(Черненко Іван. Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога.– Київ: Віхола, 2021. – 384 с.)

Ця книга справляє враження чесної і жорсткої у своїй відвертості сповіді про лікарські будні. І це чи не найголовніший здобуток автора. Із прочитаного пригадується за аналогією лише приголомшлива картина розруху, побачена і описана лікарем, учасником подій, у нарисі В. Вересаєва «На японській війні». У цьому зв’язку вкотре думаєш про невичерпний художній потенціал правди, котра, попри багатий арсенал письменницьких знахідок, упродовж століть незмінно приковує читацьку увагу.

На сторінках твору, що охоплює події 2010–2021 рр. в Україні, послідовно змальовано етапи становлення лікаря і особистості: навчання в медичному університеті на березі моря, інтернатура і лікарська практика в одному з районних центрів на півдні України, боротьба з коронавірусом. Розповідь перемежовується лаконічними діалогами, авторськими рефлексіями, житейськими узагальненнями, цікавими портретами викладачів, лікарів, пацієнтів та їхніх родичів. Часом автор до того чи того розділу додає метанаратив у вигляді ніби фейсбучних інтерактивних читацьких реплік, що примножує кількість точок зору, засвідчує авторську самокритичність і посилює переживання повноти, стереоскопічності життєвих ситуацій.

Читаючи «Сміх у кінці тунелю», мимоволі спадає на думку, що у кожної професії, особливо за нинішнього стану справ в Україні, своє Макондо. Однак чи кожен з нас, будучи домежно відвертим, зміг би втілитись у позитивного персонажа? Радше за все довелося б вивести образ циніка, наразитися на ненависть колег, несприйняття читацького загалу або зав’язнути у самовиправданнях. Можливо, тут якраз і криється секрет переконливості й привабливості книги Івана Черненка: міра обізнаності з неприємними реаліями здобувається не ціною втрати себе, а активною життєвою позицією без намагання ідеалізувати свого героя.

Напевно, небезпідставно шукати ключові сенси книжки у її титульній назві й заголовках розділів. Тож отримаємо таку вибірку: «Сміх у кінці тунелю», «Щеплення від пафосу», «Сон розуму породжує чудовиськ», «Спихотерапія», «Відкриваючи своє кладовище», «Мікрохвильовка замість серця», «Усі брешуть», «На війні як на війні», «Безумство», «Сліди на снігу», «Відчай і недовіра» тощо. Загалом складається досить похмура картина війни всіх проти всіх, на якій змальовані дурість, обман, душевна зашкарублість, недовіра, світлими моментами – свідомі зусилля покращити ситуацію і почуття гумору. Щоправда, ті свідомі зусилля виглядають часом, як «сліди на снігу», а «сміх у кінці тунелю» скидається на світло портативного ліхтарика у темряві, кінця-краю якій не видно.

Енергійний, діловий, концентрований майже винятково на роботі («виробнича проза» у кращому розумінні цього означення) або навчанні стиль письма Івана Черненка нагадує художні книжки Миколи Амосова. Однак у Черненка більше гумору і вужчий проблемно-тематичний кругозір. Ось, приміром, зразки авторських дотепів: «Циклопентанпергідрофенантрен – хороший тест на тверезість» (с.29), «У гуртожитку панувала приємна й невимушена атмосфера алкоголізму» (с.35), «Туризм і епідемія – речі несумісні. Турист має бути ситий, п’яний і щасливий. Але ніяк не в масці з дотриманням дистанції» (с.311), «Коронавірус додав гостроти в бульйон розрухи» (с.356), «Районні лікарні – це такі собі пляшки, у яких закрили час» (с.138). Завдяки зануренню у чужий досвід і професійні проблеми, починаєш помічати речі, яким раніше не надавав значення, скажімо: «Плач у дитячому відділенні лунав цілодобово» (с.109), «… реанімація в більшості ЦРЛ на п’ятому поверсі, хоча повинна бути на першому, як у більшості європейських лікарень» (с.100), «Якщо доля студента хоча б трохи цікавила кафедру, викладача, якщо люди довкола студента хоч трохи зацікавлені в тому, щоб чогось його навчити, то інтерн не цікавив узагалі нікого, прав і можливостей у нього було менше, ніж у пса, який випрошував пиріжки на вході в обласну лікарню» (с.127). А ось по-мистецькому виразна сцена, в якій перетинаються відразу кілька силових емоційних ліній: і пізнавальний пейзаж за вікном, і внутрішній стан героя в переломний момент життя, і пізнішого походження самоіронія: «Залізницю обабіч оточували дерева, величезні дуби й акації. Значна частина мого життя минула на півдні Бессарабії серед степів і невисоких дерев, які зазвичай і зовсім чагарники, тому краєвиди за вікном здавалися неймовірними. Це були найбільші дерева, які я коли-небудь бачив на той момент. Через кілька років, коли вперше здійсню подорож у гори, я усвідомлю, що помилявся, бувають дерева й вищі. Але в той час навіть сморід у вагоні здавався чимось казковим, що вже про дерева казати. Я був у передчутті чогось неймовірного. Адже їхав влаштовуватись на інтернатуру» (с.99).

Часто від обивателя можна почути фразу, що, мовляв, література і життя не мають між собою нічого спільного. Як правило, так говорять люди, які нічого не читають. Бо насправді література буває і втечею від життя, і самим життям, і авангардом життя. Власне, діалог з хорошою книгою – це ніби щира та посутня розмова з приятелем. І тотальна недовіра до друкованого слова – це, по суті, скепсис щодо існування благих намірів у співрозмовника незалежно від змісту мовленого. А це вже, погодьтеся, щось більше, аніж цілком слушне критичне оцінювання інформації. Рівень довіри і співпраці між людьми в країні визначається не в останню чергу кількістю прочитаних книжок. Адже місія літератури й полягає головним чином в тому, щоб спонукати людей до порозуміння. Тому доречно буде завершити словами Івана Черненка: «І ще: читайте книжки. Якщо є речі, заради яких варто жити, то це книжки, музика і той, хто чекає вашого повернення додому».

Роман Ткаченко, м. Київ