Все буде О’к!
(бувальщина)
— Альо! Альо-о! Добрий день, це Анатолій Павлович із Чехії!
— Добрий день. А-а, давно ж ви, не дзвонили!?
— Та зайнятий був трохи, а ви як там?
— Та нормас ніби, а ви як там з їхньою мовою, там де живете?
— Та «бидлимо*», Сергійку, в бараці одного багатого дядька з Болгарії. Має шість чи сім гуртожитків в основному для українських біженців. Величезний тоговий дім «ANDY», чимало автозаправок. З усіма українцями він на «ти».
— Ого!
— А з мовою був такий кумедний випадок: я ще не знав чеської мови, чи як тут кажуть «Честіни», прийшов я в крамниця до в’єтнамців і кажу, що хочу яйце, а він же ж не розуміє, я тоді почав кудкудакати, показував руками як махає крилами курка.
— Ну й ну!? — зайшовся сміхом сестринець, тобто онук по сестрі Анатолія Павловича.
— І що ж той в’єтнамець?
— А він все думав, що мені треба курятину, — продовжував Анатолій Павлович. — А далі догадався показати собі на природзеня, став кудкудакати і махати руками, наче крилами.
— І що ж далі?! — запитав через сміх Сергій.
— І навіть тоді не зрозумів: туповаті вони, ці в’єтнамці, скажу я тобі! А тоді я побачив на полицях магазину «Кіндер-сюрпризи», такі шоколадні яйця, і показав на них, при цьому кудкудакаючи і махаючи уками.
— А а на «природзеня» чого не показали?! — залився сміхом Сергій.
— Ні, — зітхнув Анатолій Павлович, — він нарешті зрозумів і показав на полички де лежали лотки з яйцями. А що вдома? Хата як? Почулася якась метушня, чути було, як сестринець комусь каже «добре, добре, я зрозумів це».
— Та що там у вас?!! — захвилювався Анатолій Павлович. — Кажи вже, як є!
— Та за хату не хвилюйтеся, — заспокоїв Сергій, — ось пес здох.
— Як здох?! — не йняв віри Анатолій Павлович. — Бровко здох?!
— Та так, здох!
— Та як же ж це сталось?!
— Та от як бабця мала вмирати, то він вив-вив, а потім взяв та й здох.
— Чекай-чекай, — стривожився Анатолій Павлович, — то бабця Клава померли?! Коли?!
— Та тоді, коли уламки збитої ракети влучили в сусідню хату, от як посипалось усе скло, вона із серцевого приступу й померла.
— От чорт!!! — вирвалось у Анатолія Павловича. — А наша ж хата як: вціліла?!
— Та хаті майже нічого, — заспокоїв сестринець, — жаль те скло, шиби повибивало.
Все О’к!
— Добре, що хоч хата ціла, — потішив себе Анатолій Павлович, нічого, приїду,
повставляю шиби, я ж столяр, і усе буде добре!
— Та не поспішайте ви дуже, сидіть собі там, у Європі, — запевнив Сергій, — батько на все те подивився, і після похорону бабусі продав ту хату, і купив нам квартиру в новому мікрорайоні.
— Та як же так одразу й продав, — не повірив Анатолій Павлович. — Півроку ж треба, щоб вступити в спадщину, я закон знаю.
— А ви коли поїхали, — повідомив Сергій, — то бабуся не знала, коли приїдете і оформила дарчу на батька, то він й став власником.
— …то я вже не маю, куди повертатися? — розгубився Анатолій Павлович — Хіба, до Вас?
— Та нас і так четверо у двокімнатній квартирі, — знічено відповів Сергій. — Тато казали, що хіба на кухню.
— Ну й грець з цим, добре, що я тут, — спробував заспокоїти себе Анатолій Павлович, але, судячи з тону голосу, вийшло це в нього кепсько.
— От і добре! — зрадів Сергій. — Все буде О’к! Бувайте!
— А я ще тобі не розповів, як я купував свинячі легені? — анонсував майбутню розмову Анатолій Павлович.
— Не зараз, я вже зрозумів, — запевнив його Сергій, — Па-па!
Пройшло кілька хвилин, доки отетерівший Анатолій Павлович нарешті поставив мокрий чи то від спітнілої руки чи від кількох крапель крокодилячих сліз мобільний телефон на стілець.
— Десь я колись схоже щось таке чув, — нарешті тихо проказав він. — От клята пам’ять! Треба записати, щоб не забути подзвонити їм, бо ж так недовго і самі кудись заподінуться, а мені ж тоді куди? От же ж, йоб того, скурвого сина, Путіна, мать!!
*Проживаємо (чеськ.)
НІМІ ДІТИ
Нарис на основі реальних подій з життя українських біженців у м. Чеська Липа (Чехія)
Все в цій невзрачній будівлі на вулиці Міканова 3005 в містечку Чеська Липа все було якесь не таке: уявіть собі довгу метрів сто і шириною десять метрів сіру будівлю казарменого типу, де в кімнатках площею до 11 метрів квадратних доводилось жити двом, а то й, як довелось побачити згодом і трьом людям (двоє спало на двохярусному ліжку, як у казармі).
Ось сюди й довелося мені попасти в сумний і невеселий час, коли побачене мною лише поглибило стан моєї депресії: усі діти, а їх було дев’ятеро на цьому поверсі гуртожитку, де проживали в основному сім’ї українських біженців, взагалі не віталися зі мною. Кілька днів я думав, що вони німі, але не хотів із цим підходити до їхніх батьків, щоб не підсилювати стан їхньої психологічної кризи, в котрому перебували усі українські втікачі, утім згодом я став помічати, що вони все ж спілкуються між собою: один хлопець, років девяти і вісім дівчат різного віку, старшій з котрий було на вигляд років чотирнадцять. І не лише між собою, але й із своїми батьками, котрі завжди ввічливо віталися зі мною «Добрий день».
Мова їхнього спілкування була здебільшого російською, і в декількох випадках умовним суржиком української мови, причому далеким від полтавського діалекту.
Мене це дуже образило, що в сімях вони спілкуються російською мовою, тобто мовою країни-агресора, через котрих попали на чужину, а до мене вже й язик не повертався промовити «Добрий день», та про привітання мова йтиме далі…
Того дня напередодні Різдва Христового у гуртожицькій кухні кипіла робота: хто пік печиво, хто робив салат, хто запікав карпа, хтось тушив капусту. В цей день у Чехії справляють Щедрий День, день подарунків, причому діти вірять, що подарунки їм приносить маленький Ісусик. Жодної згадки про піст, як це заведено в Україні, не було, а опівночі, коли я привітався до когось, почув «Добрий день». Те ж саме було і в День Різдва Христового.
«С праздничком! З Різдвом!» — привітався нарешті перший чоловік з убитовні. Я зрозумів, що попав в осередок маловірів: які в Щедрий День (напередодні Різдва) до усрачки і риганини справляють за щедро накритими солами, і отже у щось вірять, а на Різдво — наступного дня — знову — «Добрий день!» «Людська марнота» — споглядаючи на все це подумав я.
25.12. вже була черга на прання, а чех, котрий мав гору брудної білизни , ніяк не міг попасти у «вікно» до вільної прачки. А колядки в цей день лунали хіба з мого телефону, де була увімкнена трансляція церковних богослужінь на ТК «Культура».
— Добрий день, — привіталася сусідка по дверях Катя, котра приїхала в Чехію з Умані.
— Взагалі-то сьогодні прийнято казати: «Христос Народився!» — вже не витерпів я.
— А як «там» відповідають? — простодушно запитала вона, знаючи, що я із Західної України.
— «Славімо Його!» — терпеливо відповів я.
— Чуєш, — звернулася вона до мужчини, котрий саме закріпював ялинку з п’ятикутною зіркою угорі, — то правда, що ТАМ сьогодні вітаються «Христос Народився!»?
І це запитала жінка, котра виїхала з України на початку війни, у 2022 році!!
І вже тому мужчині, котрий розвішував цього ж Дня свіжовипрані лахи на сушарку, я буз жодної тіні докорів совісті , сказав: «Добрий день!»
— Добрий день, — бадьоро відповів той, не відриваючись від роботи.
А зовсім недавно, коли я перебрався з першого на другий поверх гуртожитку, я почув, що внизу грюкнули двері і знайомий чоловічий голос мовив: «Да тим хавчиком всю Україну нагодувати можна!»
— Да хоч всю Россію!!! — відповів до болю знайомий жіночий голос, а коли я виглянув, то побачив свого знайомого Антона з першого поверху, який півроку тому ставив ялинку з п’ятикутною зіркою, і який мене одного разу збрехав, що має їхати в перукарню, коли я попросив у супермаркеті підвезти мене до гуртожитку (хоча через кілька годин біля умивальника він сам стригся, а в умивальнику було повно приладдя для стрижки) та й дідько з ним, а голос належав його жінці чи доньці, голоси у них одинакові.
У цю ж мить, коли мені все стало зрозуміло про усю цю сімейку, Антон нарешті поглянув догори, зустрівся з моїм поглядом з відчиненого вікна, і по ньому я побачив, що він зрозумів мою політико-морально-етичну оцінку цієї сімейки т. зв. біженців…
P.S.
Увечері того ж літнього дня я почув крики дітей з першого поверху, а, зокрема, і українофобські вигуки, котрі, звичайно ж належали доньці вищезгаданого Антона, — найстаршій дівчині, котра і отаманила зграйкою дітвори, і, що ідея не вітатися зі мною українською мовою, прийшла і була втілена в життя під орудою цього дівчиська у мене жодного сумніву не було!..
Анатолій Городницький
Leave a Reply