«Чи не гоже було б нам, браття, // Розпочати давніми словами // Скорбну повість про Ігорів похід, // Ігоря Святославовича? // А зачати нам отую пісню // По сьогоденних бувальщинах, // Не по намислу Бояновім, // Боян-бо наш віщий, // Як хотів кому пісню творити, // Розтікався мислю по дереву, // Сірим вовком по землі, // Сизим орлом попід хмарами…».
Сподіваюсь, читачі знають зі шкільної лави ці початкові рядки з видатного літературного твору нашого народу ХІІ століття «Слово о полку Ігоревім», по-іншому «Слово про Ігорів похід», які навіть задавали учням вивчити напам’ять. Щоправда, вивчити за давньоруським ориґіналом, а не в перекладі на сучасну українську мову. Згадав я їх знову під час пошуку відповіді про походження рідкісних фразеологізмів: «Мокрий (змок), як льопка» (до нитки, весь) і «До панахту» (цілком, вщент), що побутують на моїй Стрийщині і, можливо, деінде. Врешті-решт облишив безрезультатне заняття і повернувся до процитованого початку «Слова…».
Відразу скажу, що не вбачаю потреби долучати свої «п’ять ґрейцарів» до двохсотлітньої дискусії без крапки над і про його можливого автора-галичанина, а також до когорти перекладачів поеми різними мовами. Достатньо лише нагадати, що їх налічується багато десятків. Зокрема, серед українських перекладачів і «переспівувачів» цілого твору або окремих частин із нього були такі письменники і вчені, як Михайло Максимович, Іван Вагилевич, Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Іван Франко, Степан Руданський, Юрій Федькович, Омелян Огоновський, Микола Аркас, Панас Мирний, Василь Щурат, Михайло Грушевський, Богдан Лепкий, Іван Огієнко, Володимир Свідзінський, Юрій Лисенко, Леонід Махновець, Дмитро Білоус, Наталя Забіла, Ліна Костенко та інші.
Далі звужу повторне цитування уривку із «Слова…» до чотирьох слів, а саме до: «Розтікався мислю по дереву». Пояснення міститься у виданому в двох книжечках «Слові про Ігорів похід» (Київ, «Дніпро», 1982): «Більшість дослідників і перекладачів залишають цей текст без тлумачення. Оскільки такий образ явно книжний, деякі учені припускають виправлення мыслію на мысію (мысь – білка-летяга). Гадаємо, що в первісному рукописі «Слова» на місці мыслію могло бути мезгою (давньоруське мезга – сік із дерева). Тоді образ набуває природності: «розливався (весняним) соком по дереву». На перший погляд, виглядає гейби правдоподібно і вмотивовано, якби не одне але. Що, коли невідомий автор «Слова…» мав на увазі не, даруйте іронію, виссаний з пальця гіпотетичний сік із дерева, а щось інше? Чому виссаний з пальця? Бо той сік не вписується в логічний «тваринний» ряд із сизим соколом і сірим вовком. Не вписується, і все.
Перед продовженням розповіді про пошук вірогіднішого тлумачення згадаю, як у різний час перекладали це «темне місце» в поемі різні дослідники. Завдяки мудрому Інтернету це звучить так: Маркіян Шашкевич: «Розливався мислю по древі»; Іван Франко: «Розтікався розумом по дереву»; Максим Рильський: «Розливався думкою по дереву»; Дмитро Білоус: «Розтікався думкою по дереву»; Юрій Лисенко: «Розливався думкою по дереву»; Василь Шевчук: «Розливався мислю по дереву»; Ліна Костенко (з Віктором Шевчуком): «Розтікався мислію по дереву»… Перелік прізвищ перекладачів можна продовжувати, однак у кінцевому підсумку отримаємо повторення тих самих варіантів тлумачення. Не виключаю існування ще якихось варіантів, однак через відсутність письмових джерел мені невідомих.
Свого часу зробив цікаву спробу наблизитись до розгадки цього «темного місця» із «Слова…» письменник Степан Пушик у своєму дослідженні «Дараби пливуть у легенду» (Київ, «Радянський письменник», 1990). Після слушних роздумів у логічному напрямку він, однак, несподівано виснував: «Гадаю, що й цього достатньо, аби слово «мыслію» не змінювати на «мысь» – білку, хоча в Опочецькому районі Псковської області так білку називають». І це тоді, коли на підставі доказового, нехай і віддаленого від Галичини підтвердження тотожності назв мись і білка, йому були карти в руки розвинути думку. Можливо, з боязні осоромитись після її озвучення дослідник повернув голоблі в бік авторитетних попередників, але захотів бути ориґінальнішим.
У руслі сказаного він припустив, що коли Боян починав пісню творити, то найперше співав про космічне дерево життя, верх якого вінчав цар птахів – орел (символ бога неба), далі оповивав мислію все дерево, біг вовком по землі. Нібито Боян міг «розтікатися мислями по дереву» світовому, а новітній поет починає від 1 травня 1185 року. Виглядає, тут маємо справу з надуманим філософуванням на тему якогось абстрактного космічного світового дерева життя, тоді як у поемі йдеться про реальне, земне, живе, очевидне. На думку спала відома бувальщина з життя двох видатних учених. Один застав другого вдома, як той щось розмішував у ринці, і припустив, що, напевно, колега злив докупи якісь хімічні речовини й проводить з ними експеримент. На що другий посміхнувся і відповів: «Облиш, я смажу собі яєчню».
Як видно, з авторитетом перелічених осіб Степанові Пушику таки було важко дискутувати на користь відмінного свого пошуку правильної відповіді. На противагу йому взяв на себе таку відповідальність автор цієї публікації. Погодьмось: ну не в’яжеться це розтікання і розливання мисію, мисю, мисью, розумом чи думкою по древу або дереву з тим самим сизим орлом і сірим вовком. Не в’яжеться, і край! Це настільки алогічно, що видно, як мовиться, навіть неозброєним оком. Бо при чому тут абстрактна мись, мисль, думка, розум і т. п. в одному логічному ряду з двома конкретними дикими тваринами, котрі водяться в нас від незапам’ятних часів?
Після сказаного згадалась афористична строфа відомого поета: «Потів, потів; утомлений пристав, // Від ларчика відстав, // І як його відкрити, все ж не здогадався: // А ларчик просто відкривався». Ось і тут. Не інакше, як у процитованому уривку із «Слова…» йдеться не про, даруйте, вже кілька разів згадані мись, мисль, думку і розум, а про звичайну лісову пухнасту красуню-вертихвістку білку, котра живе на деревах! Тепер «темне місце» із твору звучить на диво просто й зрозуміло: «Розтікався білкою по дереву, сірим вовком по землі, сизим орлом попід хмарами»! До речі, крім білки, мастачкою лазити по деревах є і наша пухнаста кітка, яку на Прикарпатті звуть мицька, миця і так і кличуть: «Миць, миць!». Ба більше, місцевим синонімом слова кіт є слово мацько, мацьо. Відчуваєте звукову, буквену і понятійну схожість миці, мисі і маця? Позаяк кішка спрадавна одомашнена і живе в людській оселі, а білка залишається диким звірком і живе в лісі, то й із цього погляду вона природньо пов’язується з представниками дикої фауни орлом і вовком.
Водночас давно спостережений зв’язок малого хутрового звірка білки з польським mysz і чеським myš зі значенням миша як теж малого хутрового звірка. Усіх їх об’єднує праслов’янське слово mysь – білка, тобто малий хутровий звірок. Протягом довгих століть внаслідок розмовної практики відбулось розрізнення: в українській мові воно зберегло первісне значення, а в інших слов’янських мовах і окремих діалектах закріпилось за мишею. Попри сказане, і тут, і там білка й миша означають малих хутрових звірків-гризунів, лише білки на дереві, а миші на землі або під землею.
Закінчивши опрацювання доступних джерел до теми даної статті, я прийшов саме до цього дуже правдоподібного висновку, але стримався від передчасного вигуку: «Еврика!» – «Знайшов!». Чого доброго, в читачів могло би скластися враження, ніби всі видатні і відомі перекладачі та дослідники «Слова…» стільки десятиліть і навіть століть блудили між трьома соснами, а ваш покірний слуга перефразував відоме прислів’я на кшталт: «Одним махом усіх побивахом» і заткнув їх за пояс. Тому хотілося знайти підтвердження вченого авторитета, котрий незалежно від мене прийшов до такого самого висновку. І він знайшовся в особі українського мовознавця, доцента, заслуженого працівника освіти України Олександра Авраменка. У програмі телеканалу 1+1 «Урок української мови» в YouTube-і 2 лютого 2022 р. він висловився чітко й однозначно. Мовляв, якщо знати, що в давнину мислю чи мисю називали білку, то все стає на свої місця.
Нарешті до сказаного «з приводу» долучився і штучний інтелект. У деяких діалектах української мови, стверджує він, слово мись дійсно використовувалось і подекуди продовжує використовуватись у значенні білка. Це слово має глибоке коріння і пов’язане з праслов’янською лексикою. У карпатських діалектах, зокрема на Гуцульщині та в деяких частинах Лемківщини, мись фіґурує саме в значенні білка і часто вживалось у фольклорі та народних назвах. Висновок: слово мись у значенні білка є архаїчним і діалектним і в сучасній українській мові не використовується. Втім, його можна зустріти в етнографічних матеріалах та деяких сучасних говорах. Справді, від письменника Миколи Васильчука я дізнався про побутування мисі-білки в його рідному селі Великому Ключові на Коломийщині, не виключено, що і в інших населених пунктах Гуцульщини. У селі Полонній Сяніцького повіту на Закерзонні відоме село Мисцова, де зафіксовано прізвище Мицьо, яке ймовірно походить від назви білки-мисі-миці за аналогією до інших «тваринних» прізвищ на кшталт Вовк, Медвідь, Лев, Лис, Заяць, Борсук, Лось, Хом’як тощо. На Прикарпатті зустрічається й прізвище Мисів. Аналогічні приклади не є винятком з правила.
Можна довіряти цілком, можна частково, можна взагалі не довіряти штучному інтелекту. Попри це, він оперує всією гігантською базою інформації в Інтернеті, і в даному випадку його пояснення збігаються з викладеними висновками. Втрачає сенс і подальше вживання крилатого вислову «Розтікатися мислію по древу», який вживали письменники Юрій Шовкопляс (роман «Людина живе двічі»), Роман Федорів (роман «Отчий світильник») та інші. То що, надалі дослідники тлумачитимуть слово мись з імовірно помилково переписаним кимось у поемі на мисль зі значенням розум, думка, бо ориґінал не зберігся, чи віддадуть перевагу білці? Як кажуть, поживемо – побачимо. Бо он скільки разів преса писала (наприклад, свого часу Михайло Шалата у газеті «Літературна Україна»), що перший рядок чудової пісні «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна» на слова Михайла Старицького, проте наші виконавці продовжують уперто співати її на совєтський лад без згадки про Бога: «Ніч яка місячна, зоряна, ясная», і хоч ти їм кіл на голові теши!
Роман ПАСТУХ,
журналіст, письменник, краєзнавець.
Leave a Reply