Навала буденних справ, нескінченна зайнятість втомляють. Подекуди життя видається прісним і щоб рухатись уперед не вистачає простої речі – мотивації. А що може бути краще за мотивацію, ніж гарна історія, яка здатна надихнути. Аби впоратись з поставленим завданням в Дніпрі, вже маю ідею, куди податись. Але крокуючи вперед, не буду зберігати мовчанку. Перш, ніж взяти інтерв’ю, маю чим заповнити простір.
Одне слово багато значень «Grace»
У сучасному світі доволі часто натикаєшся на байдужість. Останнім часом все частіше відмічається тенденція, що бути добрим та відкритим зовсім не модно. Молодіжна культура формується під великою кількістю зовнішніх чинників, з яких не мала роль припадає саме інтернету. Люди закриваються і будують огорожі, що схожі на мури, тим самим бажаючи відгородити себе від проблем і реального життя. Підлітки і підростаюче покоління намагаються вдавати когось, ким вони не є і взагалі жити так, ніби окрім власної долі їх нічого не хвилює. Подібна заява не стосується абсолютно усіх, але все ж негативні процеси у суспільстві відмічаються досить нерідко. За таких умов важко казати щось про активну соціальну позицію і бажання змінити щось у своєму житті. Навіть попри усі складнощі і велику кількість факторів щодо формування девіантної поведінки у молоді, можна відмітити і позитивні моменти.
Достатньо пошукати і придивитись до оточуючих, як похмура картина світу одразу ж змінюється. Уявлення про молодь може кардинально змінитися, просто поспілкувавшись з представниками нового покоління. Для цього безпосередньо вирушаю подалі від надокучливого гамору міста, вулиць і тисняви у транспорті, і прямую до театральної студії «Grace». Керівником студії виступає Карина Алієва-Голуб. «Комсомолка, спортсменка та просто гарна дівчина», і це не все що можна сказати про таку талановиту та креативну людину, яка має великий досвід в театрі. Вона чудова актриса, режисер театру ляльок «Білий чарівник». За її плечима багатий досвід та черговий успішний проект, якому вона присвячує немало часу.
Початково моє знайомство зі студією не мало на меті написання повноцінного інтерв’ю. Мене запросили на виставу «Асакамурі» в якості глядача. Але згодом я загорілась бажанням розповісти про талановиту і яскраву молодь. Мабуть вас зацікавить діяльність студії «Grace»? Що ж як на мене, студія «Grace» має декілька цілей: в першу чергу це – соціальний проект, який побудований на альтруїзмі і безмірному ентузіазмі багатьох людей. Студія «Grace» виконує просвітницьку діяльність і кожна поставлена вистава, вирізняється значною цінністю. Окрім цього, частина коштів з вистав віддається на благочинні цілі. З усіх поставлених вистав «Асакамурі» лише дві супроводжувались збором коштів. Безпосередньо збір коштів проходив без гучної агітації, лише заклик проявити себе в благочинній справі. Першого разу «Grace» проводила збір коштів для реабілітаційного центру наркотично-залежних людей, а другий – для лікування хворої на рак вчительки.
Сама назва «Grace» показує багатосторонню направленість діяльності студії. Адже всім відомо, що слова в англійській мові при перекладі мають декілька значень. Так і переклад назви «Grace» «благодать», але це більше, ніж просто значення. Основна мета колективу студії: творити добро та залишати приємні і щасливі спогади. Художній репортаж буде неповний, якщо не поставити декілька запитань керівнику театральної студії «Grace». То ж радо починаю з Карини. Далі К – кореспондент.
К: «Повідай трішки про себе, розкажи про професію, її недоліки та переваги».
Карина: Напевне найголовніша перевага моєї професії – актори завжди дивляться в очі багатьом людям. І через очі попадають в серця та душі. Ми живемо емоціями та хвилюваннями, дуже чуттєві до енергії глядача. Ми як антени-ретранслятори, які передають в маси ідеї, почуття, думки поетів, драматургів, режисерів. Я в цій професії з 18 років. Ось уже 12 років я акторка, страшно подумати. Закінчила Дніпропетровський (тоді він ще так називався) театрально-художній коледж, я вступила на службу (так називали «роботу актором» в старовину – «службою в театрі») в Полтавський академічний театр ляльок. Паралельно, заочно навчалась в Київському національному університеті театру, кіно та телебачення ім. Карпенка-Карого. Моя робота в театрі була насиченою та плідно:, багато головних ролей, міжнародні театральні фестивалі (Литва, Сербія, Білорусь, Росія, Туреччина, Туніс). Було добре! Але…Розвитку особистого, творчого, польоту конкретно моєї фантазії мені не вистачало. Так з’явився приватний театр «Білий чарівник», який живе і розвивається ось уже 6 років. Глядачами якого, в основному є діти. Але пізніше, мені і цього виявилось мало.
К: «Як тобі в голову прийшла ідея організувати театральну студію «Grace»?»
Карина: Мені не вистачало чогось для душі. Кортіло спілкуватись з глядачами вже на іншому рівні, піднімати якісь важливі, гострі, соціальні теми. А молодіжний театр, це якраз та платформа на якій можна експериментувати, робити те, що ніхто не робив раніше. Завдяки моїй дружбі з «Армією Спасіння» ця думка змогла втілитись в життя. На початку нас зібралось 4-5 людей…але всі горіли всередині, прагли розвитку, хотіли нести людям добро та світло! За рік наш театр виріс до трупи з 15 людей. Це майже як в державних театрах. За рік ми поставили дві вистави, теж як в державному театрі. На цьому схожість з державними театрами закінчилась. Наші артисти – це молодь, яка вчиться та працює де завгодно. І театр для них це не ремесло, не професія, не можливість заробляти. Театр для них це частина життя, це самореалізація, це душевний порив, це любов, це дружба, це щастя! Приходячи на репетиції, вони часто говорять, що тут вони як вдома серед рідних та друзів. Ми стали міцною командою. І об’єднала нас ідея нести Світло світу через театр.
К: «Розкажи про виставу «Асакамурі» («Дороги до Віфлеєму» на жаль не бачила)».
Карина: Дивним чином до мене потрапила ця п’єса! П’єса «Асакамурі» являється інтелектуальною власністю Дмитра Рябова та Юрія Чепурнова. У вільному доступі в інтернеті її не має. Я тільки бачила згадки про те, де і коли цей матеріал був поставлений. Мені стало дуже цікаво. Сама тема п’єси зачепила. Я знайшла контакти авторів і написала їм, все по-чесному, написала, що хочу взяти п’єсу для вистави в аматорському театрі, що це соціальний проект і ніяких грошей на цьому ми заробляти не будемо. Була переконана, що доведеться заплатити авторам за використання матеріалів. Але, о диво! Вони приязно погодились надати нам текст п’єси не взяв ані гроша. Це було диво! І такі дива супроводжують наш «Grace» постійно. Тому я впевнена, що ми на правильному шляху.
К: «Якою ти бачиш сучасну молодь?»
Карина: Та молодь, яку я бачу – цікава, вона живе тут і зараз, палає ідеями, вміє любити та дружити! Думаю, є і інша молодь…і вона також непогана. Думаю, що сучасна молодь більш чесна і мисляча (в будь-якому випадку в це хочеться вірити). Важливо, щоб поряд з молоддю був хтось, хто може трішечки направляти її енергію в потрібне, вірне русло. Але головне, вибирати мудрий напрямок, живий та… творчий! І тоді молодість, ентузіазм та сила духу будуть творити великі дива. І країна наша буде жити і розвиватися завдяки думаючій молоді.
К: «Що ти почерпала для себе, спілкуючись з молоддю?»
Карина: Спілкуючись з моїми «артистами», я кожного дня ловлю себе на думці, що потрібно продовжувати творити. Вони стали для мене паливом, яке генерує мої ідеї. Наш театр існує не тільки для спілкування через нього з глядачами, але й для самих артистів. Заради них я палаю і рухаюсь далі.
К: «Можеш трішечки відкрити завісу тайни і розповісти, які проекти плануєш для театральної студії «Grace»?»
Карина: Не має ніяких таємниць! Ми плануємо робити по дві вистави на рік, так уже пішло. Бажаємо показувати свої вистави для молоді. Прагнемо за допомогою того, що вміємо робити творити добрі справи. В цілому, все банально.
К: «Що особисто для тебе значить робота в театрі?»
Карина: Робота в театрі для мене це можливість впливати на людські думки та емоції. Можливість змусити глядача замислитись про те, чого хочеш ти. Можливість провести людину через катарсис (катарсис – емоційне потрясіння, стан внутрішнього очищення, на практиці застосовувався у античному театру під час споглядання гри акторів і в той же самий час самому пройти через очищення примітка редактора) (сльозами, сміхом, сумом чи радістю, а можливо і самоіронією). Акторство для мене це кураж. Це допінг емоціями!
К: «Як визначила кому, яку роль віддати, як взагалі проходив відбір для другої вистави?»
Карина: Не було ніякого відбору. Насправді все припускаємо, а Бог визначає! Все зазвичай відбувається саме собою. На початку я можу міркувати інакше, але в процесі репетицій, з кожним днем все чіткіше стає видно, хто є хто. Це складний процес, але думаю що в ньому ті ж дива, які супроводжують наш театр від початку.
Я була на виставі «Асакамурі», що в перекладі означає «конопля» і розповідає про нелегку долю дівчини, яка є наркоманкою з піврічним стажем, то вважаю за доцільне поспілкуватись з виконавицею головної ролі. Головна роль дісталась Ані Гопак, яка вражаюче перевтілилась у незалежну та імпульсивну Олю, яку друзі кличуть по-панібратськи Ольстер . Якби ви бачили виставу, то вас мабуть також би зачепив разючий контраст між Анею та Олею. В житті Аня повна протилежність своїй героїні, що ж думаю про це і багато чого іншого ви можете довідатись з її слів.
К: «Аню, розкажи як життя привело тебе в театральну студію «Grace»?»
Аня: Я аніматор і завжди хотіла позайматись сценічною мовою. Ось друг і порадив піти на курси акторської майстерності під керівництвом Карини Алієвої-Голуб. А звідти вже не далеко до справжньої сцени. Адже закінчення курсу не являлось фактичним закінченням співпраці з Кариною, вона запропонувала піти далі.
К: «Поділися труднощами акторської професії».
Аня: Важко повертатись в себе, як після репетиції так і після самої вистави. Необхідно чітко розділяти свого героя і себе. Під час вистави у мене є сценка, після якої потім трясуться руки, буквально і щоб увійти в стан власної героїні доводиться накручувати себе.
К: «Чи важко було вжитись в образ Олі?»
Аня: Моя героїня наркоманка, а щодо характеру, то вона дуже впевнена в собі. Її не хвилює чужа думка. При цьому вона ненавидить себе за обраний шлях, за те, як живе.
Важко було в першу чергу кричати. Це для мене досить тяжкий момент. Я по житті взагалі не кричу, намагаюсь уникати скандалу. Взагалі грати емоції, які ти не переживаєш дуже складно. Наважитись на крик після перших репетицій було нелегко. Звісно між мною та Олею є деяка схожість. Ми обидві емоційні. Я не приховую власних емоцій. Якщо радість, то радість, якщо смуток, то проявляю в повній мірі.
К: «Що театр дає сучасному суспільству? Ти вважаєш, можна достукатись до молоді, коли популярність театрів падає. Адже не можна не враховувати тотальну завантаженість інформацією і безперебійний доступ в інтернет, завдяки якому не варто виходити з будинку чи квартири, аби побачити щось вартісне.»
Аня: Я не розділяю подібної думки. В театр ходить багато людей. Я особисто обожнюю театр «Віримо» (з цим смаковим уподобанням Ані важко не погодитись). Інтелігентні люди дивляться на світ по-іншому, а значить театр не є пережитком минулого. Щодо того, яку роль виконує театр, це одразу видно потому, як молодь приходить на виставу з одним настроєм, а потім виходить геть з іншим. Це і є головний доказ впливовості театру. Я просто переконана, що перший час після вистави залишається відбиток.
К: «Що конкретно тобі дає гра в театрі?»
Аня: Виконання моєї мрії – це шанс прожити декілька разів одну і ту ж роль, можливість реалізувати себе і спробувати в чомусь новому і відчуття того, що ти живеш. (Особисто мені ця відповідь припала до душі, вона надихає.)
К:«Наскільки проблематично поєднувати роботу і благочинні проекти, як знайти час, щоб зробити щось хороше?»
Аня: У моєму випадку зовсім нескладно. Я сама створюю свій робочий графік, а тому планую заздалегідь. Деколи доводиться відмовлятись від замовлення на користь проекту, але мій вибір зроблено. Мені важливіше те, що я роблю.
К: «Ти бачиш себе актрисою у найближчому майбутньому?»
Аня: Звісно ж бачу найближчим часом так точно і в іншому театрі. Я встигла відкусити лише маленький шматочок цього надзвичайного світу і явно не розкуштувала до кінця. Попереду ще величезний торт з кремом!
К: «Твої побажання для театральної студії «Grace».»
Аня: Хотілось би, аби виступи відбувались стабільно бодай раз на місяць. Кортіло б побувати за кордоном з нашими виставами. І звісно прийняти участь у новій виставі взимку. (Інтерв’ю я брала на початку осені, тому не дивно, що Аня говорить про перспективу нової вистави взимку. Нехай це буде неофіційне та трішки неформальне звернення чи скоріше натяк Карині.)
Я б воліла, аби театр працював не лише на молодь і юне покоління, розширив коло глядачів. Також кортить, аби вистава несла в собі можливість конкретної допомоги. Проводжу аналогію з виступом, коли ми збирали кошти на допомогу онкохворій людині. Це дійсно стимулює, коли маєш змогу робити добро.
Думаю, на цьому художній репортаж завершувати рано. Актори театральної студії «Grace» справжнє джерело талантів. На жаль, читачеві буде важко за один раз осягнути великий об’єм інформації, не втрачаючи з поля зору найважливіше, тому обмежусь декількома акторами. На черзі не менш приємна в спілкуванні і талановита дівчина, Наташа Рак. Їй дісталась роль Олі, тієї самої Ольстер, яку грає Аня Гопак. Не подумайте будь-ласка, що Наташа дублер Ані чи щось таке. Навпаки, згідно з режисерської задумки, персонаж Олі з’являється перед нами у виконанні двох актрис. Ані дісталась роль Олі в минулому, а Наташа передає глядачеві те, що сталось з Олею у теперішньому часі. Взагалі вистава починається з того моменту, коли Наташа згадує себе колишню, але далі не буду відкривати сюжет, можливо вам поталанить побачити «Асакамурі» на живо.
К: «Які складнощі акторської професії ти для себе відмітила?
Що під час гри уподобала?»
Наташа: Складність полягає в тому, що необхідно вірити та жити своєю роллю, проживати та відчувати життя твого героя, а це інколи дуже важко, особливо, коли твій герой втрачає близьких і дізнається, що вмирає сам.
Мені подобається, що можна себе реалізовувати і відкривати з різних боків. В житті ти не завжди зможеш бути безпосередньою і стрибати, як тобі хочеться, кривлятися, а от в образі мавпи це дозволяється. (Тут Наташа має на увазі свою другу роль, у якості мавпи у виставі «Дорога до Віфлеєму».)
К: «Чи ти мала акторський досвід до вступу у театральну студію?
Наташа: Мала, але це був аматорський театр.
К: «Чи важко входити в образ, не маючи належної професійної підготовки?»
Наташа: Важко, якщо не маєш життєвого досвіду відповідно до образу, що необхідно втілити.
К: «Як ти гадаєш завдяки постановці ви досягли потрібної мети, зуміли достукатись до глядачів?»
Наташа: Я впевнена, що хоч в чиєсь життя ми привнесли розуміння цієї проблеми і більш осмислене бачення. Ми посіяли насіння, а проросте воно чи ні – це вже можливо ми не дізнаємось. (І хоча театральна студія «Grace» має за своїми плечима дві повноцінні вистави, мова в репортажі в основному йде про «Асакамурі», де піднімається проблема наркотичної залежності.)
К: «Опиши своє перше враження від виступу на сцені.»
Наташа: Ейфорія і щастя від результату, і палаючих очей глядачів.
К: «Що спонукало тебе стати частиною театральної студії?»
Наташа: Бажання через мистецтво допомагати, доносити актуальні соціальні теми і розкривати ці проблеми, оголювати їх і показувати все по-справжньому.
К: «Ти плануєш продовжити творчу діяльність у театрі?»
Наташа: Так, звичайно. Іноді, коли багато роботи, домашніх справ, то хочеться полишити театр, але моє серце не може мені дозволити. (У Наташи досить насичене життя, її робочий графік важко назвати надто гнучким. Ані в цьому плані пощастило більше. До того ж Наташа одружена і виховує синочка, що задає життю особливий темп.)
Аби не надто перевантажувати читача, хочу познайомити вас ще з одним актором. Андрію Башко дісталась роль аж 3-х героїв: лікаря, тату-майстра і демона жаху. Хоча самі по собі ролі не головні, але по-своєму важливі. До того ж побувати відразу 3 героями зовсім не так просто як здається, але як з цією задачею Андрій впорався на «відмінно», зараз дізнаєтесь з інтерв’ю. Не можу втриматись, аби не додати, спілкуватись з Андрієм одне задоволення. У ході спілкування в мене склалось враження, що він репортер і ставив мені запитання, але я ж це я кореспондент, і саме я повинна дізнатися про його творчі успіхи та плани на майбутнє. Отже питання Андрію:Далі К-кореспондент.
К: «З чого все починалось, розкажи про прихід в театральну студію, отримання ролі і перші репетиції».
Андрій: Запрошення в театральну студію було для мене досить несподіваним. Я ніколи не захоплювався театром, але після запрошення режисера Карини подумав: «чом би ні». Ролі були вже визначені, так що залишалось лише репетирувати. З кожною репетицією грати було все легше.
К: «Поділись враженнями від гри на сцені. Вислови думку стосовно труднощів трансформації із одного героя в іншого».
Андрій: Від гри на сцені був захваті, хоча шалено хвилювався, але я все-таки перейшов ту межу за якою уже нічого не страшно. Складності з трансформацією були актуальні до першого виступу, потім я міг більш впевнено оперувати образами у наступних репетиціях і відповідно на останній виставі.
К: «Чи важко виходити з ролі? Чи довго знаходишся під емоціями після завершення спектаклю?»
Андрій: Після виступів були змішані почуття, так як доводилось грати як доброго лікаря, так і пафосного тату-майстра, що в свою чергу давало неабиякий емоційний сплеск після гри і радість від того, що помітив деяке відображення у очах глядачів.
К: «У чому цінність твоєї діяльності, який внесок ти зробив у культуру сьогодення? (навіть мінімальний внесок чогось вартий)».
Андрій: Не знаю, який вклад в культуру я зумів зробити завдяки такому незначному досвіду гри в театрі, не хочу нахвалювати, але якщо казати в цілому від імені театру, то кожний із нас вніс частинку себе, своєї душі задля загальної цілі, популяризувати нетиповий здоровий спосіб життя, відкрити для себе світ духовності і менше дивитись на матеріальний. Далі цитата:«В житті, як в танці, кожний крок має значення» – (слова Андрія наприкінці вистави).
К: «Чи ти бачиш перспективи подальшої співпраці зі студією?»
Андрій: Бути в театрі – це вже хороша перспектива. Але окрім акторської діяльності, є хороша можливість мандрувати разом зі студією по містам, знайомитись та спілкуватись з новими людьми, ділитись досвідом і т.д.
К: «Ти вважаєш, що твоє покоління може змінити майбутнє України або значно вплинути на сучасність?»
Андрій: Наше покоління без сумнівів і так змінює майбутнє, але питання в тому, що воно обере: вгору чи вниз по схилу. Вважаю, що нинішнє покоління, в своїй більшості, поки що не в силах позитивно вплинути на майбутнє країни, так як в суспільстві керує матеріалізм плюс зіпсована система цінностей. Але я ні в якому випадку не узагальнюю.
К: «Хто надихає тебе рухатись вперед?»
Андрій: Конкретно, я поки ще не визначив, хто змушує мене рухатись уперед, думаю справа в мотивації та самодисципліні.
К: «Що ти взагалі можеш сказати про власне покоління, яким його уявляєш?»
Андрій: Нинішнє покоління можна, як засуджувати, так і хвалитиJ, але причин хвалити чомусь менше. На сьогоднішній день ми бачимо ліниве покоління, яке звикло брати від життя все, але в цей же час, стараючись нічим не жертвувати, працювати відпочиваючи, брати верхівки, але на пів шляху зупинятися, але на щастя ми маємо багато позитивних прикладів і таких людей також вистачає.
К: «Бути актором це…(вислови власну думку)».
Андрій: Не знаю, що ще можна додати про акторський досвід наче все розповів, можу ще додати, що театр – це місце, де відчуваєш себе як вдома.
Як виявилось збирати матеріал для художнього репортажу, то ще та кропітка праця. До речі «Асакамурі» я бачила не одноразово і навіть після чергового перегляду емоції ще довгий час вирують у мені. З іншими членами студії я також спілкувалась не у формальній обстановці (вважайте це переслідуванням з боку кореспондента, жарт звісно), а ще обрані мною актори витратили на опитування свій дорогоцінний час, за що їм окрема подяка. І нехай театральна студія «Grace» продовжує працювати і побажаємо їй побільше глядачів, творчого натхнення та подальшого розвитку. Студії виповнився рік з дня створення, тож хотілось би особисто привітати усіх тих, хто доклав свої зусилля та допомогу до діяльності студії. На останок сподіваюся, що мене запросять на нову виставу і бажання Ані здійсниться. Тож будемо разом слідкувати за новинами театральної студії «Grace» у соціальній мережі Facebook. Хочу зауважити, що репортаж виконаний не в цілях реклами (хоча для збільшення кількості глядачів не завадить). Це також чудова можливість висвітлити актуальні події, витягнути з тіні маловідому талановиту молодь, залучити громадськість до суспільного життя і певно надихнути на хороші вчинки. Щодо діяльності театральної студії «Grace», то їх позиція у суспільстві це ненав’язлива пропаганда добра і культивування більш високих моральних ідеалів, а без цього у житті ніяк.
«Крізь терени до зірок»
У пошуках цікавих історій я опинилася у м. Харкові. У цьому дивовижному, гарному і культурно-розвинутому місті, тут я познайомилась з чималою кількістю талановитих людей. Сподіваюсь, що їх історії також будуть для вас цікавими. Адже нині я помалу переходжу з театрального напрямку на літературний. Допоки я дістанусь до літераторів, знову видається хвилька, аби ввести вас у курс справи, ознайомити з деякими моментами.
Сучасна видавнича справа в Україні залишає бажати кращого. Не через відсутність компетенції з боку видавців або неналежну якість надання поліграфічних послуг, а через те, що видавництво та друкарство в цілому,вже не так активно використовується як раніше. Якщо уважно прослідкувати за тенденцією в світі літератури, то нині у попиті в першу чергу популярні книги зарубіжних авторів чи відомі розкручені автори з багаторічним стажем. Якщо серед книг ви побачите молодого, майже невідомого автора, то сміливо можна назвати його роботу справжнім проривом. Адже надрукувати повноцінну книгу, видати її – це досить кропітка справа. Тут проблема криється не лише у наявності таланту, а й у удачі. Бо як не крути, чистим везінням можна назвати факт зацікавленості видавництва. Не рідко видавництва зачиняють перед молодими авторами двері через банальні причини. Насамперед переповненість видавничого кошика на рік, а то чи два уперед. Окрім цього, у видавництва зазвичай вже є давно складений і досить успішний український колектив, адже мова йде в першу чергу про вітчизняних письменників. Пробитись у такий колектив майже нереально, якщо про себе не заявити не на весь світ та хоча б на всю Україну.
Звісно видавництва також можна зрозуміти, хто захоче нести збитки, вкладаючи кошти у маловідомого автора, на розкручування якого варто витратити чимало грошей. Простіше користуватись уже готовими здобутками або якщо пощастить натрапити на справжній «скарб». Бо як не крути, кожне видавництво мріє, аби у списку власних авторів з’явилась потенційно друга Джоан Ролінґ чи та ж Стефані Маєр зі своєю самобутньою та індивідуальною творчістю. Тому і топчуться видавці і юні письменники на одному місці. Принаймні для останніх, справа з виданням та реалізацією творчого потенціалу затягується на роки і роки. Отож бо, нині за умов, що склались в Україні, не так просто видати власну книгу, не маючи при цьому коштів. Мрія залишається мрією і деколи недосяжною. Масло у полум’я додає знижений попит на книги. Попросту читати стає немодно. Молодь надає перевагу іншим розвагам. Для них у пріоритеті слухати сучасну музику у безмірно великій кількості. Справа не стоїть за переглядом фільмів, серіалів та звісно за іграми. До цього переліку треба додати безкінечно велику кількість соціальних мереж. І нехай заборона на ВК не надто вплинула на українську молодь. Значна частина користувачів перескочила на інші мережі, той же facebook чи twitter. Але здебільшого модно сидіти у instagram або переписуватись через чат. Тобто для молоді заборона однієї із соціальних мереж, ніяк не означає зростання зацікавленості у прочитанні книжок.
Кінематограф не виступає у битві із книжною індустрією, але дивлячись на велику кількість смартфонів і гаджетів, хочеться відмітити, що читати не модно. Краще витрати свій час на прочитання коротких постів і не надто забивати голову зайвою інформацією. Нині існує не аби яка проблема з інформаційним перевантаженням. Більша частина потрібних джерел інформації у вільному доступі і все завдяки мережі інтернет. От і бідкається молодь через проблему перенасичення інформації і бажання проводити час більш легко. Як верхівка айсберга треба врахувати скореговану навчальну програму в школі. Хоч не хоч, а використання комп’ютера та інтернету стає життєво необхідним для навчання. Значна частина домашнього завдання виконується на комп’ютері чи завдяки інтернету, взяти за приклад той же стандартний реферат. Можливо тенденція змінилась, але значною мірою це не вплинуло на використання «комп’ютера».
Не хочеться заглиблюватись у досить глибоку та по своєму філософську тему і говорити про зростання комп’ютерної залежності, використання планшетів, смартфонів, ноутбуків тощо.
Тож повертаючись до можливості реалізувати себе у літературній сфері, треба згадати ще один аспект. Знижений попит на купівлю книжок. Ви можете поставити слушне запитання, хто ж читає в Україні? Не вся молодь байдуже відноситься до книг, а тим паче не всі переймаються виключно гаджетами. Не вимерли ж як мамонти цілі покоління книголюбів. Так, дійсно книги завжди читали і будуть читати. В будь-якому суспільстві знайдеться місце для читачів, хто обожнює книги, а тому казати про цілковитий занепад читання книг не можна. Проте і тут є власні підводні камені. Інтернет відкриває широкі можливості для скачування безкоштовно у вільному доступі великої кількості літератури. Варто придбати електронну книгу і можна сміливо качати сотні книжок. Таким чином читачі, як ті зайняті видавництва, частіше переповненні книжками на роки вперед. Дуже часто відпадає необхідність у купівлі паперової чи навіть електронної книги. Є ресурси, що дозволяють читати книгу он-лайн безкоштовно. Ось так інформаційний бум відобразився і на видавничій справі. Не дивно, що молодим авторам досить нелегко пробитись на поверхню, пройти через невизнання, критику, розкрити свій власний потенціал. Для цього варто прикласти чимало зусиль, а ще запастись терпінням. Бо відмов буде чимало. Навіть при натхненній та постійній праці ніхто не гарантує бажаного результату дуже швидко. І взагалі, які шанси у молодого автора, коли конкуренція стає дедалі жорсткішою, а літературну справу ставлять у певні рамки?
Відмови та відмови
Частіше всього молодий автор стикається з відмовами з боку видавництва. На його життєвому шляху їх може бути чимало. Мовчанка на запит, чи розглянули ви мою роботу, ігнорування повідомлень і непробивна стіна щодо відповіді на запит видати роботу. Доволі велика частина видавництв підтримує політику, що якщо «робота автора» відправлена у сміттєвий кошик, то він не вартий уваги і навіть того, щоб йому повідомили про відмову. Зазвичай ігнорування – стандартна відповідь. Деякі видавництва заздалегідь уберігають себе від подібних нарікань з боку авторів, вказуючи на «відсутність необхідності їх турбувати». Адже в будь-якому разі, якщо робота автора підійшла, йому неодмінно дадуть про це знати. Скидається на цілковите непорозуміння між авторами та видавництвами.
«Ми трішки відчинили двері, щоб взяти вашу роботу на розгляд, а потім знову так само зачинили їх перед вами. Не варто стовбичити перед нашими дверима, грюкати чи стукати, все одно не допоможе, краще відійдіть у бік.» Ось так, і відмови це чимала частина життя автора. Але подекуди краще мовчанка, ані ж негативна рецензія на три сторінки (ну три то явно забагато, ніхто із співробітників видавництва не уб’є на вас стільки часу), після якої буде гидко на себе подивитись у дзеркало і взагалі наважитись знову писати.
То як там сказано у пісні, слова сильніше зброї. Так вони шкодять, зачіпають за живе, особливо, коли це стосується твоєї творчості, яку виношуєш, виколисуєш, а потім пестиш і гадаєш, що одного дня зможеш дати дорогу у світ. Не все так просто. Видавництва це справжня арифметика із того, що треба відняти чи додати, і як отримати бажане. Вважаєте, що написане суб’єктивна думка. Облиште, автори зазнають відмови частіше, ніж ви думаєте. То давайте поговоримо про відмови.
Доволі відома письменниця Енн Ламот не так давно презентувала на TedTalks чудову промову. Вона вирішила поділитись життєвим досвідом на одній з конференцій шоу. За декілька днів до власного дня народження (Енн виповнилось 61), письменниця записала відео «12 правдивих фактів про життя і письменництво». Щоб не гаяти час і не відходити від теми, відбираю лише один факт, що стосується публікації. Він іде під номером 7.
Вибачте за ламаний французький, жарт не більше, але переклад з англійської не буквальний і не досконалий. До того ж це Енн Ламот, яка гумор пронесла через усе своє життя. Тому не варто відразу ж накидатись на її слова з обвинувачуваннями. Бо як не крути, це слова мудрої жінки. І в неї чималий досвід не лише у видавничій справі.
«Публікація та тимчасовий творчий успіх це те, від чого потрібно одужувати. Вони вбивають так багато людей, як не вбивають взагалі. Вони зашкодять, зроблять тобі боляче у спосіб, який ти навіть не можеш собі уявити. Найбільш деградовані і злі люди, яких я коли-небудь знала, це жінки-письменниці, які мають величезний об’єм продажів. І знову ж, повертаючись до номера один, вся правда це парадокс, адже це також справжнє диво, коли твоя робота опублікована, коли твої історії прочитані і почуті. Тому спробуй задовольнити себе фантазією, що публікація зможе зцілити тебе, наповнити усі дірки швейцарського сиру у тобі. Публікація не зможе і не зробить цього. А от що зможе зробити, так письменництво. Тому можеш співати у хорі чи якійсь солодкоголосій групі, замальовувати стіни чи розводити та піклуватись про старих собак, займатись справами, якими ніхто більше не буде займатись.»
То ж з відмовами в видавництвах стикаються усі письменники не лише в Україні, а й у всьому світі. Це потім, згодом, коли письменник займає свій п’єдестал, знову ж таки, якщо пощастить, його історію ставлять у приклад і показують у телешоу, передачах. Здається у світі всі давно знають історію Джоан Роулінґ та її творіння «Гаррі Поттер». Серія книг письменниці завоювала серця мільйонів читачів по всьому світові, а стосовно автора, то Джоан Кейтлін Роулінґ вважається однією із найуспішніших жінок сучасності. Вона впливова і тепер не повинна жити на соціальну допомогу для безробітних. Але історія письменниці не позбавлена тяжких і гнітючих моментів, а також прикрих відмов.
То хто ще зазнав удару по своєму творчому я, перед ким неодноразово зачиняли двері? (Вибачте навожу не україномовних письменників, а тих чиї імена явно знайомі більшості.)
«Сутінки» Стефані Маєр 14 відмов
«Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон» Річард Бах 18 відмов
«Завіяні вітром» Маргарет Мітчелл 37 відмов
«Хроніки Нарнії» Клайв Стейплз Льюїс 37 відмов
«Прислуга» Кетрін Стокетт 60 відмов
Вражає, правда ж. То після якої відмови треба здатися, опустити руки, повірити, що в тобі не має нічого особливого, що ти не маєш права творити? Адже кожна відмова нагадує певний раунд двобою між автором і видавництвом. І якщо по правді, складається враження, що видавництва дивляться на тебе як на повну нездару чи то нахабу, що наважилась плюндрувати письменницьку діяльність і щось там нашкрябати. Неприємно, але відчуття саме такі, а після критики у твій бік у вигляді доволі неоптимістичної рецензії, взагалі не знаєш куди себе подіти.
Та попри явно гіркоту і присмак невдачі є люди, які здатні опиратись лихоліттям під назвою відмова, не йти по торованій кимсь завчасно дорозі. Вони самобутні і передусім націлені на реалізацію своєї творчих можливостей. Давайте поспілкуємось з ними ближче. Недарма мене занесло у Харків.
Якби ви почули вірші у прочитанні Олексія Тіщенко, то думаю неодмінно захотіли б поспілкуватись з ним ближче. Олексію лише 20 років, але його поезія глибинна і проникна, вона не може не задіти за живе, доторкнутись до серця. Недарма Олексій зайняв перше місце у номінації «Поезія» на конкурсі «Крилате сузір’я 2017». Заслужена перемога! Але що ж про себе і свою творчість може розповісти Олексій. Відповіді Олексія не надто розгорнуті і в багатьох випадках, вони насиченні його життєвим досвідом, на який треба зважати. Далі К: кореспондент
«Стислість – сестра таланту.»
Антон Павлович Чехов
К: «В якому віці ти почав писати вірші?»
Олексій: 6 років. (Цікаво, що ж я робила у віці 6 років, не зважайте!)
К: «Розкажи про свою творчість, що тебе надихає?»
Олексій: Творчість у всіх її проявах, стрес.
К: «Багато часу витрачаєш на творчість, написання одного вірша?»
Олексій: Не підраховував, декілька годин.
К: «Бути поетом це для тебе хобі чи поклик душі? Опиши свої почуття та емоції».
Олексій: Поклик душі надто пафосно, так що скоріше хобі.
Я пишу дуже рідко. Тільки тоді, коли є якась можливість вхопитись за думку, яку я вважаю цікавою. Я не пишу для чогось конкретного. Це вже навіть не можливість висловитись, але явне просіювання обставин крізь себе. Свого роду адсорбування.
К: «Як реалізуєш себе у якості поета, які кроки робиш, щоб бути почутим?»
Олексій: Виступаю там, де кличуть, де не кличуть прихожу сам. Проводжу свої вечора.
К: «У тебе є ще творче хобі?»
Олексій: Ні.
К: «Ти приймаєш участь в конкурсах, публікуєшся за свій рахунок?»
Олексій: Так приймаю, так за свій рахунок.
К: «Як в тебе виходить писати в дзеркальному напрямку?»
Олексій: Я амбідекстор. Внаслідок чого написання текстів різними способами для мене не проблема. (Амбідекстрія – це вроджені чи набуті навички володіння обома руками, тобто здатність обох півкуль швидко перемикатися.) Примітка редактора
К: «Як ти вважаєш, чи важко в Україні реалізувати себе у якості поета, взагалі заробляти цим?»
Олексій: Зараз пише кожний третій. Це такий своєрідний океан, який кишить складанням віршів. Успіх в поезії, слава, заробіток на цьому, будемо вважати суходолом. Шанси реалізувати себе в поезії (в максимальному значенні слова і з усіма вихідними аспектами), рівні шансам дістатись суходолу.
К: «А що ти можеш порадити іншій молоді, яка пише, що можеш додати, базуючись на своєму досвіді?»
Олексій:Єдине, що можу сказати – старайтесь, спочатку не нехтуйте можливостями виступати. Головне, постарайтесь показати, що ви взагалі існуєте.
«Скільки людей, стільки думок» – слова Олексія.
Що ж у Харкові мій життєвий шлях пересікся ще з однією талановитою людиною. Під словом пересікся, я маю на увазі буквально. Тож наостанок залишаю Петра Чорного.
К: «Розкажи будь-ласка про свою творчість, коли саме ти почав писати?»
Петро: Я чітко пам’ятаю той момент, коли я почав писати, точніше, робити перші спроби. Це сталося взимку 2014 року, наприкінці січня. Важко сказати, що саме мене змусило почати творчий шлях, але перший мій міні-віршик був про (декілька секунд тиші)… бокс. Так, можна сказати, саме бокс надихнув мене на творчість.
К: «За яких умов ти твориш, розкажи про речі, які тебе надихають.»
Петро: Насправді, якихсь особливих умов мені не потрібно. Хіба що, щоб не хотілося спати і їсти, бо це дійсно заважає. Пишу там, де приходить натхнення, а воно приходить, де йому схочеться.
К: «Що тобі подобається в поезії?»
Петро: В поезії мені подобається її різноманітність та варіативність. Люди беруть звичайні слова, розташовують їх таким чином, що зачіпають струни душі і змушують щиро сміятися, глибоко думати або ж невпинно плакати.
К: «Які поети чи автори спрямовують твої думки, допомагають творити?»
Петро: Мені, здебільшого, подобаються молоді поети, цікаво почитати, що пишуть твої сучасники, які проблеми хвилюють сучасних людей чи збігаються твої думки з думками талановитих людей. З класиків мені подобається В. Симоненко та В. Стус, але мені складно пояснити, чому саме вони мені подобаються, тому не відповідатиму.
К: «Коли ти заснував своє товариство. Взагалі розкажи більше про нього, чому саме вирішив згуртувати творчих людей?»
Петро: Це сталося у далекому 2015 році, я був в 11 класі, власне, Таня Полякова, яка являється співзасновницею нашої спілки, моя однокласниця, і я вирішили створити спілку письменників. Спочатку це було щось ефемерне, не було чіткої цілі і плану дій. Ми знайшли знайомих, які теж пишуть вірші і вирішили, що тепер ми спілка, ось так з’явилось спілка «Втрачене покоління», яке з часом змінило назву на «Записник із Землі».
К: «Який напрям літературної діяльності підтримує твоє товариство?»
Петро: В нас немає чіткого напряму літературної діяльності, тому не можу відповісти на це питання.
К: «Як ти намагаєшся реалізувати себе і своє творче я в умовах сучасності?»
Петро: Це досить складне питання. Я пишу тому, що пишу, а більше мені нічого не потрібно. Якщо комусь подобається моя творчість, мені приємно, знайти її можна у «Вконтакте», але останнім часом, через відомі нам причини, ми дещо зменшили активність у «ВК». Інколи відправляю свої твори на конкурси типу « Крилате сузір’я», де випускаються альманахи, а інколи, випускаємо книги спільнотою.
К: «Щодо організаторських здібностей, поділися секретом успішної роботи, як встигнути зробити все вчасно, збалансувати свої інтереси?»
Петро: Не можу сказати, що я все встигаю. Я досить мало уваги приділяю розвитку спілки. Щодо організаційних здібностей, то це скоріше надбане, ніж від природи, але поділитися секретом не можу, бо сам не знаю, як це відбулося.
К: «Що ти думаєш про сучасну творчу молодь, як їм варто чинити, аби реалізувати себе, як торувати власний шлях?»
Петро: Сучасна творча молодь це дуже широке поняття. Я буду говорити тільки про поетів та прозаїків. Зараз досить багато молодих людей шукають себе у творчості. Оскільки я представник цієї самої молодої творчості і якихось великих успіхів у творчості я не здобув, тому і критикувати цю молодь, я не можу. А щодо власного шляху, то він на то й власний, щоб зробити свої помилки і здобути свій досвід.
К: «Можеш вставити уривок з вірша, за твоїм бажанням звісно
Якщо в тебе є ще якась цікава інформація, речі або думки, якими ти охоче поділишся з людьми, то будь-ласка вислови їх».
Петро:
Коли змертвілі нерви, думи, тіло
ти можеш знову кидати у бій,
коли триматися немає сили
і тільки воля владно каже: стій!
Коли в юрбі шляхетності не губиш,
а бувши з королями — простоти,
коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
нічим тобі не можуть дорікти.
Коли ти знаєш ціну щохвилини,
коли від неї геть усе береш,
тоді я певен: ти єси людина
і землю всю своєю назовеш.
Редьярд Кіплінг «Синові» в пер. Василя Стуса.
В неідеальному світі все неідеальне. Тут є місце роздумам, філософським пошукам, печалі та радості. Особисто мене тішить подібна можливість поспілкуватись з людьми, що крок за кроком змінюють реальність, що попри щоденну завантаженість і насиченість власного життя, знаходять час для чогось іншого, для себе і розвитку свого потенціалу.
Однозначно було приємно спілкуватись з акторами театральної студії «Grace». У відношенні письменництва, так і хочеться дещо додати. Не зважаючи ні на що, публікація це річ другорядна. Ніхто ніколи не зможе вам заборонити бути письменником і вказувати як відчувати. Якщо вам подобається писати, то варто продовжувати це робити, допоки є сенс, допоки не набридне, допоки є що сказати. Говорити в принципі можна і без зупину, але коли слова так і просяться випростатись геть, то чому б не наважитись це зробити. Бажання достукатись до когось, донести власні думки чудове і чисте саме по собі, але якщо писати, то краще без шаблону. Краще писати за покликом серця, не підбудовуватись під чиїсь рамки, у цьому і є первинна суть, писати так як хочеться, висловлювати своє бачення світу. Для мене письменницька справа завжди була особливою, чимось незвичним. Цей мій спосіб виразити свій світогляд, описати стан речей навколо. За допомогою слів, ось так просто. Успіх бажана річ, але це ще й кропітка праця. Хоча не думаю, що в останньому я відкрила щось нове, це давно знайоме поняття, можливо трішки забуте. Тож шановні актори беремо свої листки, де закарбовані слова майбутньої ролі. Що до вас колеги-письменники, будьте ласкаві, влаштовуємось зручніше беремо старенький нотубук чи ручку, чи блокнот з давно затертою обкладинкою, не в тому сенс, і починаємо творити, ось так просто і за покликом душі.
Я дуже сподіваюсь, що історії, які я висвітлила у репортажі, залишили бодай невеликий, але все таки слід у вашій душі. Можливо ви замислились над чимось своїм, згадали власні починання або навпаки ви і є представник тієї самої молоді і тепер знаходитесь в пошуку себе. Що ж вперед, бажаю успіху! Думаєте, що це кінець. На останок хочу додати трішки давно затвердженої мудрості із книжок. Не можу втриматись і процитую слова одного письменника:
«Щасливий автор, який закінчуючи працю, усвідомлює, що висловив те, що знає сам, вичитав із книжок, переоцінив відносно до затверджених зразків». (Януш Корчак «Як любити дитину»).
Віта Зайченко.
.
