Закордонець Артур. Гримуля; передмова – Влад Сорт / Артур Закордонець. – Вінниця: Вид-во «Дім Химер», 2019. – 176 с.
Справжнє диво творить диво у дитячому садочку «Диво! Три іпостасі дива вводить у свій роман подільський письменник-фантаст Артур Закордонець не просто так. Таким чином він намагається продемонструвати дивовижний світ, в якому ми живемо, але котрий невідомий кожному по-своєму.
Перше диво – це та чудасія, що відбувається у дитячому садку, який є частиною великого міста. Чудернацькість непомітна лише ззовні, та якщо заглянути глибше, якщо перейнятися думками, почуттями і відчуттями другорядних героїв (не Гримулі), то можна помітити, що диво всюдисуще. Навіть місто, велике місто, зі своїм характером, своєю атмосферою переконливо піддається йому. Місто ковтає подієвість не пережовуючи. У творі воно пластилінове. Ним можна ліпити образи. І автор це робить. Він дозволяє іншому диву – Гримулі – поглинати його, насолоджуватися його просторами, ширяти в повітрі, переноситися з одного даху будинку на інший, зазирати в домівки діток (наприклад, Свєтки-плакси) і добряче лякати батьків. Місто приймає Гримулю як звичайну людину. Йому байдуже, що це придумок, «зліплена» уявою дітей іграшка. Місто мовчить…
Третє диво – звичайний садочок, куди ходять, на перший погляд, звичайні діти. Але ні! Ці діти вміють творити! Своєю уявою вони придумують Його – Гримулю, і Воно (саме Воно) оживає: «В комірчині баби Вари з купи понівечених іграшок невпевнено піднявся безголовий лев’ячий тулуб і, похитуючись, вийшов на середину. Потягся, наче зі сну, вигнув спину, випустив страхітливі пазурі на лапах… На місці, де колись була лев’яча голова, набубнявіла гумова бульбашка, виповнилася, затверділа, перетворилася на голову іграшкового хлопчика. Голова розтягла вузькі губи у довгу, до вух, посмішку, аж ті губи тріснули, але кулька не луснула, бо за губами забіліли в два ряди міцні великі зуби».
Садочок із появою Гримулі перетворюється в установу, де відбуваються справжні жахіття. І якщо її внутрішні, міжкімнатні двері відчинені для всіх, то тільки не комірчина прибиральниці баби Вари. Цей мікросвіт лише для Гримулі. Тут він народився, тут до нього приходять сни, тут він думає… Купа поламаних іграшок служить за ліжко «придумку». Йому до них байдуже, бо він такий, як і вони, із них його тіло.
А як же душа? Автор не говорить про неї відкрито, але дає зрозуміти, що вона у Гримулі є. Він добрий, дружелюбний, розумний. Його думки не розвіюються, як вітер, а навпаки, зосереджені на справах – дорослих і дітей.
Так, світ дорослих – банальний, буденний, вбудований у загальноміську ритмічність. Він не знає, що таке гра. Цей світ давно перестав мріяти. Дорослі хоч і працюють з дітками, начебто живуть їхнім, дитячим, життям, але вже давно не діти. У них свої справи, плани, вчинки. І поки вони в садочку, доти тліє між ними іскра дитинства, та як тільки вони виходять за «огорожу» – іскра гасне.
Письменник неодноразово вказує на цю межу між двома світами, але за загальним сюжетом її не так легко помітити. І лише Гримуля наприкінці твору спонукає директорку садочка Віолу Марківну, котра і є уособленням світу дорослих разом із усіма підопічними, стати на крок ближчою до дитинства. Директорка розмотує ниточку дитинства у собі і ДОЗВОЛЯЄ це робити й іншим. А на допомогу їм приходить… гра. Так, звичайна дитяча гра у… Гримулю.
Та не тільки грою обходиться автор, щоб наблизити один до одного два світи – дорослий і дитячий, а й війною… Так, війну, «веселу війну» одного разу оголошує Гримуля Віолі Марківні, коли вона намагається протистояти йому. І ця війна закінчується для нього перемогою. А ще письменник говорить про справжню війну, на яку забрали батьків багатьох вихованців садочка і через котру їм доводиться страждати. Можна припустити, що він таким чином переносить увагу читача на події, що відбуваються сьогодні на сході України.
Віра… Різновікова, багатолика, широкосприйнятна. Вона є у кожного, але у дітей – найсильніша. Дорослі теж вірять, але наче крізь марлю. Гримуля у творі є захисником віри. Він пропагує її – по-своєму, як тільки може. Та найбільш відкрито, з претензіями, він звертається до Віоли Марківни: « – Ой, як не гарно, Віоло Марківно, навіть погано! – дитячим голосом, потім стомленим чоловічим – Серце ваше вірить, а ви йому не дозволяєте.
– Серце? Воно у мене болить через вас, а незадовго взагалі стане…
– Того й болить, що вірить в диво, а ви цю віру душите щосили вашим занадто дорослим розумом».
Час. Його у творі важко виміряти. Для кожного він свій. Найбільш наочно за ним можна поспостерігати з народженням Гримулі. Відтоді час оживає, та все одно неможливо сказати точно, скільки днів чи місяців відводиться на перебування Гримулі у садочку. Лише припустити. Та й припущення ці у кожного будуть свої.
«Гримуля» Артура Закордонця – це своєрідна ода дитинству. Через образ придумка автор намагається достукатися до серця кожного дорослого і переконати у тому, що всі ми в душі діти, незалежно від віку. І його мрія реалізується!
Альона РАДЕЦЬКА (ЛІСНИЧА),
м. Хмельницький
.
Довідково.
ЗАКОРДОНЕЦЬ Артур народився 5 жовтня 1969 року в смт. Татарбунари Одеської області. Закінчив Кам’янець-Подільське училище культури. З квітня 2015 до липня 2016 проходив службу в ЗСУ, рік – у зоні АТО. Працює кореспондентом районної газети «Сільські новини» (смт. Віньківці).
Автор збірки поезій «Повнозвучна тиша» (2004), романів «Відунський сокіл» (2015), «Таємниці багряних велетнів» (2016), «Багряний сокіл» (2018), «Гримуля» (2019).
Дипломант міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова – 2015», переможець конкурсу оповідань «Український постапокаліпсис».
Член НСПУ з 2018 р.
