Читаю-перечитую книжку «Роздуми» доброго знайомця (ходили одними коридорами Львівської Політехніки, спілкувалися, були взаємоприхильними) – Володимира Перхача, академіка Академії інженерних наук України: «У трьох вимірах часу – минувшини, що поза нами, сьогодення, що тут, що з нами, та майбуття, що буде з нами лиш одну високу мить, – а там назавжди продовжиться вже без нас, – мої роздуми, – у вічній Тріяді Часу… Й у трьох вимірах Всесвіту – матерії, енергії та інформації – у нескінченній Тріяді Всесвіту…» Йому належать також слова: «Житимуть нації, мовою яких говоритимуть комп’ютери. Така крилата правда…», і він доклав немало зусиль, щоб комп’ютери заговорили українською мовою. А чому я про нього згадав? Володимир Перхач народився 10.06.1929 р. в с. Мацьковичі Перемиського повіту (Польща). Відійшов за межу 12.11.2005 р. Похований на 41-ому полі Янівського кладовища у Львові.
Пару слів про Ореста і Романа Фільців, які проживали з батьками у Перемишлі, звідки 1945 року були виселені в Україну (м. Дрогобич) під час радянської «репатріації». З батьками Фільців я був у дуже близьких товариських стосунках – інтелігенти ще тієї гімназійної «закваски».
Фільц Орест Володимирович (13.05.1928–9.07.2005) – український лікар, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри хірургії факультету післядипломної освіти ЛНМУ імені Данила Галицького (1985—2000). Похований на Личаківському кладовищі, поле № 81.
Фільц Роман Володимирович (13.03.1936–25.07.2018) – доктор технічних наук, професор, мій викладач, патріот, Українець з великої букви, керівник моєї дисертаційної роботи на тему «Дослідження статичної стійкості і малих коливань явнополюсних синхронних машин». Навчив мене працювати й радіти ділами своїми. Працюючи у Львівській Політехніці, згодом у Лісотехнічному університеті, я викладав електротехніку, обчислювальну техніку та програмування. У 35 літ опублікував понад 50 науково-методичних праць. Писати для загалу почав 2014 року. Автор десяти книг есеїстики та понад 220 газетно-журнальних публікацій.
Під керівництвом мого дорогого наставника підготовлено кілька десятків кандидатів і докторів технічних наук, а створена ним наукова школа продовжує активну діяльність, розвивається і стала кадровою основою багатьох передових університетів не лише України, але й за кордоном.
Згідно з заповітом Романа Фільца його прах був розвіяний над величною українською рікою Дніпро…
У 2021 році на моєму життєвому горизонті яскраво засвітилася зірка стовідсоткового лемка з Надсяння Теодозія Старака (Літаючий Амбасадор. Теодозій Старак: особистість. Статті, інтерв’ю, документи, матеріали, виступи, спогади. /Упорядниця Любов Горбенко/. – Львів, Простір-М, 2001. – 224 с., фото, укр. та пол. мови).
Дещо з особистого. Мої батьки в 1946 році були переселені з Люблінського повіту (сім кілометрів від Сокаля) до Тернопільської області. Там я й народився. На початку 1950-х батьки повернулися на Сокальщину. Ще не доїхавши до села, дідусь Іван зліз із вантажівки й пішов у поля. Не знаю, що він там робив, але моє дитяче серце підказувало, що він сльозами поливав грудочки землі з переораними межами. Прожив 87 років – не палив, не випив жодної чарки, дуже любив землю. Оце згадую і ридаю гіркою сльозою пам’яті…
Якщо Бог поблагословить мої зусилля і я спроможуся вдумливо прочитати й осмислити вибрані статті, документи, інтерв’ю, спогади, опубліковані в цій книжці про Теодозія Старака, буду щасливий і радіти, бо ж Богдан Залізняк ще в листопаді 2000 року писав: «Сам Теодозій Старак як особистість, як дипломат і як українець був людиною Жертовної Праці. Тому заслужив на добру і довгу пам’ять»…
Мене ж переслідує емоційно-болючий сплеск-спогад Ірини Калинець про те, як наші горе-патріоти, сіромашні політики з «гостро і люто чорним полиском очей» кричали: «Старак не дипломат!… У нього немає спеціальної освіти!» І що ж? Професіонали повидирали один одному очі… В’ячеслав Чорновіл загинув 25 березня 1999 року за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем…
ПЕРЕД ЛИЦЕМ ОТИХ, ЩО ВПАЛИ…
………………………………………………………..
Перед лицем отих, що будять,
Неправду – студять, кривду – судять
І кличуть у державну вись, –
О пам’яте моя, зведись!
Не спи! Зведись мірилом сущим
І перед Духом невмирущим,
Сказавши спокою: прости! –
Свій дух і пам’ять освяти!
Петро Шкраб’юк, «Попід золоті ворота»
(Шість елегій про родину Калинців)
- S. Мої публікації про життєвий шлях Теодозія Старака:
- В обіймах пам’яті живої.
https://zolotapektoral.te.ua/в-біймах-памяті-живої/
- Пам’ять серця не може і не має права старіти.
http://bukvoid.com.ua/events/culture/2021/03/22/221440.html
- «Та слави людської зовсім ми не бажали…»
«СЛОВО ПРОСВІТИ», ч. 9–15, 8–21 квітня 2021 р.
На світлині. Новообраний Голова Світової Федерації українських лемківських об’єднань Теодозій Старак (у першому ряду третій зліва) з членами президії (Львів, 9 серпня 1997 року).
Богдан ДЯЧИШИН, лауреат премії ім. Івана Огієнка, доктор філософії, доцент