У пошуках самості…

1.

  …Завжди на позитиві сприймаю та приймаю щось таке, у книжці поезії, що можна трактувати, як певне програмне. Адже саме у такий спосіб автор одверто заявляє про свої поетичні ідеали та наміри.

                                Перегортаю дні прожиті,

                                Мов календарні сторінки.

                                Хвилини плинні – часу миті –

                                Вляглися стосами в роки.

                                Журбу колише темінь ночі:

                                То вітру свист, то зливи шум,

                                То зорі, як небесні очі,

                                Моргнуть-освітять стежку дум.

Тут додам інше, що маємо збірник вибраних поезій Мирослави Данилевської-Милян. Сюди також увійшли нові поезії письменниці, написані упродовж 2022-2024 років.

…Але скажу, напочатку, що авторка вміє у своїх творах любити людей та поважати творчість інших. Така вона є Мирослава Данилевська-Милян… Такою є і її книжка поезій «Зорі на стежці», видавництво «Терен», Луцьк, 2024 р., 223 с.

…Отож, вірш, винесений на початок книжки як програмний, задає тон усій збірці, визначаючи її головні мотиви, композиційну структуру, приватну, особистісну історію ліричного героя.

.

2.

…Ніби окремішньо у книжці – поезія «Порив» (Богданові Чепурку). Цьому чоловікові-віршареві, який ще тут, але вже не з нами, занурений у тяжку розсіяну недугу. Простий душевний вірш, а як зачіпає, спогадує. Бо якже отак запросто зректися свого, земного, напрактикованого творчо!?.

Тут авторка, як сестра милосердя, як сердечна приятелька, як провидиця.

                                           Колись-то буде перехід

                                           У тайну позакраю…

                                           В човні безчасся жде мій рід,

                                            Щоб відпливти до раю.

Пишнослів’я, «високий» стиль, говоріння для заманухи навіть близько тут не притаманні поетці. Вона відповідальна високосно за кожне мовлене слово перед Творцем. І у цьому, гадаю, головна ідея та непроминальна художність книги.

.

3.

Вміння у, здавалося б, «техногенному» сонеті, вийти на трагічні зрізи людського буття, зберігаючи при цьому людяний оптимізм та не піддаючись настроям занепадницької безвиході, є свідченням того, що напевне тут дозволяє говорити про Данилевську-Милян, як про майстриню поетичних версифікацій. Не втримаюсь, аби не процитувати.

                                                 Сніговий сонет

                                     В холоднім білім полум’ї зими,

                                     Бунтуючись, згорає місяць лютий.

                                     І вітер витанцьовує розкутий,

                                     Черкає вись звеснілими крильми.

                                     На видноколі зміни і в душі.

                                     Крізь панораму далі незбагненно

                                     Малює небо голубінь натхненно,

                                     Споліскуючи пензель у дощі.

                                     Кору дерев вже будять ранні брості,

                                     Сніжинки тануть, як неждані гості,

                                     Відвідини запізні й недоречні,

                                     Бо зріє в леті благодать рясна,

                                     Тріумфу Сонця знаки безперечні

                                     На парусі весняного човна.

Саме у такий спосіб поетка провадить читальника-друга. Розмовляє з ним. Тішиться суголоссю. Знову ж таки, бачу у цьому неабияку якість авторського таланту. Нехай щастить, бо «тріумфу Сонця знаки безперечні…» Таки.

.

4.

Чим далі занурюєшся у цю книжку, тим більше ґратулюєш авторці, як своєрідному медіуму поетичного слова, що збурює атмосферу почуттів і емоцій в читальника, дає розуміння творчих засад написання цих поетичних текстів. Ні на йоту не схиблю, якщо скажу: впродовж усієї книжки поетка робить собі ніби зарубку на древі поетичної правди. Хоч би ось так:

                                         Виношую слово, неначе дитя,

                                         Обточую, мов діаманти,

                                         Різьблю сокровенне різцями таланту,

                                         Проводжу крізь душу до з’яви в життя.

.

5.

«У храмі серця» – розділ, що в ньому зібрано духовно-молитовну лірику. Певен, ця поезія писалася не з наскоку та неодномоментно. А – «звіряючи душу».

                                         І світло зродиться в душі,

                                         Як день урочий, – біле-біле!

                                         Долине ангельський нашіпт,

                                         Відмолить тихо наболіле.

Слова щільно туляться одне до одного, не впускаючи посеред себе якихось неточностей, випадковостей, манірних молитовних промовлянь. Локальні камерні події набувають глибини знаковості, вкладаються у долі ліричних персонажів. Авторка, здавалося б, ледь торкається струн поетичної ліри, а виявляє себе складна духовно-сакральна мелодія. Правдиво, без хизувань та бахвальства.

                                          До Тебе – до Світла – і – Бога

                                          Молюся у тиші вечірній.

Певен, що цей розділ книжки, доповнений та побачений по-новому, згодом переросте в окрему збірку та обов’язково буде мати свого читальника.

.

6.

Іронічна поезія – це не так запросто, як може здатися нашвидкуруч. Вона була притаманна й таким літературним гігантам як Байрон, Гейне, Гофман… Тут, як на мене, складність полягає у тому, що авторські якості, іронічні, є, радше, вродженими ніж набутими… Отож, «літературний відбір» залишає лише найкреативніших, найхуткіших на стезі іронічній.

М. Данилевська-Милян уже не вперше пропонує своєму читачеві аж цілий книжковий розділ такої поезії. Ця поетка – достоту смілива, аби покепкувати навіть над собою. Звісно ж, – над ліричною героїнею. Проте, – від першої особи:

                                   Лишилась в заддзеркаллі юна казка,

                                   Та літ моїх не рветься тятива.

                                   Прикрила душу іронічна маска, –

                                   Всміхаюсь вам, бо досі ще жива.

Присутня тут гірка іронія, висотана з життєвих перипетій. Але ж, як сміливо-іронічно, як природно-довірливо…

                                        Життя – відхід… на терезах…

                                        Радіймо дню новому нині,

                                        Допоки з неба синій птах

                                        Скида надії по пір’їні.

.

7.

У цьому ж розділі книжки «Зорі на стежці» представлено авторкою й пародії. Знову ж таки, згадаю серед основоположників жанру Котляревського, Вольтера, Рабле… Тобто, – письменників різних епох і народів, яких аж ніяк не запідозриш у літературному штукарстві.

Серед письменницькою увагою прикутих до пародіювання Данилевською-Милян відомі імена, як Ігор Павлюк, Марія Людкевич,

Петро Шкраб’юк, Любов Бенедишин, Олесь Дяк, Оксана Лозова, Любов Долик, Ольга Яворська, Надія Черкес і Ваш Покірний Слуга та інші.

Додам, що пародійні тексти Данилевської-Милян не є якимось простацьким висміюванням. Маємо художнє перевтілення, я б сказав, у відверто комічні перелицьовані твори, але доброзичливі; нерідко з вказівником до вистояного народного гумору.

Зафіксую, що поетці писати й писати у цьому жанрі: виходить зовсім незле. Насправді.

.

P.S.

Дизайн книжки «Зорі на стежці» (художниця Ірина Дацюк) дуже ретельно втілений. Графіка витанцьовує пружним штрихом; дзвінко відлунює рисунок. Проте, усе це носить відверто прямий ілюстративний характер. Відсутня добра глибинна інтерпретація тем та мотивів збірки. Що додало б цікавости в плані образотворчого мистецтва. Втім, можливо, – це свідома стилізація під давнє та не дуже, що й намагалися здійснити поетка та мисткиня. У такому разі, – це їм вдалося.

           P.S.1

Як переважно це в мене трапляється, не дотримувався книжної послідовності поезій, більше покладаючись на свою вироблену естетику та письменницьку інтуїцію, – що дало можливість написати текст, напевне, без порожнин та прогалин. Мабуть, так краще: дорогою до самості.

                                                                                     Віктор Палинський