Відомий український поет, перекладач, художник і мистецтвознавець Святослав Гординський (1906-1993) у 30-х роках ХХ ст. майже щоліта приїжджав зі Львова до села Сновидів нині Бучацького району Тернопільської області. Тут він гостював у пароха села, отця Івана Шлемкевича, батька відомого художника Миколи Шлемкевича. Дружина Гординського Мирослава, з якою він познайомився в Парижі, коли навчався в модерній академії Фернана Леже, була донькою о.Лева Чапельського та Стефанії з дому Шлемкевич, тож отець Іван був їй дідусем, а відомий філософ, публіцист і громадськимй діяч Микола Шлемкевич – дядьком. На той час дім о. Івана Шлемкевича ставав своєрідним літературно-мистецьким осередком, до якого, окрім знаних дітей і внуків, часто навідувуалися й інші львівські «знаменитості»: піаністка Дарія Гординська-Каранович (сестра Святослава), літературознавець Ярослав Гординський (його батько), митці Микола Бутович і Володимир Ласовський, письменниця і публіцистка Оксана Керч (справжнє ім’я Ярослава-Оксана Гаращак), геолог і археолог Юрій Полянський та ін. Тут народилися деякі задуми Святославових творів, зокрема поем «Сновидів» і «Сім літ», які він завершив пізніше. Він не раз мандрував Тернопіллям, бував у Заліщиках, на Борщівщині, у Чорткові, пам’ятні місця увічнив у картинах «Сновидів», «Над Дністром», «Сільська дівчина», «Чортківські скелі».
Ми часто зустрічаємо термін «персонаж», за яким стоять засоби художнього зображення (нараційні, жанрові, мовні), сам твір, історичні вимоги щодо нього, зрештою, до кінця не усвідомлені конвенції стосовно того, що треба розуміти під достовірністю, правдивістю, документальністю.
Під «персонажем» учені мають на увазі його три аспекти: 1) людину або антропоморфну істоту в творі; 2) її нетотожність реальній позатекстовій особі через дозу художнього вимислу, навіть, якщо у неї є двійник (напр., у вірші Святослава Гординського «Розмова з уявним двійником»); 3) її змодельованість і головну функцію.
Самозрозуміло, що всередині світу твору можуть з’являтися свої «персонажі», скажімо, як у «Дияболічних параболах» Юрія Клена, Мирона Левицького та Леоніда Мосендза і вони ж, ці герої, у більшості випадків ні себе, ні своїх партнерів не розглядають як персонажів. Тому інколи є сенс говорити не про «персонаж», а про «особу».
Автор «вибирає» і систематизує героїв, придумає для них долі і обставини; все це матеріал, за допомогою якого література актуалізує переживання буттєвих проблем, створює одні концепції людини і протистоїть іншим. Більше того: все це матеріал історично мінливий, уже сам по собі він свідчить про характер тієї моделюючої системи, якої є носієм. Але не всі антропоморфні істоти або особи присутні в творі однаково. Одні з них можуть бути об’єктами твору. Це, так би мовити, «персонажі-об’єкти», як напр.: Олег, Ярославна, воєвода Дмитро, Прудивус, Паливода, Вернигора, Самійло Кішка та інші герої збірки Яра Славутича «Гомін віків». Інші ж можуть бути подані як зображення, але самі у світі твору не з’являються. Це – «персонажі-зображення» (на взірець Сковороди там же). А про леяких лише згадано, та вони не виведені в тексті ні як присутні об’єкти, ні навіть як зображення. Це – «відсутні персонажі» (Св. Микола з вірша «Свято-Микола» Віри Вовк). Їх треба відрізняти від згадок про персонажів, які за конвенцією даного світу з якихось причинри зовсім не можуть в ньому з’явитися. «Відсутніх» же конвенція не виключає, а навпаки, допускає, тому їхня відсутність завжди помітна і цим самим завжди значуща.
Складнішим є випадок, коли одержуємо саме зображення, а зображений об’єкт у текст не введено. Тут варто згадати поему Святослава Гординського «Шевченко над Каспієм». Вона була написана 1939 року для журналу «Сьогочасне й минуле» з нагоди125-річчя від дня народження автора «Кобзаря». Часопис опублікував лише фрагмент твору, та й він не дійшов до читачів, бо увесь наклад журналу енкаведисти спалили на подвір’ї друкарні НТШ у Львові. Два уривки з цього твору були опубліковані у газеті «Діло» та у варшавському часописі «Ми». Повністю поему автор завершив у 60-их роках. У творі йдеться про ув’язнення Шевченка у Новопетровській фортеці на півострові Мангишлак, де він перебував від 17 жовтня 1850 року до 2 серпня 1857-го. Цікаво, що тут подано саме зображення внутрішнього стану героя, «зламу» у його психіці, а зображений об’єкт у сюжеті твору ледь-ледь присутній («На стоптаній соломі /Скрутилось тіло, сну воно не знайде вже, /До ранньої сурми…»). Та «психограму» душі передано доволі переконливо:
Та думи, що себе не допили ще, в ніч
Губами зсохлими впиваються щосили
Й душевної цинги чуттєвий крововилив
Нестерпно знов щемить. Тоді даремно клич,
Душе, у темряву і болісно надійся,
Сама не знаючи йому й чого.
Наталія Мочернюк, дослідниця шевченкіани Гординського, наголошує: «Поема стала спробою перевтілення автора ХХ століття в образ самого Тараса. Здійснене ретельне протоколювання всіх порухів душі ліричного героя дає змогу окреслити жанровий різновид твору як сповідальну поему. Однак це не сповідальний монолог у звичному сенсі, організований від «я» ліричного персонажа, оскільки художня оповідь балансує між третьоособовим викладом і ти-нарацією. Тож читач є свідком уявних розмов Шевченка з самим собою, для нього відкриваються глибини самоаналізу, акцентує глибину відчаю героя» (Там же, с.168). Щось подібне маємо й у вірші «Три літа» Гординського, де автор «зумів творчо ”перевтілитися” в образ Шевченка і передати стан розпуки, максимально відтворивши душевну напругу у внутрішньому світі свого персонажа» (Там же, с.169). Подібну модель використовує Богдан Рубчак у вірші «Дівчині без країни». Нерідко в творі відсутній не тільки персонаж-об’єкт, а й персонаж-зображення, хоча відсутність згаданої особи – важливий компонент художньої структури (героїня вірша Яра Славутича «Дівчина без імени»).
Як ми уже сказали, нерідко маємо справу зі згадкою про яку-небудь особу. Таким є статус Шевченка в поемі Святослава Гординського «Сім літ». Постать Шевченка була для нього авторитетною і знаковою, хоча сам автор у статті «Реаділізація Шевченка» виступав проти його «карикатурного культу» Кобзаря і висловлював побажання, щоб вияв пошани до Шевченкового слова та його особи прибрав шляхетніші форми, поглиблювався, а передусім був на своєму місці» (Гординський С. Реабілітація Тараса Шевченка // Гординський С. На переломі епох. – К., 2004, с.131-132). Наталія Мочернюк всебічно проаналізувала статті Гор-динського «Реабілітація Тараса Шевченка», «Українськаий романтизм і його зв’язки із Західним світом», «Клопоти із геніями», поему «Шевченко над Каспієм», «Три вірші», що інтерпретують Тарасову «Долю», «Славу», «Музу», вірш «Канів», мистецтвознавчі праці, зокрема монографію «Тарас Шевченко – маляр» і дійшла висновкау, що для нього «постать Кобзаря була особливо значущою і близькою, адже він, як і Тарас Шевченко, був і художником, і поетом, тому звертався до «різних творчих амплуа видатного митця», перебував «під впливом Шевченкової естетики», усвідомлював його велич і в різних поетичних жанрах, літературознавчих есе і статтях та мистецтвознавчих розвідках відтворив «образ національного пророка» (Там же, с.166-167).
Та давайте повернемося до поеми «Сім літ». Шевченко зовсім не другорядний елемент твору – його весь час чекають, про нього згадує автор і «зображення» його подано побіжно, та й то лише раз, інші ж персонажі присутні у творі не тільки як об’єкти, але ще і як зображення (напр., носії транспарантів у розділі «Рік 1917»). Очевидно, що така відсутність згадуваної особи є значущим компонентом художньої структури, що ілюструє Цветан Тодоров на прикладі романів Генрі Джеймса (Todorov Tz. Poétique de la prose. Paris, 1971, р.94-98). У випадку поеми значущість відсутності Шевченка визначена через невиконання тих значень і функцій, які йому приписує народна свідомість. Шевченка у творі згадано двічі. Перший раз у розділі «Рік 1917»:
Серця такі молоді,
Стягів жовтоблакит,
Тепла дівоча рука
Стрічку чіпляє маленьку,
Похмуро з палат і з нір
Вилазить ворог на світ
І вперше у рушниках
На брук виходить Шевченко.
Другий раз у розділі «Рік 1918»:
Душить горлянку ніч,
Встає кривава зоря.
Вгадай долю землі –
Де ти, віщуне?
Серце дзвоном товче:
Гігантська тінь Кобзаря
Просторами важко йде,
Невидимі шарпає струни.
Тут же звучить репліка стривожених людей, які беруть «залізо до рук» і на «розстайні» виходять шляхи:
А в місті – походів шум,
Клекіт розгойданих мас:
– Не треба царів, богів,
Лиш воля й по вік нам!
Еполетів уже нема,
Настав для голодних час!
Отже, цей контекст проливає світло на роль Шевченка як одвічного співця волі, пророка державності. Однак, разом із відсутністю Шевченка відсутні і воля, і свобода, і державність. Таким чином образ Шевченка переведено у якийсь міфічний план, він постає свого роду символом довгожданої свободи, людиною, яка заздалегідь готувала суспільні потрясіння. Одночасно образ Шевченка можна витлумачити і по-іншому, як знак тривалої відсутності людини, якій було заборонено з’являтися на людях, і вона тепер «вперше у рушниках» виходить на «брук». Причина цієї заборони (відсутності) Шевченка не вказана, її треба шукати не на рівні сюжетної мотивації, а на рівні структурному.
Поема – це ліричні спогади автора про сім воєнних років на терені України від 1914 по 1920 рік. Вона має чітку, закріплену у розділах хронологію подій, яка допомагає систематизувати усіх персонажів твору за принципом відчуженності і віддаленості від рідної землі. Найменша відчуженість від рідної землі у дівчат «в намисті і калині», жінок, які «глеки повні» несуть і рум’яні «крають книші», «вусатих мужів», що ціпами гупають на токах. Тому і простір, заповнений ними, показано як незмінний, як ідилічний хронотоп. Більше відчужені від них «синьожупанники», з «тисяч захоплених уст» яких гримить «Ще не вмерла!» і «Слава!», галицькі полки, що мчать на «Козятин і на Житомир!», і «їздці» на чолі з генералом Тарнавським, що захищають землю. Тут же їхній зв’язок із рідною землею перерваний, а віддаленість від землі подана як недалека, контакти непостійні, бо вони мають
Приймати кулю у грудь
Не за москвина й германця,
А за землю свою,
За землю свою і герб.
Ще більше відчужені від рідної землі українці «у чужій шинелі», що встають «брат на брата», Махно, якому не треба влади, а лиш «мутний самогон» у бочівках. Їхня відчуженість від рідної землі має характер драми. Очманілими чужинцями зображені орди всяких зайд – полчища «збройних народів» із Москви: дивізії чувашів, мордви, чеченців, червоноармійська та білогвардійська рать тощо.
Якщо включити до цієї системи Шевченка, то він, безперечно, буде належати до першої категорії, його відсутність до часу подій 1917 року була вимушеною, бо лише тепер «злітають корони з голів», «встає сіромашний світ» і люди можуть вперше «у рушниках» винести на вулицю Шевченка. Сюжетна відсутність Шевченка до цього часу – символ спотвореного світопорядку і безправної в ньому людини. Отже, відсутність Шевченка – актуальна моделююча категорія, до якої вдається Святослав Гординський, так само, як вдається до неї, скажімо, Семуел Беккет у своїй драмі «Чекаючи на Годо». Ступінь віддаленості тут ускладнена, вона має соціально-комунікативний характер. Поема «Сім літ» продовжує лінію української проблематики поета, у ній він забуває про свою «парнаську» рівновагу, об’єктивність, і стає неоромантиком, близьким до вісниківців.
На світлинах: молоде подружжя Гординських у 30-ті роки; портрет Мирослави Чапельської-Гординської роботи Миколи Бутовича; Мирослава, Святослав і його брат Володимир Гординські на сходах свого дому у Вероні (штат Нью-Джерсі, США).
Олександр Астаф’єв, м.Київ.