Проявом вищих духовних цінностей є самопізнання, самовдосконалення і самоутвердження. Цим людським якостям і присвятив своє життя відомий закарпатський письменник Юрій Шип. І робить він це вже десятки літ за допомогою поетичного Слова. Література ще з дитячих літ стала для нього головним орієнтиром у житті, повсякчас додає йому сил і наснаги, енергії і натхнення, завзяття і естетичної насолоди, усвідомлення себе особистістю і повноцінною частинкою свого народу і рідної України. Свого часу Петро Скунць назвав його самобутнім поетом сатиричної вдачі… Крім того додав, що він “зумів настроїти себе на дитячу віру в добрий світ, підвести погляд від земного бруду до тих правічних таємниць та істин, які по-справжньому збагнути можливо тільки мудрістю справжнього мистецтва”.
Юрій Васильович належить до покоління “шістидесятників”. Він був серед тих, котрі творили літературу нашого краю ще за часів тоталітарного режиму. Це були мужні і сміливі люди – Петро Скунць, Іван Чендей, Фелікс Кривін, Дмитро Кремінь, Микола Матола, Василь Вароді, Василь Густі, Дмитро Кешеля. За правдиво сказане слово могли посадити за грати. А Юрій Шип до того ж писав “небезпечні” гумор і сатиру, байки і гуморески, що друкувалися в обласних, республіканських та зарубіжних газетах і журналах – “Друг читача”, “Літературна Україна”, “Перець”, “Сільські вісті”, “Дружно вперед” та ін. Побачили світ його літературні публікації і в колективних збірниках “Україна”, “Перевал”, “Новоліття”, “Сонячний годинник”, “Калиновий спів”, “Ранковий клич”, “Дзвінке джерело”.
У багатьох своїх творах він тяжіє до теми дитинства. Найбільш відчутно це в циклі творів “Мамка, татко і … дитятко “У формі усмішок, жартів, своєрідних співомовок розкриває морально-етичні проблеми сучасних взаємин батьків і дітей. І не дивно, бо ці проблеми завжди актуальні, існували вічно. Над ними свого часу ламали голови Достоєвський, Толстой, Руданський, Гончар, Томчаній…
Народився Юрій Шип 3 травня 1943 року в Тур’янській долині, що в невеличкому селі Мокре на Перечинщині у простій селянській родині. Дотепер у його пам’яті невеличка річка Тур’я та полонина Руна, під якою бурлить водоспад Шипот. Десь у небі сновигають білі мов павутинки хмаринки, із гір доноситься прохолода.
Юрій Шип гордиться тим, що народився у цьому чарівному куточку Срібної Землі. Тут зробив перші свої кроки, сказав магічне слово “мама”, радів квітам і пташиному співу, на повні груди вдихав свіже карпатське повітря і написав першого свого вірша. Про це він із відчайдушним одкровенням висловився у своїй автобіографічній сповіді “Я – син Тур’янської долини”.
В мені живе душа Карпат,
Що із Тур’янських плаїв родом.
А чиста совість – мій мандат
І перед Богом, і народом…
Мокрянські радість і печаль
Завжди в моїй нуртують крові,
В них мука моя і мій жаль,
Скарби незгасної любові.
А хіба можна забути своїх земляків-односільчан, яким з діда-прадіда були притаманні такі риси характеру як чесність, працелюбність, доброта, любов до рідного краю і Бога. В дитинстві маленький Юрко часто мандрував з батьком у ліс і гори, милувався їх неповторною красою. Особливо його радували красуні-смереки, які першими зустрічали вранішнє сонце.
Часто біля вечірньої ватри із неослабною увагою слухав казкові оповіді бувалих вівчарів про босоркань, які потайки навідувалися до кошари і викрадали у овець молоко. Вони були дуже огидні і мали надприродні здібності. А в години дозвілля селяни організовували вечорниці, де залюбки виконували улюблені закарпатські пісні, розповідали притчі і гуморески. Напевне, саме в такі хвилини його серце наповнювалося любов’ю до природи, розгорілося прагнення оспівати всю цю небесну красу в пісні.
Берегинею родинної ватри була мати. Разом із синочком вона частенько навідувалася до чистого кришталевого джерела, де напувала його цілющою водою. Вона наділила маленького синочка ніжним серцем, чуйним характером, природним чуттям справедливості.
Про дитинство Юрія Шипа майстерно описав у нарисі “Осінній сад весняного поета” відомий літературознавець Дмитро Федака: “Діда по матері, Юрка Лібака, онук-тезко запам’ятав як людину, всіма шановану в селі, незрівняного косаря, дзвонаря й оповідача, а бабусю Анну – прекрасним знавцем цілющого зілля (пахощі якого сповнювали домівку й горище, коли воно збиралося-сушилося, на подрині, під солом’яною стріхою, аби згодом стати полікою для недужого). Дідусь по батькові, Іван, майстрував цифровані ярма, що їх бабуся Юлія (Іваниха) збувала у ближніх і дальніх околицях за гріш чи міняла на речі-товари, потрібні для вжитку. Тут у найближчому родинному колі серед односельців майбутній письменник вперше відчув красу навколишнього світу, чари материнського слова, вразливо сприйняв народну долю і мораль як власні”.
Шкільна наука у Юрія Шипа почалася в рідному селі. Хлопець добре вчився, завжди був серед кращих. Семирічку закінчив у сусідньому селі Тур’ї-Пасіці. А атестат про середню освіту здобув у Тур’я-Реметах: давній культурно-освітній столиці Тур’янської долини.
Маленький Юрко до художнього слова прилучився ще з дитинства.. Вперше виступив на сільській сцені, коли ще ходив до четвертого класу. Виконував одну з головних ролей у байці Леоніда Глібова “Вовк і Ягня”. Водночас писав віршики та невеличкі оповіді, а коли вже навчався у дев’ятому класі Тур’я-Ремітської середньої школи, написав одноактну п’єсу “Колектив допоміг”, яка увійшла до репертуару дитячого театру. Із нею юні артисти виступали перед школярами. Вона настільки припала до душі, що її переписували від руки і інсценізували в багатьох навчальних закладах Перечинщини.
Запам’ятався школяр Юрко Шип і публікаціями в районній газеті “Перемога”, обласних – “Молодь Закарпаття”, “Закарпатська правда”, а також в альманахах видавництва “Карпати”, які періодично з’являлися на її сторінках. Писав він не тільки про вчителів, учнів та батьків, а і про те, що хвилює юнаків і дівчат, чим вони живуть, про що мріють, які проблеми доводиться вирішувати. Друкував він на сторінках періодики також оповілання. Серед них – “Перший урок”, “Незабудки”, “Десятий”, “Тривожна ніч”, “Нянькова яблунька”.
А потім були казахстанські степи у Цілиноградському краю. Разом із нашими заробітчанами споруджував будинок культури. Коли повертався додому, на вокзалі в Атбасарі Акмоленської області кишенькові злодії вкрали від нього, з саквояжем, польову сумку, в якій була найбільша дорогоцінність, що з ним була: десять оповідань: “Солодкі плоди”, “Переправа”, “Туга”, “Пшениця під колесами” та інші твори, написані в одному екземплярі від руки. Цього прикрого випадку не може забути дотепер.
У своїй творчості, усупереч всім перешкодам (а їх було чимало на його непростому життєвому шляху), він торкається вічних загальнолюдських проблем, які не можуть залишити його байдужим, спонукають глибше і досконаліше пізнавати духовний світ, знаходити своє місце в ньому. Пише він цікаво, змістовно і доступно. Його твори зачитуються до дірок.
Один із дослідників творчості Юрія Шипа Михайло Ряшко вміло запримітив, що в своїх “чотирьох рядках вміє блискуче викласти суть проблеми там, де навіть безсила глибока аналітична стаття. Він осмислює життя, вміло пише про те, що нас оточує і болить. Недарма ж підмітили люди, що в проникливих творах митця – “народний слух та зір”. Таких авторів люблять і пам’ятають, бо саме вони передають прийдешнім нащадкам дух часу, епохи, в якій вони живуть. Звісно, а писак-пустодзвонів забувають. Скільки б ті не писали про любов до Батьківщини, не вихваляли партії та уряди чи епатували своїми збоченими сексуальними хизуваннями (що нині дуже модно) – у них майбутнього нема! Адже сатиричне слово повинно бути позитивно викривальним, таврувати зло й несправедливість, обороняти святе та вічне від повторного і грішного. Інакше воно – пусте й безглузде, дзеньки-бреньки, як ті “попсові” пісеньки, що нині заполонили наші теле- і радіо простори”.
Бог дав йому дар творити на землі добро. А “коріння творчого доробку Юрія Шипа, – написав про нього відомий український літературознавець Дмитро Федака у передмові до книги “Дорога співця”, яка побачила свого часу світ в ужгородському видавництві “Патент”, – чіпко тримається свого роду й народу. В ньому органічний сплав романтичної залюбленості в красу навколишнього світу з тверезим і мудро-прискіпливим поглядом на життя, палким бажанням захистити його від кривди, нікчемності та іншої нечисті”.
У творах Юрія Шипа відчувається високий професіоналізм, прагнення привнести щось нове в літературу, він упевнено, із непоборним завзяттям прокладає свою борозну до поетичних верховин, щиро вболіває за рідну мову. Його письмо зрозуміле, слово – мудре і правдиве, а стиль і манера – прості і доступні. Про особливості свого віршування він так і пише:
У поетів безліч вражень,
Власні мірки висоти.
Хтось не може без обтяжень,
А я прагну простоти.
Високої думки був про нього академік, директор Інституту української мови Національної академії наук України Василь Німчук: “Юрій Шип своїми творами будить совість, спонукає любити Бога, Вітчизну, навколишній світ рідної природи, по-синівськи щиро берегти свою землю, національні фольклорні самобутності. Він чимало віршів скомпонував у дусі народних пісень Закарпаття. Вміло трансформує в український літературний текст закарпатські говіркові слова та граматичні форми. Таким чином прищеплює пошану до рідного діалекту, з якого починається повага до материнського слова, та почуття належності до єдиного українського народу”.
Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Дмитро Кремінь був у тісних відносинах із Юрієм Шипом. Він завжди підтримував свого творчого побратима. У передмові до книжки вибраного “Поки сонце не зайшло” він написав про свого творчого побратима: “Його творча книгарня – коштовний набуток. А ювілейне вибране – то сповідь і пересторога на вершині свого роду… На цій поетичній висоті не збудуєш місцевий графоманський теремок, як і реальну розкішну віллу київського чи іншого примандрованого божка біля Говерли реальної. Сповідь на Шиповій вершині – то бенефіс на карпатській Голгофі, а його творчість – історичний мандат перед Богом і народом”.
Дмитро Федака ніби продовжив думку Дмитра Кременя про іменитого поета із Тур’янської долини: “У художній тканині книжки “Поки сонце не зайшло” витає філософський дух крилатого афоризму незабутнього Олександра Довженка: “Життя таке коротке. Поспішайте творити добро”. Своєрідним перефразо цього поклику великого митця звучать рядки в поетичній мініатюрі Юрія Шипа “Пересторога”:
Життя коротке дуже,
На жаль, на світі в нас…
Твори добро, мій друже,
Допоки маєш час.
Свого часу під час зустрічі Юрій Шип подарував мені книжку “Хто і що це?”. Це – загадки в чотири рядки із двома завданнями. І, звісно, не міг не відгукнутися про неї. Насамперед привернуло увагу те, що замість переднього слова – навідна авторова підказка дівчаткам та хлопчаткам. Юрій Шип щиро говорить із своїми маленькими поціновувачами :”Якщо комусь із вас не під силу відгадати якусь загадочку в цій книжечці, то на допомогу покличте друзів і гуртом виконайте завдання. Уважно знайдіть серед підписів під малюнками назву, що римується з останнім словом у другому рядку загадочки (на тій же сторінці). Каліграфічно допишіть її над крапками в кінці четвертого рядка – і буде вам відгадка. Та знайте:
Хто цю книжку прочитає по самісінький кінець,
Всі загадки відгадає – той кмітливий молодець.
А тепер, напевне, вже час і книжечку перегорнути. Це завдання я доручаю своїй п’ятирічній внучці Тетянці. Правда, вона ще не вміє читати, це замість неї роблю я.
Любить всіх і спомагає, ти до нього теж приходь.
Все, що є, він дав і знає. Наймудріший. Хто?…
Внучка дивиться на малюнки (а тут їх аж дев’ять) і радісно вигукує: “Господь!”. “Правильно, – кажу і читаю ще одну загадку.
– Україна” – знову задоволено скрикнула внучка.
Напевне, вдумливий читач вже здогадався, для чого я навів цей приклад? Авжеж! Щоб наголосити, що Юрій Шип пише для дітей простою, доступною і зрозумілою мовою.
Книжечка “Хто і що це?” адресована малятам, підліткам молодшого та середнього шкільного віку. Вона складається із трьох розділів: “Загадочки для діточок”, “Відгадайте школярики” та “Дружно погадаймо”. Порахував: ошатну збірку (кольорові ілюстрації до текстів здебільшого взяті з інтернетної теки та з інших джерел) становлять 220 віршованих загадок. Ключ інтриги до них у підказці автора на другій сторінці. Назва відгадки римується з останнім словом у другому рядку віршика. І, головне, – відгадку слід каліграфічно дописати в кінці четвертого рядка над крапками.
Книжка, як на мене, звичайно, оригінальна, однак першопрохідцем у цьому жанрі Юрія Шипа не назвеш. У 1993 р. побачила світ збірка лауреата Всеукраїнської літературної премії імені Лесі Українки Степана Жупанина “На високій полонині”, де вміщено 100 загадок. І все ж, поява Шипових загадок на книжкових полицях – помітне явище в українській літературі. Відомий закарпатський журналіст Василь Зубач, відгукуючись на її появу, написав: “Збірку скомпоновано так, щоб читачеві легко віднайти загадку під назвою ілюстрації, а до теми зайвих малюночків є можливість і самому спробувати придумати власну. Засобами художнього слова це видання дає простір розвивати мислення й поглиблювати знання та кругозір юних читачів з галузі ботаніки, зоології, літератури та інших точних гуманітарних дисциплін. Вона допомагає осмислити суть природи й людського життя, вдумливо аналізувати явища суспільного, духовного і матеріального світу в свічаді зорових образів”.
Перегортаючи сторінку за сторінкою, наочно переконався, що для дитини усе тут важливе: і текст, і малюнок. Адже загадки цікаві, дихають новизною, а сама книжечка гарно зі смаком оформлена. Вона послужить для малечі джерелом знань, з якого черпатиме обізнану мудрість.
Ось який він Юрій Шип – поет-пісняр і гуморист!
Василь ШКІРЯ,
м.Іршава,
Закарпатська область
Leave a Reply