Кого запитати, щоб пояснив, чому люди зізнаються в нелюбові? Я б завершила есей цим рядком. І більше нічого не писала. Бо питання – кидок у невідомість. Навіть, якщо вона, в особі когось, сидить праворуч. Чи ліворуч.
Пригадую візит до Музею нелюбові. Кожен експонат під білим склом. З елементами прозорості. Біля кожного – історія в біленькій рамочці. Рамочки – різні. Історії – однакові. Особливо завершенням. «Не люблю». «Не кохаю». Молоді й прозорі екскурсоводи, яких ніхто не просить провести екскурсію, не підходять і не розповідають цих історій.
Ходимо від скла до скла. Від білого до білого. І відбивають стіни удари мовчання гепанням в судинах на скронях – н е л ю б л ю – н е к о х а ю – н е л ю б л ю.