Нова книга київського письменника та видавця Ярослава Карпця, що має назву «Феєрія духу», присвячена цілій хвилі урочистостей з нагоди роковин народження Павла Тичини. Підготовка до друку, саме написання та оформлення вимагало часу; свій відбиток на процес виходу книги у світ нанесла війна, відтермінувавши його. Та, зрештою, довгоочікуване видання уже тішить своїх читачів. Не лише мною зазначено, що «Феєрія духу» – розлогий підсумок літературно-мистецьких подій, приурочених тичинівським дням.
Твір має початок, логічний, з точки зору біографії митця. Поява на світ таланту, людини, поцілованої самим Богом. Автор знайомить нас із батьками майбутнього генія та умовами, у яких проживала сім’я.
На перший погляд, моральна деградація батька та злидні не пророкували нічого хорошого дитині, де вже є багато братів і сестер (згадайте долю Кобзаря). Але ж ви лишень вчитайтесь – чи помітите у творі жалощі чи нарікання? Певно, що ні. Ніякої трагедійності і душевних мук. Мама Павла Тичини навіть жартома звертається до захмелілого чоловіка. Мовляв, «іди, подивись, якого красеня я тобі народила».
Батечко дяк прагнув якогось професійного росту, але клята чарчина ставила добрі підніжки його і без того невпевненим крокам. Мати Павла – жінка сильна і турботлива. Вона тягнеться з усіх сил втримати світовий баланс у формуванні характеру дітей, відповідає за кожну деталь у бідняцькій хаті, а ще – купається у своєму материнстві. Десь у глибині душі вона знає, що діти – її багатство, поцілунок Бога, її дарунок цьому світові і всеперемагаюча любов. Такою постає головна жінка у житті нашого генія.
Відразу стає помітним те, з якою теплотою і добропорядністю Ярослав Карпець описує жінок: «Матуся говорила до діток, а сама відраховувала жалюгідні кoпійки. Ледь сoвалась небoга, але щo ж удієш, кoли нема пoмoчі від тoгo п’янички. «Мусиш усе сама рoбить», — думала прo cвoю тяжку жінoчу дoлю. Піднесла бабі Секлеті грoші». Цей архетип у автора постає в образі надзвичайно люблячих і турботливих героїнь (мати, вчителька, дружина Павла), почасти, тягнуть усе на своїх, не тендітних від роботи і клопотів, плечах. Таке змалювання образу впізнаємо і в матері головного героя, і в батькової тітки: «Матушка благально дивилася на Григорія. Уже висохла, нещасна, від цілоденної нудної роботи», «Ще дитячим поглядом юний Тичинін дивився на свого дядька, який видавався йому іконним, мудрим та благочестивим. На добру матушку, вже сиву від щоденних клопотів і турбот, якими навантажував її ще не сивий, але вже сивуватий чоловік. Матушка і дрова колола, і піч топила, і свиней годувала, і пасла гусей…»
Натомість чоловіча компанія у Ярослава вимальовується з досить негативної сторони. І батько Павла Тичини, і батьків дядько постають перед читачем не з кращого боку – мають проблеми з алкоголем, ліниві, не спроможні взяти відповідальність і за своє життя, і за життя своїх рідних на себе. А от на грубощі і навіть рукоприкладство ці панове не скупляться: «От лайдак! Не дбаєш про дім і сім’ю!» Дружина супилася, злилася на свого любого чоловіка. Та й який він їй у біса любий», а ось – уже про дядечка Григорія: «Вічно затулявся від Гриця Богом, хоча сам Бога й не мав у душі. Тільки називався священником. Матушка ходила з синцями на тілі й мовчала про свою жіночу тугу. А коли Грицько питав, що сталося з обличчям, то тільки хитала головою, нічого не мовлячи». Можна це вважати маркером епохи, та чомусь здається, що ні. Звісно, може бути, що справа дещо в іншому, відомому лише автору роману. Та зараз не про це…
Відвідини Григорієм шинкарні через тяжке життя і безвихідь відносить читача у добу минулу, так майстерно описану у літературі реалізму; туди, до Чіпки Панаса Мирного. Адже і Ничипір Варениченко так само мав великі плани і мрії на майбутнє, так само трудився не покладаючи рук, і так само безвихідь та один прояв несправедливості за іншим поступово заковтували чоловіка у чорну безодню розпачу. До речі, і у «…волах…» дія теж відбувалась у селі Піски на Донеччині. Дається взнаки для порівняння часопросторова необмеженість: роман Мирного має передісторію, посил у давнину. У Ярослава також ведеться розповідь про історію назви Семиполки з «вікном у давню минувшину». Так схиляюсь до думки, що схожість деяких моментів у згаданих творах несе, швидше, якесь архетипне пояснення, аніж умисне застосування прийомів перенесення.
Якось по-особливому ніжно і меланхолійно описаний, запам’ятовується момент порівняння кольорової фарби на Григорієвих руках, обрамлений метафоричним відступом – «Фарби прилипали до пальців Григорія. Його руки ставали жовтими. «Як пшеничне поле в нас у Семиполках». Волошковими. «Як м’яке та чисте небо в Літках». А також чорними. «Як земля в моєму рідному селі». Гриць мив пензлики в цеберку з водою. Всі кольори фарб переливалися в дубовій посудині. «На ранок треба все добре вимити, щоб іконописці були готові малювати». Дуже сильно, як на мене, і як для чуттєвої душі героя, і як для майстерного пера Ярослава.
Є у романі пана Карпця і моменти в тексті, які потужно підкреслюють недоліки минулої доби, хоча новими для читача не є. маю на увазі уривок, де слова батюшки змушують скоритись, змиритись і радіти тому, що є: «Грицю, усмири свої бажання, смирення дарує спасіння. Бог страждав і нам таку ношу заповідав. Чим ти невдоволений? У тебе є дах над головою, дядько уділив тобі невеличку комірчину. Ти маєш хліб насущний, ти ж не голодуєш. Є робота, хоч і важка, і серце твоє обтяжене нею, хоче до Бога, але в багатьох грішних людей і того нема. І бідні мучаться тим, тиняються від одного кутка до другого. Не знаходять собі нічого. Тому сприймай це не як Божий гнів, а як випробування для власної душі. Бог випробовує тебе. Ти маєш гідно вистояти в цьому послухові.» Чітко промальовується різка відмінність між тим, чого вчили раніше і тим, за що ми боремося, за що постійно ведеться «битва». За те, щоб не терпіти, не миритись із несправедливістю! Можна чи не можна було в той час бунтувати – запитання інше.
Роман розбавлений поєднанням основної сюжетної лінії із вкрапленням лінії спогадів Григорія, у тих частинах, де описано дитинство малого Тичини. Заодно перед читачем розкривається повнота картини світогляду головних героїв саме через передісторію. Ми звикли, що такі прийоми часто можна бачити у кінострічці, це розбавляє загальний фон, додає кілька ліній часопростору, урізноманітнює поле твору. Розкладає все по поличках пояснення деяких важливих моментів, які потім складаються, мов пазли. Загалом, схема така – історія розповідається – читач висновки робить сам. Від цього автор твору лише виграє. Задоволення від такого читання тільки росте. Адже гратися з уявою читача – проводити від причин до наслідків, приправивши вдалими діалогами – завжди цікаво.
Присутність мистецтва вбачається у всьому творі, немов річка, воно плавно «омиває береги» роману, повертаючи то в один бік, то в інший. Григорій любить спів. Співає пісень сам. Радо закликає дітей. Потяг до прекрасного засів у його зжуренім серці нереалізованим бажанням. Серце Григорія прагне краси, душа прагне щастя, отого омріяного, хоч крихточку. А скільки всього мріялось…
Підсилює ненависть до ворога додавання до тексту роману формулювання їх поганського документу, що не визнавав, забороняв, знецінював будь-які намагання української мови вирватися із задушливих лап російського монстра. Саме в цей час, як ніколи разюче і бурхливіше сприймається той ворожий циркуляр. Такої маси емоцій, як зараз, годі було шукати раніше.
Спогади Тичини про матір: «Марія боялась за чоловіка. В її душі жевріла надія, що він перестане пиячити й зверне нарешті увагу на сім’ю, на табун дітей, котрих треба годувати кожного дня. Ця посада давала дячкові хоч якісь карбованці, дрібні грошики, за які можна не померти з голоду багатодітній родині. Марія схопила чоловікову руку трохи вище ліктя й різко її опустила. Відтак відтрутила його в сіни, тоді — надвір… Жінка вперто дивилася на чоловіка. Григорій навіть подумати не міг, що жінка колись буде йому перечити. Марія була лагідна й добра. Навіть мухи не образить. Носила чорну хустку, яку туго зав’язувала на вузлик, щоб вітер не відніс її кудись ген у поле. Обличчя світле, миле, та в очах стоїть печаль. Очі дивляться на запашну українську землю, на лани широкі й дикі степи. Тільки очі її виражали сум і біль, і красу жіночу, і долю стражденну. Кохалася мати малого Павла у народних піснях.» А потім Павло Тичина напише такі рядки: «У житті моєму великий вплив на мене мала моя мати, світлий образ якої я ніколи не забуду. Мати першою прищепила мені любов до народної пісні, прилучивши до найбагатших цінностей української творчості. Вона вчила нас насамперед бути чесними в житті й правдивими». Це лише підтверджує сказане раніше про найважливішу жінку у житті поета, чітко описує її риси, не забуті, не втрачені…
Оповідка про страшну історію з Костиком ошелешує. Як та холодна й колюча кринична вода, якою Марія облила Григорія, коли в нього була гарячка. Недосвідченому читачеві може бути трохи сумбурно перелаштовувати увагу з одного епізоду на інший, бо декілька сюжетних та часових ліній відділені одна від одної трьома крапками. Мені здається, було б вдаліше або лишати вільне місце між такими уривками, або використовувати зірочки. Так читач уже налаштується відповідно – автор перенесе його в іншу площину.
Цікавою і вартісною у романі є манера автора оповідати передумови чи історію віршів Павла Тичини. У романах про визначних людей це одна з найулюбленіших частин. Такий прийом завжди вивищує тих, кого з ним знайомлять. Мовляв, хтось не знає, а я знаю, мені відомо, як все було насправді. Так, мабуть, думає кожен, хто заглибився у читання документальних чи історичних романів, романів за мотивами біографії тощо. От і у «Феєрії духу» читачу розкривається історія появи на світ рядків «А на воді в чиїйсь руці Гадюки пнуться… Сон. До дна. Війнув, дихнув, сипнув пшона — І заскакали горобці!.. — Тікай! — шепнуло в береги. — Лягай… — хитнуло смолки. Спустила хмарка на луги Мережані подолки.» А вірити їм чи ні – то вже питання філософське.
Так, як «Феєрія…» – це роман, то куди ж тут без високих почуттів, куди без романтичного кохання? Не секрет ні для кого, що у такої чуттєвої і талановитої душі, як Павло Тичина, кохання буде красиве і збурить, дійсно, феєрію почуттів. Воно асоціюється у молодого поета з весною, з квітами польовими, зі співами мелодійними, навіть з матусиними листами, але є чимось більшим і глибшим. І це почуття єдине, що тішить його у немилих буднях, образ коханої, хоч і примарний, один «гріє у цій сірій мряці буття»… «Ховав од людей, од старших пристрасть, яка клекотіла в його серці. Потужним струменем дарувала Тичиніну радість буття. Не пташки весняні, не квіти польові, не співи, котрі в печінках йому сиділи, навіть не ніжні матусині листи, які вона періодично надсилала юному семінаристові, щоб укріпити його дух, підбадьорити. Це все дістало Тичиніна. І тільки портрет грів у цій сірій мряці буття.» А от що по-особливому нестандартно й неочікувано, так це вживання жаргону у епізоді роздуму поета про кохану: «Ніщо так не хвилює Тичиніна, коли святковий, урочистий співає в хорі, як її очі. Манять юне серце, так і хочеться забити на всю християнську науку, богословів четвертого, п’ятого, десятого століття. Дивитися лишень на небо, в якому народжується образ прекрасної Віри, Надії й Любові. …Ах! Її тонкі губи. Стільки звуків промовлялося ними, стільки класиків виголошували свої глибокі думки через них, лунали на весь зал.» Але про той нонсенс швидко забуваєш, опускаючи очі нижче і поринаючи у закоханість юного семінариста Тичиніна… «Твій образ, Віро, буде завжди в моєму серці. Воно тьохкає, коли бачить твій ясний образ. Даремно, що не бачив жодної з твоїх постановок, ох, тоді б став рабом твоїм навік…»
Передісторія… Вона теж поглинає читача, що на якийсь момент стає трохи дивним, де й чому урвалася розповідь попередня, і чому мовиться про М. К. (Михайла Коцюбинського) та Є. Ч. (Євгена Чикаленка). Кволість здоров’я класика, його від’їзд і перебування на острові Капрі… А так автор «Феєрії духу» підводить, немов за ручку, читача до важливого моменту – благословення. Опис періоду творчості, коли Павлу Тичині «дали квиток» у велику літературу – виявили бажання надрукувати у виданні Михайла Грушевського. Засипали молодого поета схвальними відгуками знайомі Коцюбинського та інших відомих письменників. Цікавим описом є «апробація» поезії тоді ще майже не відомого загалові Тичини для непідготовленої публіки (зібрання класиків у пансіоні для того, щоб поспілкуватися). Враження, воно говорить більше за слова. І описаному Ярославом Карпцем епізоду десь в іншому світі аплодує душа поета. Адже піднесення значення української поезії, її мелодики, мелодійності, образності на тлі світового розмаїття окриляє і колише дух ліризму, немов вітрильтник на хвилях. Браво! Цю думку підтверджує фраза, сказана самим Тичиною в романі – «Юна кров хотіла гриміти на весь світ». Читаючи такі емоційні рядки, рясно притрушені добірними метафорами, можна наблизитись впритул до серцебиття Тичини у важливий для нього момент, як от написання вірша на одному диханні, що доволі часто демонстрував митець.
Доволі пафосно Ярослав Карпець описує Павла Григоровича під враженням від прочитання вірша і хвилювання опісля: «… Десь краї казкові, Золоті верхів’я… Тільки шлях тернистий Та на ті верхів’я Ходять-світять зорі, Плинуть хвилі в морі — В ритмах на верхів’ях! Світ в моєму серці Мрій танок, світанок Ти той світ, мій друже, Зоряний світанок. Я в твої очиці, Зорі, зорениці — Славлю як світанок!»
Чомусь здається мені, що насправді Павло Тичина був дещо скромнішим. Такий сором’язливий і чутливий, він не міг нафантазувати собі подібне, але книга – авторське полотно, а ми – читачі – лише мандрівники.
Наступний епізод роману описує німецьку окупацію Пісків. Жорстоко, болісно, так до жаху знайомо із кривавих подій російсько-української війни. Спроба аналізу злодійств методом монологу в голові Ульриха. Але ж виправдання немає. Все те вчинено свідомо, все – безжально, смертельно і незворотньо. Змальовані картини жаху і страхіть, нелюдських знущань над українським народом – все це лягає контрастом попередній оповідці, її душевності і ліризму. Частина за частиною ці епізоди поєднуються у моменти життя людини на тлі історичних подій країни, вимальовуючись у правдиву суть, прикрашену злегка уявою митця.
Роман «Феєрія духу» не облишає дивувати і заворожувати читача. Була романтика, була сповідальність, пригоди, а от тепер – елементи детективного екшену, який розгортається навколо теми золота Павла Полуботка. Цей епізод у творі, хоч і невеличкий, але дихання читача уривчастим робить. Додавання напів міфічності і таємничості тільки підживлює інтригу – хочеться і собі «покопатись» в архівах. Але навіщо, якщо це зробив за нас автор? Окремі його версії аж іскрять небезпекою. Дійсно, багатогранний твір.
Останній епізод готує читача до прощання з цікавим матеріалом якось піднесено і сумно водночас. Оце й усе? Старий і хворий поет насторожено дослухається до звуків за вікном, боячись переслідування і розправи. А сам – у сорочці-вишиванці – «кожну мить свого життя хотів відчувати себе українцем…»
У книзі опісля самого роману чесно подається автором чимало коментарів з мережевої дискусії. Це підтвердження різнобічності. В основному – протилежні. Мені ж кортить погодитись із тими, хто не судить, адже ми говоримо про мистецтво.
З повагою – Діна Горбенко, поетка, редакторка.
Leave a Reply