Обшарська Р.В. Кулі в трояндах: поезії. – Тернопіль: ТЗОВ “Тернограф” 2023.- 200 с.
Ще задовго до повномаштабного вторгнення московитської орди в Україну одна відома письменниця українського походження, Нобелівська лауреатка ствердила, що війна не має жіночого обличчя. Якщо углибитися у це твердження, то неодмінно доведеться говорити про біль жіночої душі та непрості тривожні почуття, спонукані війною (навіть дивно, що це означення жіночого роду).
Чому роблю наголос на цьому питанні. Відповісти можуть “Кулі в трояндах”. Це — поетична книга Раїси Обшарської з Чорткова. По-перше, друк народився під пером авторки в роки війни. По-друге, в ньому зібрано твори, які з’явилися в цю сувору пору й передають болючі розмисли особистості на тлі випроб “У гаремі думок чорна ніч, наче чорна троянда”.
Що ж бачить читач у паланні обвуглених пелюстин? Звісно, що чимало мислиться про тематичні обрії поетки, на котрі зачорнокрилено лихо війни. Але вони (в цьому переконаний!), ніколи не розкажуть про себе, якщо не існуватиме виражальницьких акцентів. Бо саме вони промовляють про вартісність поетичного слова.
І тут, очевидно, варто почати з мови про літературні тропи. Бо метафори, епітети та порівняння так багато говорять про неординарність людськості мислення, що є дуже важливим для митця у пору потрясінь.
Хіба не свідчать про це метафори? (Оскільки їх у цьому виданні є чимало, то згадаю тільки про деякі, свідомий того, що тут може відчуватися певний суб’єктивізм вражень. Але не бачу нічого поганого в мирному його співіснуванні з літературознавчим підходом). “Тихо ходить уціліла ніжність та, що має крила, наче птах”. “Руїни зла добром латаєм”. “На аркуші неба пером журавля писалися вірші війни”. Хочемо того чи ні, а відразу після прочитання цікавинок виникає думка про вплив реальності та уяви на метафоричність думання.
Іноді розмисли про неї дехто переносить і на епітети, котрі познаковані індивідуальністю версифікаторського вираження. Якщо мати на увазі “Кулі в трояндах”, то тут їх існує чимало “рани суцвіть”, “хірурги будинкових тіл”, “поранена пам’ять”, “диявольський вояж чужого світу”, “стяг неба”, “оченята майбутнього”. Не заперечую, що в даному випадку може бути говоріння про метафоричність поезомовлення. Та все ж такі словосполуки залишаються епітетами згідно з літературознавчою класифікацією.
Своєрідною противагою епітетній особистісності можуть бути тропи, до яких більше звикло читальницьке сприймання: “спалене жито”, “вітер злий”, “розтерзане тіло”, “пекельний час”, “канонада днів”, “обереги святі”. Ніхто, зрозуміло, не скаже, що від таких висловів неймовірно повіває свіжістю. Але давайте дивитися на них з точки зору контекстуальної доцільності в окремому творі. І тоді виникає необхідність сказати, що у книзі Раїси Обшарської вони, “старі” епітети, у більшості випадків є доречними.
Варто, либонь, згадати ще про один момент. У сучасній поетиці не є рідкістю, що метафори та епітети у текстах “обіймаються” з порівняннями. Щось таке маємо і в “Кулях в трояндах”.
Особливо тоді, коли перед зором з’являються прості взірці цього підвиду тропу, котрі у свою чергу діляться на дві частини, маючи у собі сполучники або їхню відсутність. Серед перших звернемо увагу на такі висловлювання: “впадуть жалі, немов листки кленові”, “капав дощ, наче піт з небес”, “маки червоні, мов кров серед жита”. Пам’ятними залишаються також порівняння без сполучників: “… окопи і вирви — кишені землі”, “людина — тонка бадилина на невтішної долі вітрах”, “… кожен день — сюрпризів апогей…”.
Серед порівнянь побутують висловлювання, в яких поєднуються присутність та відсутність сполучників. “… твій порив — як потік води”, “а душа у небо, наче птах”, “як воно — померти у неділю”, “Бо свобода — свята наша суть, наша правда, як сонце над світом”.
Коли говоримо про порівняльність, ми не маємо права скидати з рахунку і тропи, як творять іменники і прислівники та іменники з іменниками, серед яких уздріваємо “гілка — краватка”, “страх — ланцюг”, “пелюстки — сльози”, “мрію — молитву”, “фату — хмарину”, “очі — зірки”…
Усі ці словочарівності залишають хороше враження, коли перебувають, образно мовлячи, у “самостійному плаванні”. Але не менш цікавими вони частенько супроводжують згадки про “населення” книги, до якого належать рослини, дерева, звірі, птахи, зорі, небесні світила. “Мальви-серця обросли полинами в довгій дорозі додому”, “В садах морозних пишно квітне: солодіє плід калини”. “Ти лиш сумовито підморгнеш забаганкам-коням норовистим”, “Лелеки рятують небо, крильми його закривають”, “Молилося небо зірками”. “І маленька людина під місяцем, на великій планеті Земля”.
Образність у різноманітних виявах характеризує ці рядки. Але не буде перебільшенням і те, що це питання є актуальним і для рядків зі свідченням спільного проживання різних “мешканців”. “Мов стиглі груші, зорі вечорові попадали давно у сивий біль”. “А десь лелеки з білими крильми світили мирні зорі понад нами”, “… сива пір’їна з крила журавля, зламана гілка верби”…
Тут, мабуть, слід згадати й ще про один вид поєднань, що познакований образністю поезомовлення. В даному випадку йдеться про сукупність кольорових екстраполяцій. “І тільки туга, тільки туга біла, безсонням розбавляє чорноту”. “… і серцям блакотно-жовтий промінь дарувати”. “Все стало рожевим, блакитним, світ, наче лебідь, та чорна хмарина її повернула до тями”.
Ще частіше образні висловлювання бачимо в однині кольорових екстраполяцій. “… дням, що котяться білим пір’ям, очі хтось зав’язав», “пливуть моїми венами гондоли сірих днів”. “… вже догоріла ватра літа у поруділих вусах жита”. “… для життя вишиває пам’ять сиву сорочку”. “… і дідуся розмірена хода тримала на тарелі сині сливи”. “З ребер, що теж розмай-травою стали, пекти пекучі пазли перестали, а склали обрій жовтий, як бурштин”. “… лягли мохів зелені оксамити на мирних днів веселі вечори”…
Та, мабуть, не слід в мові про виражальність поетичного слова обмежуватись думками про літературні тропи, згадками про “населення” книги та розмірковуванням про кольорові екстраполяції. Важливе місце належить також і слововиявам. Не приховуватиму, що в “Кулях в трояндах” це питання не претендує на видноту. Але не може не тішити орієнтація на неологізми, рідковживаності та діалектизми, про що свідчать: “сонцесвобода”, “сивокрик”, “сльозопади”, “пагуба”, “гойдалчата”, “трафунок”, “крижі”… Можливо, з часом цей виражальний аспект стане зримішим у доробку віршарки?
Замислюючись над цим, попрошкуємо далі. І цього разу поведемо мову про богушукальницькі мотиви у віршах поетки. Та виокремлюю їх не тільки через те, що вони є важливими для висловлення думки. Бо не секрет, що поетична релігійність є двокрилою. Можемо балакати про виражальність. Але й про темарійність теж. Адже ці мелодії — важлива складова філософської лірики. Та не будемо далі теоризувати з цього приводу. Навіщо, коли поетичні рядки можуть ліпше про все сказати? “… Бог нас завжди захистить, коли будем завжди собою”. “… в червневий настрій чорно-білі стрічки вплітала дійсність Божої пори”, “… усе під пильним оком Божим”…
До філософської лірики доторкаються і культорологічні аспекти.Та не тільки тому, що маємо доторки до творчості Тараса Шевченка. Адже існують згадки про біблійність почувань, народні звичаї. Говорить про це пірнання у фольклор рідного народу, що є очевидним, коли вчитуватися у рядки: “збилися думи з ніг”, “ділили ми з тобою хліб та воду”, “у одвічній зимі наш супротив рвав греблі”. Це вглиблення у фольклорні джерела – очевидно, один з чинників крилатослів’я поетки. “Піною пішло ненаситним із рота вкраїнське дозвілля”. “Нехай дзвенить той тріумфальний спів дукатами у маминім намисті”. “Ціна свободи — наших днів ціна”…
Очевидно, є підстави говорити й про інші аспекти лірики. Як, зрештою, про її громадянськість, пейзажність та любовність. Але сумніваюся в доцільності виокремлення цих мелодій, коли сучасне поезомовлення з’єднує їх, про що свідчать твори багатьох версифікаторів.
А завершу ці розмисли про нову книгу краянки (не перечитиму, якщо читачі їх доповнять, бо є аспекти, котрі зосталися поза кадром) ще однією думкою, про тему книги говорить вже її назва “Кулі в трояндах”. З усією серйозністю з неї постає питання про актуальність теми. Це, звичайно, так. Але що бачимо за цим творчим фасадом? Та поринання у віковічність непростих людських почувань. Віриться, що вона ще більше промовлятиме у наступних поетичних книгах.
Ігор Фарина
селище. Шумськ
на Тернопіллі