У грудні 2021 в Івано-Франківському національному музично-драматичному театрі ім. І. Франка відбулась прем’єра нової постановки «Навернений грішник». Очікувана, амбітна й резонансна, адже вперше на сцені театру від його Патрона зазвучали тексти не дуже таки й відомих широкому колу читачів «Бориславських оповідань».
Емоції після прем’єри – глибокі й пронизливі.
Знаю, що знаю Франка, але вийшла з сум’яттям: нічого я не знаю. От прямо як у Сократа.
Молодий режисер Назар Панів ставить антиутопію за мотивами “Бориславських оповідань” І. Франка. Головну роль отримує Євген Холодняк. І цей дует просто «розриває на шмаття».
Це драма, складна і глибока. Хоча жанр антиутопії надає їй позачасового загальнолюдського звучання; це соло смутку з краплинами фаталізму й містики.
У фокусі – людина, розтерзана й понівечена трагедіями, провиною, незворотніми помилками, фатумом. Це такий виразний екзистенційний біль, який, здається, моментами можна б виміряти спеціальним дозиметром. Зашкалює. І на хвилиночку уявіть: то Франко і то час, коли ще про екзистенціалізм у зародку не говорили.
Бориславська земля, ґаздовита родина. Прив’язані до своєї патріархальної традиції, до земельки, яка годує і на якій тепло й безпечно, як у мами під спідницею.
Але та земля забулькотіла зсередини чимось незрозумілим і дорогим, тою “киплячкою”, яка затуманила голови й серця. І земелька стає незвіданим клондайком, який і лякає того селянина, і манить; вона зі святині переростає у предмет торгу, лукавого, підступного, обличчя якого так блискуче втілив Олексій Лейб’юк. Це марево обплутує шнурами спокуси, заплутує в сумнівах. А відтак монстром пожирає все найдорожче: синів, віру, майбутнє.
У глядача на очах руйнуються багатошарові монументальні «конструкції»: сім’я, патріархальні устрої, виплекана багатовікова мораль, віра, батьківський авторитет. Батько спершу як будівничий а відтак як руйнатор. Скільки разів у виставі звучить оте слово “тату”! З довірою, з шаною, любов’ю, з докором, смутком, страхом, відчаєм. А тато тане на очах, скапує жалем і провиною, як віск, лютує, як буря, а потім безсило падає; відірвана гілка роду.
У відтінках досліджено, як людину скручує біль, як він вивертає “суглоби душі”, як втрата найближчих незворотньо дірявить серце, як та оманливо рятівна чарка веде у прірву.
Це драма руїн.
Мене вразили в цій глибокій постановці багато граней.
Акторський ансамбль зігрався у сильну драматичну симфонію. Євген Холодняк – батько – блискуча партія! Ольга Комановська – мама – концентрований біль. Віктор Абрам’юк – син – пронизливо щиро. Священник, шалений Іван Бліндар, ох як виразно в цьому образі видно суперечливе, розхристане ставлення Франка до церкви як інституції та релігії як надбудови.
Музика. Моторошно самотня й пронизлива, холодна, печальна. Фортепіано й сопілка плачуть над невідворотнім.
Декорації. Масштабні й мінімалістичні. Простір організований водночас лаконічно й панорамно, він то звужується до розгромленої кімнати, то розростається до картин Борислава, інтер’єру церкви чи й краєм ока в царство Аїда впускає.
Загальні похмурі тональності, напівморок, тіні, свічки. Світло теж майстерно зіграло свою роль. І кольористика підпорядкована загальній атмосфері.
Символи. Їх повно. Деякі такі виразні, до ознобу. Мама, що тримає на руках ще живого лежачого усміхненого замріяного сина. Це ж Пієта, це Їх поза! І о так, за мить вона вже з мертвими синами, по черзі. Вражаюче.
Чоботи, сопілка, свічки, шнурки, порожні відра.
І все-таки той грішник навернений. Він згрішив найбільше, певне, проти себе; і змушений був пройти ту пекельну дорогу назад до себе. Навертався, збираючи суцільні осколки своєї душі й душі останнього сина. І виглядало це дуже боляче…
Оксана Рябініна
Фото взято із сторінки Франківський драмтеатр
