70 років тому завершився Нюрнберзький процес (20 листопада 1945 – 1 жовтня 1946 рр.) проти керівництва і військових злочинців ІІІ Рейху. Із сарказмом варто зазначити, що між тим “великим” (нюрнберзьким) судом і нашою судовою системою є чимало спільного – судді цих судів користувалися і користуються обманом і неправовими методами дізнання… Нюрнберзький вердикт був явно не об’єктивний, адже компанія переможців, серед яких і ще більший злочинець, – СРСР, судили переможеного злочинця.
Під час процесу поза розглядом були численні факти, які б ставили під сумнів концепцію Німеччини як єдиної країни, яка розв’язала ІІ світову війну. СРСР визначив 9 пунктів, які не можна було обговорювати на процесі. Серед них, і питання суспільно-політичного ладу Радянського Союзу. Інакше, гестапо на фоні НКВС виглядало б «дитиною в коротких штанцях». Британці теж могли постати у негативному світлі, наприклад, з огляду на питання доцільності бомбардування житлових кварталів Кельна, Дрездена, Берліна та інших міст.
За словами сучасного українського історика Володимира Сергійчука, ті, які були причетні до розв’язання Другої світової війни, не лише штовхнули Гітлера на Чехословаччину, а фактично дали йому карт-бланш для походу в Східну Європу. А пізніше, одягнувши на себе тогу миротворців, судили переможених. Якби в нас було видано всі томи процесу, що вийшли на Заході, із повною стенограмою, ми б побачили зовсім іншу картину. Вже в часи незалежної України, у Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського, зникли три останні томи матеріалів Нюрнберзького процесу, видані після розпаду СРСР.
До слова, у Нюрнберзі не розглядали і не могли розглядати питання злочинності ОУН чи УПА. Фронтові частини військ СС, до яких належала українська дивізія «Галичина», не підлягали юрисдикції Нюрнберзького процесу. Проте, щодо розстрілу польських військовополонених в Катині, у приміському лісі Харкова, «справедливий» Нюрнберзький процес визнав винними «німецьких фашистів». Нині всім достеменно відомо, що це справа рук НКВС.
Тодішній (1940-х років) студент Інсбрукського університету (Австрія), уродженець Львівщини Володимир-Юрій Данилів висловив таку думку: «Якщо судять гітлерівців, то чому не судять більшовицький режим, що спричинив значно більші жертви?» Вже будучи відомим правником у Торонто, Данилів у 1983 р., в 50-ту річницю Голодомору виніс питання на Світовому конгресі вільних українців про те, щоб зорганізувати трибунал над більшовицькими злочинцями, які здійснили геноцид українців у 1932-1933 роках. Завдяки його активній діяльності та української діаспори загалом, у 1988 році вдалося провести два судових засідання над більшовиками. Трибунал, в складі якого не було жодного українця, але був учасник процесу в Нюрнберзі, визнав ті події геноцидом.
Однак найцікавіше далі. Російський історик Олександр Буровський у книзі «Холокст: были и небыли» пише, що згідно 19 статті Статуту, Нюрнберзький трибунал був позбавлений від необхідності доведення провини. За 21 статтею, суд не повинен вимагати аргументів «для загальновідомих фактів», але визначення, що таке загальновідомий факт – відсутнє. Ним може бути те, що німецькі коні їли сіно, і те, що німці знищили 6 (за широтою уяви – 10, 20, 30, 40) мільйонів євреїв. Кількість жертв, як і функціональність газових камер, обговорюватися не може. Щодо цифри 6 мільйонів знищених євреїв, вперше її оприлюднив на допитах шеф гестапо у Братиславі Дітер Васліцені. Офіцер СС Курт Герштейн на допиті назвав іншу цифру – не менше 40 мільйонів, пізніше, знизив її до 25 мільйонів жертв. Та все ж, судді зійшлися на 6 мільйонах, хоча і це надто перебільшено, що визнають і єврейські науковці. У січні 2015 р. у часописі «Вільне життя плюс» було опубліковано статтю автора щодо спростування міфів про газові камери в Освенцимі.
Суддя Едвард ван Роден негативно відгукувався про судилища над німецькими військовослужбовцями через катування на допитах. Як наслідок, такі зізнання мали юридичну силу. Хоча це було ще пережитком Середньовіччя. Американський суддя Венерстурм, який очолював один із трибуналів, побачивши, як організований процес, жахнувся, і подав у відставку. В інтерв’ю і книзі, написаній Марком Лаутерном, який спостерігав за роботою трибуналу, Венерстурм писав, що атмосфера на судах не мала нічого спільного із правосуддям: расова ненависть євреїв до німців була без контролною; члени прокуратури, замість того, щоб сформулювати і впровадити юридичні норми, займалися власним вивищенням, амбіціями та помстою; значна частина американської адміністрації були недавні єврейські мігранти. Більше того, американський юрист Ерл Карррол доповнює, лише менше 10% американської адміністрації трибуналу, були уродженцями США. Він же підмітив, що 60% персоналу прокуратури були німецькі євреї, що повернулися в Німеччину після завершення війни. Головою прокуратури і його помічник були євреї Роберт Кемпнер і Моріс Амхан. Більшість свідків були теж євреї. За словами професора Мауріса Бардіша, головною турботою свідків було не продемонструвати надто явно свою ненависть, і створити враження об’єктивності. Були випадки, що у 1950-х роках, у ФРН, колишні німецькі військові у суді відмовлялися від своїх свідчень на процесі, пояснюючи, що говорили так під загрозою каліцтва і смерті.
Страти відбулися в ніч на 16 жовтня 1946 року в будинку Нюрнберзької в’язниці. Декількох було виправдано, начальника відділу Верховного головнокомандування збройними силами Альфреда Йодля було посмертно повністю виправдано. Обергрупенфюрер СС Зейс Інкварт в останньому слові перед стратою сказав: «Сподіваюся, що ця страта буде останньою трагедією Другої світової війни, і те, що сталося буде слугувати уроком. Мир і взаємопорозуміння повинні панувати між народами». Чи міг би сказати таке на умовному процесі Нюрнберг-2 військовий злочинець комуністичної системи? Навряд чи. Більше того, ні!
Підданий анафемі традиціоналістами історії дослідник-ревізіоніст Юрген Граф цитує британського фельдмаршала Монтгомері: «Нюрнберзький процес зробив програш війни злочином». Американський історик Річард Харвуд, автор книги «Чи дійсно загинуло 6 мільйонів?», назвав Нюрнберзький процес найбільшим юридичним фарсом в історії.
Історія триває і далі з багатьма фарсами і трагедіями…
Ярослав Дзісяк, кандидат історичних наук, викладач Чортківського коледжу економіки і підприємництва ТНЕУ