Пробуючи відчитати духовний світогляд поета у віршах Ігоря Фарини, насамперед хочеться означити такий термін, як поезія його світосприйняття. А вона безперервними ланками метафоричної наповненості формує ментально-естетичний світ автора, промальовує бачення самого себе у світі, свого нинішнього і своєї будучини. Обравши коротку форму вірша – чотири рядки, він максимально насичує її словосполученнями, новими словотворами, образами.
Митець, якому щойно «нацокало» шістдесят, заглиблений поглядом то у небо, зовнішнє чи внутрішнє, то у глибину століть власної генетики. При прочитанні цієї генетики надійність спраги поважних змагів спонукає його до земної праці межи смертю і возвеличенням, але водночас ревіння готичних левів огортають смерканну душу, яка запитує себе що там, за обрієм земної дороги. Розмислами, уявленнями прагне збагнути тракт свій, де Пратаємниці відчайдушний шелест / Зласкавлює мелодію надій.
Земне ж показує Березових листків короткочасся, / Метеликів болюче однодення, і додає любові до життя та його краси. Фантазія долає думань шквал, / І царственість свойого батерфляю / Спинити й на хвилину не бажає, / У звичність застромляючи кинджал. Метелик – символ гармонійного поєднання тіла і почуттів людини. Відчайдушна втеча у молодість вбиває нинішнє, призначене для нових висновків, сприйняттів, породження нової свідомості. Бо роз’ятрює ця туга за красою, / Яка впряглася у ярмо жадань.
Та спадковий код живе у вогневенах автора, він входить у світогляд, гарячеструмними генами вказує на у великій мірі вже прописане майбуття. І між рядків прочитується, що сила глибини століть його генетики міцніша від проникливої туги за красою, що проминає.
Заманю вовкопсів на бездоріжжя. / Інстинкт самозбереження такий. / Тоді її не зможе чорнодушшя / Продиктувати непрозрілий стиль – строфа, яка вказує на зрілість духу автора. У душі кожного живуть «вовкопси», яких треба виживати зі своїх доріг. Щоби чорнодушшя не продиктувало людині темні ходи її шляху.
Шлях, дорога, часоплин – насущна тема, що пронизує вірші Ігоря Фарини. Та він розуміє, що на життєкручу піднесуть його лише надії вічні, які віднайде у зав’язях могучих.
І поки охоронці непобляклої вічності проповідують спільноту осердя, а заобрійні голоси віщують вогонь давнього узвозу кроками у потойбіччя, автора притягує висота дзвіниці, з якої, проте, він не дзвонить, а лише оглядає завтрашність.
Анна-Віталія Палій, 23.11.2018 р.