Бориса Міруса справедливо вважають легендою театру Марії Заньковецької у Львові. Понад 70 років свого життя актор присвятив його сцені.
Кожен, хто бодай побіжно знає історію, не може не згадати 1961 року, коли до сторіччя відходу Тараса Шевченка в театрі було поставлено виставу «Невольник». Це були ті часи, коли на так званих Шевченківських вечорах у Львові було заборонено виконувати «Заповіт», а люди вставали зі сльозами в очах, коли виконувалось «Реве та стогне». I це був відвертий і відкритий протест!
I от «Невольник». Режисер О. Ріпко, який ніколи й слова не вимовив по-українськи, а українською розмовляло лише кілька артистів, вводить у виставу Бориса Міруса у ролі Тараса Шевченка, який з’являється після битви з татарською ордою і вкриває червоною китайкою кожного вбитого на полі герцю козака.
А потім виходить на рампу і читає: «Минулося. Осталися могили по полю». Всі зривалися з місць, вибухали оплесками, які довго-довго не вщухали, а він у характерному гримі стояв і кидав погляд у зал. Не знаю, що було в його постаті, в його скупих рухах, його голосі, але напевно кожному здавалося, що це в його душу у цю хвилину заглядає Шевченко і запитує, що ми зробили, щоб виконати Його заповіт.
А Дніпро ніс у Чорне море не ворожу, а нашу кров. У Львові велись повальні ревізії та арешти… I ми стояли немічні і нещасні. Що могли йому відповісти? Хіба те, що пам’ятаємо про цей заповіт і що прийде час, що Дніпро не нашу кров понесе у Чорне море, а ворожу. I це станеться! I ці потужні оплески були підтвердженням того.
Тим поглядом без слів мав право звернутись до нас тільки він — Борис Мірус, в’язень сталінських концтаборів…
Акції артиста Б. Міруса, його неймовірна популярність настільки зросли, що режисер С.Сміян ні з того ні з сього вирішив довірити йому роль Леніна в «Третій Патетичній» Погодіна. Артиста відрядили в Москву, щоб набирався ленінського духу.. Даремно, що не зіграв цієї ролі. В історії радянського мистецтва це було б перше виконання ролі вождя колишнім зеком. Який би міг з цього вирости символ, але… не сталося. Зате прозвучав у його виконанні Адольф Гітлер із п’єси I. Рачади «Коли мертві оживають». Той також марив правити світом.
Режисери, з якими він працював, чогось вважали, що Мірус повинен грати всяку погань, бо пройшов сталінські концтабори і царство вертухаїв, а тому хто, як не він, може розказати людям про них.
У театрі Борис Мірус зіграв понад 160 ролей і ніколи не втрачав нагоди нагадати глядачеві про нашу історичну трагедію, аби ми не забували про неї. Він умів це зробити навіть там, де цього взагалі не можна було очікувати. Як у виставі «Замшевий піджак» за комедією болгарського драматурга С. Стратієва, де грав роль людини, яка застряла у ліфті і вимушена була сидіти там. Цілком другорядна роль. Але у грі Бориса Міруса вона була возведена до символу: ми на той час усі сиділи в клітці! Він також сидів у клітці і був викреслений із життя на цілих десять років. Табори. Етапи. Знущання…
Він пам’ятав про роль українського театру в нашій історії. Ні художники, ні композитори, навіть не письменники, не кажучи вже про представників інших видів мистецтва, не зробили скільки для підтримки національного духу і для збереження самототожності, як театр і артисти. Так вважав і твердив Іван Франко. Це прекрасно розумілии не тільки в часи, коли видавались валуївські та емські заборони української мови, але й чітко усвідомлювала комуністична ідеологія: «Если бы мы в свое время повесили Кропивницкого, Заньковецкую, Садовского, Саксаганского, ни о каком национализме не было бы и речи…» Не вдалось!
Артист Мірус із тих країв, де традиції визвольної боротьби були тією реальністю, в якій йому довелося жити. Він із Чорткова, точніше — одного з передмість, званого Синякове, де народився 19 серпня 1928 року в селянській родині. У центрі цього міста стоїть пам’ятник одній з найвидатніших актрис української сцени — Катерині Рубчаковій. Відтоді як радянська артилерія зрівняла із землею містоТернопіль, це місто стало на деякий час культурною столицею області.
Возз’єднання і прихід радянської влади на землі Західної України, що принесло арешти, розстріли, виселення в Сибір, не оминули й сім’ї Бориса Міруса. Його брат Богдан у 1940-му був заарештований в армії, отримав 10 років виправних робіт і 1943 року помер у Тайшетлазі.
Борис Мірус неймовірно швидко дорослішав. Вікна його школи виходили на подвір’я славнозвісної чортківської тюрми. Аби не було видно, що робиться на подвір’ї, шкільні вікна замазали вапном, але діти вишкрябували дірки і дивились, що там відбувається. Бачили учнів старших класів, які ходили разом із ними до школи. Не міг відірвати від них очей — тільки вчора з ними бавився, співав. А завтра їх не стане. Їх знищать. За що?! Радянська влада нищила всіх, у кому бачила потенційного ворога. Серед 747 страчених 20—21 липня 1941 року — і рідня Бориса Міруса: Івану Мірусу було 26, а Євста- хію — 19 років. Що міг очікувати молодий хлопець від «визволителів», якщо вони знищували все навколо? Чекати, коли прийде і його черга? Нічого доброго не обіцяла й німецька окупація. Повторний прихід «визволителів» приніс тільки страх і смерть. Він на все життя запам’ятав, як знущались над тілом вбитого його родича Петра Манорика, який не хотів здатись ворогу живим і разом з п’ятьма товаришами по боротьбі підірвали себе гранатою. Його тіло прив’язали до хвоста коня і волочили селом, а за ним вели його матір, щоб упізнала сина. Знала, що коли признається, то всю її рідню знищать. Рятувала їх. Не призналась. Витримало ту наругу материнське серце. Потім від болю збожеволіла. Чи знайдете в найпохмуріших трагедіях Шекспіра подібну сцену? Він, Борис Мірус, не міг не стати в лави опору.
Удворі Мірусів розквартирувався підрозділ радянської армії, який ремонтував військову техніку. Ця техніка з допомогою Бориса та його двоюродного брата щезала після ремонту і потрапляла до рук повстанців. Над хлопцями нависла небезпека, і вони вирішили сховатись у Львові, де Борис потрапив у театральну студію Театру імені Марії Заньковецької, який тільки нещодавно приїхав у Львів. Керівником курсу був Віктор Івченко, який примушував артистів спілкуватись українською мовою…
Борис Мірус мусив засвоювати подвійні стандарти життя радянського артиста, без котрих неможливо було вижити. «Заньківчани» були частиною радянської машини — всі зламані комуністичним режимом, багато з них було переконаними комуністами і, за винятком кількох, спілкувались між собою російською мовою.
1948 року Мірус закінчив студію. Його зарахували в основний склад театру. У дипломному спектаклі «Одруження Бєлугіна» на головну роль він був призначений разом із самим О. Гаєм, який приїхав із Москви, погано говорив українською і критично ставився до всього, що бачив у театрі. О. Гай провалив цю роль. А от Борис Мірус зіграв блискуче. За гру був нагороджений бюстом Сталіна. У цій виставі побачив його голова ДЕК’у I. Чабаненко, ректор Київського театрального інституту, й запропонував приїхати до Києва вчитися. Був захоплений грою молодого актора, побачив у ньому талант, який рідко зустрічається. Борис узяв відпустку і приїхав, а через тиждень його на вулиці заарештували… У Київ, як виявилось, він приїхав для організації замаху на самого Микиту Хрущова! Отримав десять років.
Про свій арешт Борис Мірус розповідав мало. Шкодував, що мав буйну чуприну, о на допитах за неї хапали і товкли головою об цементну долівку. Тільки часом стискав до болю кулаки, коли чув по радіо спектакль рідного театру… Грали без нього…
Він повернувся до театру в березні 1957 року, там уже працювали артисти, які мали досвід радянських концтаборів: Олександр Гринько, Богдан Кох, артист хору Степан Колос.
Проте перед Львовом після Воркути був – Київ. Там зустрів його В. Івченко, який запропонував вступити в театр кіноактора, який тоді відкривали. Взяв участь у конкурсі — і пройшов. На нього відразу посипались пропозиції. Кінокар’єра розпочалась 1959 року фільмом «Іванна». Режисером був той самий В. Івченко. Потім була ще низка ролей. Але він марив сценою.
Хоч і не відразу, але все-таки його потроху включали в різні постановки. Грав у тому всьому мотлосі, яким був напакований репертуар тодішнього театру, покликаного служити комуністичній ідеології.
Він чекав свого часу. I цей час настав: вистава «Невольник» 1961 року, яка зробила його героєм.
Пік його творчості припав на той період, коли театр був переповнений російською класикою та п’єсами драматургів на зразок Корнійчука. I все ж, особливо в російській класиці, він створює кілька образів, що вражають своєю глибиною проникнення в людську душу.
Роль Терентія Пузиря з «Хазяїна» І. Карпенка-Карого (1970 р., режисер О. Ріпко) в інтерпретації Бориса Міруса стала чи не вершиною майстерності актора. На щастя, знята ця вистава на кіноплівку (1979 р., режисер Юрій Некрасов).
Для нього, здається, не було непідвладних ролей. Львів дотепер згадує його майора з «Дамів і гусарів» О. Фредро.
Проте за Борисом Мірусом був встановлений нагляд КДБ. Йому, життя і кар’єра якого були зламані саме цим органом, тепер пропонували дати підписку і доносити на своїх колег по театру. Йому обіцяли звания і ролі в кіно. Він категорично відмовився.
Ніщо в цьому житті не є даремним. В’язню сталінських концтаборів Борису Мірусу досвід «співпраці» з КДБ нагодився для створення образу Єрмакова у виставі «Михайло Єрмаков» за п’єсою Г. Мдівані, поставленою О. Ріпком. Ця вистава з участю Бориса Міруса в головній ролі була висунута на здобуття Шевченківської премії 1978 року. Її успіх був зумовлений саме грою Б. Міруса. Проте нагороду отримали інші. Бориса Міруса черговий раз викреслили зі списку.
Доля культури, доля артиста в ті роки була в руках «нашої мудрої партії і уряду», в даному випадку — першого секретаря Ленінського райкому партії тов. Юрія Курапова, якого поза очі звали міні-Лєнін. Колись Борис прийшов на прийом до нього, і з його секретаркою відбувся цікавий діалог: «Вы — Мирус?» — «Так». — «Вы были осуждены?» — «Так, був». — «И сколько вам дали?» — «Десять». — «Мало, мало вам дали!». Тепер міні-Лєнін сторожує на Південному ринку, його секретарка пристроїлась у якомусь банку і ходить на вистави театру.
У 2000 році Борис Мірус випустив книжку спогадів під назвою «Спогад артиста» і продовжив їх у наступній книжці «Мої 70 заньківчанських літ», яка не залишить читача байдужим. Як останній акорд у цій книжці прозвучав лист письменниці Лесі Романчук: «Чому під табірними номерами люди себе зберігали, а під номерами грошових знаків — втратили? Тонемо,тонемо у бруді, пане Борисе, і ніхто не рятує…»
Він у свої 90 грає на сцені. Вже не головні ролі. Але кожен його вихід — це нагадування про час, в якому ми жили і в якому жив він.
Як осторога перед повторенням.
Роман Горак
м. Львів