А ще не так давно я писав передмову до Його книги, яку пропоную «Золотій Пекторалі» як іскорку-сльозину у пам’ять про Поета.

 

КНИГА, ЯКА ПЕРЕМАГАЄ НЕДУГУ

 

(Передмова до книги «Петренко Микола. Завчасна проща: Поезії. – Львів: ТзОВ «Ліга-прес», 2012. – 104 с. (С.3-5)).

 

Справжній, вроджений, поет молиться віршами.

Врешті, він і творить пісню або молитву, пісню-молитву, молитву-пісню, пісню-код, яка зостається після нього в культурно-інформаційному полі його народу, а то й цілого світу, яка захищає душу від жорстокості, а сам світ робить надійнішим, домашнішим, світлішим.

Тому версифікаційна вправність Майстра тут, звичайно, важлива, але не первинна. Головне – повірять цій молитві люде, Всевишній, сам її автор, врешті-решт, чи знайдуть кращу, щирішу, принизливішу — щоби підхопити і понести в душах далі – до безсмертя, яке парадоксально починається якраз після фізичної смерті митця, або принаймні тоді, коли він зі смертю на Ти.

Адже лише часто думаючи про смерть, людина може особливо гостро відчувати життя, передавати свій досвід іншим, любити його, життя, бо ж «на світі той наймудріший, хто найдужче любить життя» – написав на порозі вічності завжди молодий Василь Симоненко.

І ранню мудрість цю можна асоціювати з аурою одного з найунікальніших, легендарних за життя, людей-поетів і поетів-людей, зустріч і близьке знайомство з яким подарувала мені доля – Миколою Євгеновичем Петренком, якому нині 86 років, який, вроджений полтавчанин, пережив концентраційний німецький (Штокбах) і трудовий радянський табори — на рибних промислах Камчатки, відбудовах Донбасу, навчався на факультеті журналістики у Львівського університету, працював у редакціях газет…

Порода.

Автор понад 70-ти різножанрових книг, театралізованих п’єс, багатьох пісень… Микола Євгенович зостається душею творчої компанії, невичерпним життєлюбом, якому за всіма духовними і фізичними потугами непосвячений хтось навряд чи дасть більше шістдесяти років, продовжує дивувати світ новими книгами та світлим і добрим, ненав’язливим оптимізмом, який цієї зими спіткнувся об моховий камінь недуги… і зміг написати у її присутності, у час екзистенційного переосмислення всього, сповідально-молитовну книгу віршів, яка зараз перед Вами.

Це щемлива і висока книга-репортаж, книга-медіум, книга-молитва, своєрідний запис внутрішньої розмови душі зі Смертю, творена на межі між двома великими світами великого життя великої людини, характерного українця, повноцінне гармонійне життя якого, слава Богу, продовжується.

Поезія перемогла смерть.

Всі основні теми Поета звучать тут по-особливому: і кохання, і батьківщина, і космос…

Ще трохи – чуєш: підкликає вічність?

Ще трохи – чуєш: зоряні світи…

Чи Ти мені яку поставиш свічку,

Не десь там хтось, а хочеться, щоб Ти, —

 

читаємо у вірші «Свічка від України», в якому Микола Петренко так талановито українізовує вічність і овічнює Україну, світ і засвіт, говорячи далі по-козацьки із Тією, що, як правило, мовчки робить свою закономірну справу:

 

От і знову прийшла. З нею страхи і жахи.

Та не квапся туди: нас ніхто не чека.

Ти втомилась, присядь. Може, в карти чи в шахи?

Може, чарку – то разом втнемо гопака.

То чого там, наллю – щоб всміхнулась, здорова,

Десь бо є недопите у щасті вино.

Хоч присіла, і то…

                              Але далі ні слова,

Окрім того:

                              – Лаштуйсь!..

Я ж готовий давно.

А тут, перепускаючи крізь словообраз сконденсоване духовно-душевне минуле, яке вміє ставати майбутнім, Майстер медитативно, гранично відверто, знімаючи всі маски, в унісон із здорово іронічним Хайямом, із конкретними символами-інкрустаціями, бісами-деталями рече:

 

Я знав, що прийде – наче й сміх не сміх,

Але чомусь не клеїться робота,

І навіть книги – в мене скільки ж їх! –

Від Гейне і Махна до Еліота,

І навіть Драч, і перемерзлий Стус –

Читаю – а чомусь не йдуть до тямки.

Я що – боюсь? Та наче не боюсь:

Жду – чи вона доторкнеться до клямки.

То може – що? То може, цей кросворд?

То що я, що – отак насправді гину?..

Жую, немов із салом бутерброд,

Лякливого, як нині я – Тичину…

Такі рядки очищують душу, парадоксально додаючи бажання жити, жити дзвінко, світло, весело, здорово – попри все і вся!..

Ця книга відганяє недуги.

Вона не пафосно, а довірливо-іронічно писана золотою кров’ю поета-медіума на Межі.

Тому вона чудотворна.

Маю за велику честь читати її одним із перших.

І аз грішний щасливий, адже мене рано чи пізно також чекає така розмова…

Ігор Павлюк

На фото зліва направо: Ігор Павлюк, Леся Степовичка, Микола Петренко, Ігор Калинець.