Юрченко Євгенія. Візії дощу: поезії – Житомир: Вид. О.О. Євенок 2020 – 112 с.
Дощові акорди
Якщо вслухатися у музику дощового течіння, то неодмінно упіймаєш себе в неоднаковості звучання плину кожної крапельки. Коли перечитав «Візії дощу», то здалося, що Євгенія Юрченко почула ці мелодії: «Граю з вогнем, очищаюсь дощем, краплі народжують літери».
Вчитаймося разом з поеткою у ці буквотвори. Хоча б тому, що вони вказують на виражальність – найважливішу ознаку справжності літературного думання. І саме це говорить мені про потребу пильнішого вторування у бентежність дощевіршів. («Бентежні» – назва першого розділу, але думається про бентежжя, і коли перед зором постає розділ «Сміливі», і навпаки.)
І починаю своє вдивляння у виражальність з констатації вдатності літературних тропів. Бо ж чимало цікавого для себе уздрів межи порівнянь епітетів та метафор. Не хотів би, щоб через ці гарності (слівце від Андрія Содомори) не завиднілися деякі слововиявні моменти, богошукальницькі мотиви, культурологічні акценти, лагідність жіночого крилатослів’я. А хіба по-своєму не оборнаметновують книгу згадки про «населення» й кольорові екстраполяції?
Отже, виражальність є багатоплановою? Саме так! Але не деталізуватиму, хоч і кортить, не бачу доцільності, адже взірці деяких її елементів (маю на увазі словопромовляння) є промовистішими.
Згадаймо хоча б про порівняльність, але цей троп не можна «стригти одними ножицями» через наявність його різновидів. Продощуємо серед порівнянь зі сполучниками на кшталт «як», «мов», «ніби», «неначе»… «Пройдись нейронами, наче східцями», «Колобродить буденність, немов віщун», «ця миттєвість, як літній розхристаний грім». Продовжимо блукати межи порівнянь. Правда, цього разу вони не мають сполучників: «Лист ненаписаний – іграшка двох вітрів», «Світанок для обох – задимлена печаль», «За вікном вирує вітер – шибайголова іще той» (Чесно кажучи, після оцих простих порівнянь хотів угледіти взірці тропу з поєднанням елементів, але як не прикро не побачив, та був нагороджений порівняльністю за рахунок сув’язі іменників й прислівників: «плин-капіж», «осінь-чаклунка»).
На дві частини можна розділити й епітети: звичайні та незвичайні. Приміром такі словосполуки, як «келих щастя», «чаша буття», «сонячний ранок» належать до тих, які нерідко існують у віршах. З одного боку можна «побатькувати» віршарів. А з іншого? Ліпше дивитися на проблему через призму доцільності. А ще не забувати, що на тлі звичайності виразніє небуденність: «автографи тіней», «мозаїка рефлексій», «карта пам’яті».
На цьому фоні метафори виглядають монолітніше, хоча літературознавча наука ділить і їх. Але гадаю, що в даному випадкові троп допомагає небуденно передати думку, звівши до певного однаковіння явищ: «Вештаються невтомні привиди минулого», «Безтурботність порушують крики зброї», «На околиці ночі знову тебе зустріла» (не знаю чи метафорика була б такою вдатною без епітетних знахідок).
Та не тільки тропи є позитивізмами для вражальності, цю функцію взяли на себе й слововияви. Звичайні буквотвори чарівніють поряд із рідковживаностями: «капелюшник», «осердя», «просторінь». У поезомову наполегливо входять слова з сучасної лексики: «гаджети», «айтішні». Виразнішими стали й діалектизми: «най», «ніц» все частіше з’являються у мовленні, руйнуючи міф регіоналізму. Чи так: ми звикли до слова «скло», як до літературної норми, та водночас зачаровує «шкло», у контексті, звісно. Це створює позитивний ефект говірковості.
Чарівно впливають на виражальність і богошукальницькі мотиви: «Випадковість промовить: «Вірую!» і зів’яне вогонь свічі», «Твоя справжність, Богом збрежена», «Запозичив у янгола усмішку, у Всевишнього – мудрості пригорщу» (В даному випадкові мене цікавить не кількісний вимір таких словотворів, більше переймаюся органічністю висловлювань.)
Привертає увагу природність культурологічних аспектів. Вірш «Пані із паралельного виміру» нагадав про «Майстра і Маргариту» Михайла Булгакова. Згадка про вченого Івана Павлова у творі: «У тебе особливий почерк щастя» породила ледь вловиму асоціацію із «Собачим серцем». Певні алюзії з’являлися, коли читав рядки про Піфагора, Ельжбету, Єву і Лоліт…
Мені також здається, що все це, разом узяте, провокує крилатослів’я: «не загортай минуле у сувій, вчорашній день забудь і збайдужій», «Усмішка подолає десятки битв», «Вимога дня зустрічатиме доти спротив, доки раби цілуватимуть зайді руку». Неможливо однозначно ствердити, що спонукає до афористичності мислення. Радше за все, тут зійшлися два фактори – любов до плавання у фразеологічному морі та лагідність жіночих почувань.
Щодо останніх, то вони зриміють і у згадках про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зірки і небесні світила: «стежина уквітчана щедро блакитним барвінком», «нуртуєш судинами першим березовим соком», «А Павлова читаю вже котові», «Уночі супроводжує мовчки в дорогу лелека», «І гасне ненароджена зоря», «Визирає до кроків синхронно мудрий місяць у серпантині».
В більшості цих споминань немає зримості барв, але все чомусь бачиться у їхніх переливах. Це враження доповнюють кольорові екстраполяції: «Втонула в глибинах синього», «Радо всміхаються літерами по білому», «Нами надкушена жовтогаряча скибка», «Щоби уста фарбувати червоним», «З червоного в зелений перефарбувати всі світлофори міста», «Свідомість звужується до чорної цятки», «Білий бузок переплетено у фіолет»…
.
Візії душі
Якщо перший міні-розділ цього відгуку на поетичну книгу торкався питань виражальності (деякі аспекти торкалися тематичності, бо перепліталися), то тепер настала пора зосередитися тільки на темарійності. Звісно, можна було б говорити про громадські, філософські, пейзажні та інтимні мотиви у цій ліриці, прикладів вистачило б, та не думаю, що такий прийом був би правильним, через переплетення мотивів. Декілька взірців: вірш «Ти без маски, а досі неінфікований» торкається такої болючої теми як ковідна пандемія. «І тим паче та, що наразі тебе вигадує, не примусить їх встати з колін» − громадянськість, яка підтверджується й іншими рядками. Зримою є й філософічність: «Розсмієшся, на шклі зостануться лиш відбитки вчорашніх днів». А твір «За межею дощу і сонця» − відлуння інтимних почувань: «А наразі поряд з тобою всміхаюсь космеї». І тут любовний струмінь переплітається з філософічним. «І за крок до межі ми таки не були за межею» (приклади таких сув’язей можна при бажанні множити, але цікавішим є те, що ці переплетення вже стали ознакою сучасної лірики і Євгенія Юрченко по-своєму підпорядковується вимозі часу).
Та часові площини означені не лише цим відчуттям. Читаєш вірш уродженки Житомирщини і подумки поринаєш в історію жіночої вітчизняної поезії. І згадуються твори Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Наталії Лівицької-Холодної. Зрозуміло, що почуттєвість у їхніх строфах була, але водночас відчувалася застебнутість душ, згідно з особливостями того часу. Твори Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Світлани Йовенко на їхньому тлі виглядали дещо розкутіше. Ще далі пішли наступниці: Любов Голота, Теодозія Зарівна, Софія Майданська, Людмила Таран. Можна також згадувати про Ольгу Яворську, Любов Проць, Світлану Антонишин, Наталію Фурсу. Не можна не згадати про те, що ота внутрішня цензура моралі часу та прес ідеологеми комуністичного штибу зникли у віршах Тані П’янкової, Людмили Веселої, Олени Пащук, Валентини Люліч.
Представницею цього покоління є і Євгенія Юрченко, яка передає поетичними почуваннями непростості почувань ровесників: «Автографи тіней на стінах змиває розвеснений ранок і напрямок руху нетлінний не змінює час».
Незмінним є й рух поетки до виразності поетичного образу. До речі, про це починаєш думати вже, коли бачиш назву «Візії дощу» на обкладинці. Цікавий епітет і має він своє походження: «За прогнозом погоди – мінлива хмарність, серед візій дощу – проникливий зір» (часто-густо фрази, які вони вважають найважливішими, стають у поетів назвою книги. «Жіночий танок» Ірини Мироненко, «Голос із рік повечірніх» Ярослави Павличко, «Кленопис осені» Оксани Почапської. Житомирянка теж пішла таким шляхом?) А ще, либонь, варто балакати, що у назві відбилося й прагнення осмислювати уже існуюче, але прошкувати своїм шляхом. Хіба на денці серця не тріпоче така думка, коли згадуєш про «Голос дощу» Світлани Короненко чи «Візії» Григорія Штоня?
Ось такі вони візії душі. Далекі вони від крапкування, бо мислиться про різноформ’я поезовираження, неологізми та алітерації, які вже зустрічаються в цій книзі та, очевидно, в майбутньому їх буде значно більше. Підемо до нього, вслухаючись у «Візії дощу».
Ігор Фарина