірку віршів Аґнєшки Герман у перекладі Олександра Клименка.
–
Під снігом
Сніжинки на повіках,
на язиці, на гарячому вчинку.
Кохалися, коли за вікном шаленіла заметіль,
наче Сурія Боналі в білій сукенці,
виконуючи заборонене сальто.
Кохалися, коли сніг стирав
сліди, вогні домів і бруковану вуличку,
якою ще вчора можна було повернутися.
–
У долині замерзлої ріки
Глибокий сніг. У твоїх слідах – мої.
Здавна йдемо разом лісовими стежками дитинства
і снами, що кружляють угорі зграйкою голубів.
Якби хтось прийшов по нас і читав цей ліс як книгу,
то, мабуть, не помітив би, що нас було двоє,
що пробігло кілька оленів і неквапно минула куниця,
що якась самотня людина запала у білину.
Не мандруємо самі. З нами наші тіні –
щораз довші й мовчазніші. І події, розгортаючись,
раз у раз приводять у світ сліпих та беззахисних.
–
У країні присмерку й вечора
Навіть постійні тренування м’язів рук і плечей
не уможливлять утримування земного тягаря.
Атланте, доблесний брате, скільки нині бунту
у різьбленому тілі, зігнутій шиї, зморшкуватому обличчі?
Чи довго зможеш стояти на колінах – у страху,
що попереду – лише темна нескінченність?
Сьогодні у твоїй тіні кожен з нас
самотужки несе свою землю.
–
Звідти
Дануті
Її немає поруч,
не чути її голосу: є розколина,
у якій зникла котрогось дня.
Я хотіла б сказати їй
те чи інше, може, радше те, ніж це,
але звідти лише тиша вдаряє
зі швидкістю потяга.
На станції – тонни заліза:
підіймальні крани, над ними – делікатні тіла птахів.
У глибині розколини – тріпотіння.
Майже його чую.
–
Роздоріжжя
Щоденний схід сонця, захід. І світло, що вчить
дивитися лагідніше. Немає початку. Кінця.
Зміна. Вічна зміна. Кожна клітина у тілі
вміє лише скорочуватись і відпускати напругу.
Крізь клуби вкритої гравієм дороги –
тьмяні промені. Дедалі менш виразний її сором’язливий звив.
Вимовляю щораз складніші фрази.
Мої співчуття. Глибокий жаль. Вічний спокій.
Дорога звертає в один бік. Я – в інший.
Колеса обертаються далі.
Торохкітливий велосипед тримає мене при землі.
–
Довіра
За великим НІЩО
ще є молитва:
слова навпомацки,
по крихті, на прохання –
майже беззвучно.
За великим НІЩО –
море або океан,
кров пульсує між берегами –
скло під повікою.
За великим НІЩО –
щілина в тілі каменю,
якийсь тремкий звук:
світло просочується.
–
Майстер
Неголений. Розхристаний. Нерухомий.
Хтось скаже: викапаний безхатько. Спирається на ровер,
а може, сам слугує опертям для ровера.
Задерта вушанка вказує напрям – угору:
на кришталевому небі (такий колір буває лише в січні) –
голуби. Зграя голубів. Сріблястих
чи може темно-синіх, а потім знову сріблястих.
Крило до крила. Хвіст до хвоста. Єдність.
Вглядається пильно, аби запам’ятати.
–
Старий поет
Можна голою рукою забивати цвяхи
й дивувати цим інших.
– Чи надається така рука до написання віршів? –
запитує поет радше у себе, ніж у присутніх у залі.
– Нині довго писав, помилявся в кожному реченні.
Хотілося це припинити. Мене лякають мої роки.
Але поет завжди старий. І тільки аркуш знає,
як болить рука, долаючи опір паперу.
–
Прогулянка
Спустіле містечко або декорації фільму.
Відчинені брами чекають на повернення господарів.
Ситі коти в латках сонця і їхні примружені очі.
Щастя за Епікуром – це розмова про філософію
з другом у власному саду.
А може, щастя – це ранкова прогулянка,
в якій завмираєш, мов у бурштині.
Особливо коли довкола
візантійська розкіш. Золото і пурпур.
– Стільки смертей цієї осені, – каже М.
Нехай вірші, наче липи й клени, що палають,
захищають від темряви.
–
Тиша
Монастирський сад у Казімежі.
У застиглому повітрі кожна молитва
є надто гучною, кожен крок – надто зухвалий.
Лише троянди – майстрині любові –
перегукуються у червоному.
–
Пам’ятати
Під час війни матері пишуть
маркером на шкірі дітей
найважливіші дані.
Боже, витатуюй на моєму плечі
ім’я, яким Ти мене називаєш,
щоб не забула, хто я є.
–
Скляна куля
Перш ніж попіл встигне осісти
на випаленому даху,
на зруйнованому балконі,
на каштанах у парку,
на розтрощеному автомобілі,
на розораному гусеницями асфальті,
на промені, що пронизує вибите вікно церкви,
хтось знову струсоне скляну кулю.
Двадцять один рік.
Юлія Здановська з Харкова.
Юлька. Юлечка. Видатний розум.
Неживе серце.
Leave a Reply