Молодого вчителя історії, якого тільки-но прийняли у члени КПРС, високе партійне начальство запросило відзначити цю подію десь на лоні природи. Запросили не одного, а з його нареченою – дев’ятнадцятирічною дівчиною, яка теж працювала у школі, навчаючи учнів географії. Звичайно, що молоді люди з радістю погодилися на пропозицію, адже запрошував нехто-небудь, а великий чин, який мав неабияку владу.
Надворі був травень. Все довкіл буяло і квітло. Сільськими дорогами, піднімаючи куряву, у бік лісу їхало дві легківки з державними номерними знаками. І ось вони вже на місці. Велика поляна, фіалки, пташиний щебіт, спиртне та смачна їжа. Серед чоловічого товариства лише одна дівчина у блакитній ситцевій сукні, на якій розписані білі квіти роману. Їй, скромній, доволі сором’язливо у такій компанії. Але що робити, якщо так склалися обставини. Дівчині пропонували стати господинею пікніку. Тремтячими руками вона розкладає на столику склянки, випивку, м’ясні вироби… Перший тост, звісно, за найповажнішою особою. У нього зброя і влада. Він віддає накази, зокрема – випити до дна, щоби, мовляв, не залишалося на сльози молодій вчительці. Дівчина лише пригубила солодкого вина, поклала склянку і чемно подякувала. Але якби-то. Присутні хором вимагали: до дна. Її наречений теж зауважив, що якось не годиться відмовлятися, коли тебе просять знані персони. І вона випила. Один раз, другий, третій… Вона ще ніколи не пила такого доброго вина, з таким приємним ароматом, з таким незвіданим ефектом, коли тебе охоплює солодка втома, яка розслаблює тіло і виникає бажання лягти просто тут, на м’якому покривалі і трішки подрімати. Але дівчина трималася, переборюючи сильну дію алкоголю.
Раптом, хтось з присутніх згадав, що забули прихопити гармошку, мовляв, який відпочинок без музики. За інструментом до міста відправили водія з молодим вчителем, який мав позичити гармошку у школі. Коли автомобіль від’їхав якнайдалі, головний туз підійшов до дівчини і легенько взяв її за руку:
– Ви втомилися, чи може вам погано? Випийте з цієї склянки і вам одразу покращає, – і подав ледь наповнений келих вина.
Наївна дівчина випила, сподіваючись, що це їй дійсно допоможе. Проте невдовзі, замість бадьорості, відчула, що її ноги стали, немов ватяні, у голові запаморочилося й очі почали мимоволі злипатися. Ось тепер вона вже нічого не усвідомлювала. Не реагувала на звернення присутніх, ні на те, як найстарший начальник вів її у глибину лісу. Далі вона вже нічого не пам’ятала…
“Пора додому”, – пролунав наказ. Старший розпорядився щоби спочатку до міста відвезли дівчину та її нареченого. Решта компанії ще допивали залишки горілки і горланили пісні. Добряче сп’янівши, головний вигукнув:
– Сьогодні я зірвав червону троянду!
Всі принишкли, лише один найсміливіший з гурту випалив:
– Ну ти й тварюка! За це тебе треба вбити на місці!
Нахаба зареготав диким голосом:
– Пусте, через мої руки пройшла не одна така бандерівка!
Ввечері на квартирі молодята залишилися одні. Хлопець підійшов до дівчини, взяв за руки, ніжно дивлячись їй у вічі:
Це буде, кохана, наша перша ніч.
– Ні, – відповіла, – першої ночі у мене вже не буде ніколи. Краще нагрій води, мені потрібно помитися від бруду…
І вона заридала. Плачучи, розповіла, що з нею сталося. У гніві молодий чоловік був здатний на все. Але, перетамувавши біль, образи і несправедливість, вони обоє вирішили не чіпати негідника. Нехай за такий злочин його покарає Бог.
Незабаром відбулися заручини. У цей день до кабінету ґвалтівника зайшли двоє молодят, щоби подивитися йому в очі і сказати правду.
– Нас, як бачите, не розлучило те, що скоїла тварина у людській подобі. Ми разом і так буде завжди. На нашому поколінні не буде крові і сліз невинних людей. Ми пишаємося своїм народом, який споконвіку живе на рідній землі і має глибоке коріння. А наших кривдників чекає справедливий суд, – на одному диханні виказав чоловік.
Молоді вчителі поклялися писати історію українського народу По крупинках збирали факти. Спілкувалися з людьми, які не втратили національної свідомості. Опрацьовували зібрані матеріали.
З цими чесними, вартими поваги особами мене у 1970 році познайомив вчитель ректор школи Анатолій Чоловський, який згодом був сільським головою у Білобожниці. Спочатку я недовіряла ні їм, ні Чоловському. Вони приїжджали до мене кожної неділі. Але я остерігалося спілкування з ними, щоб не нашкодити тим, хто вберігся від тюрем і таборів. Опісля я переконалася, що ці люди дійсно варті пошани. Вони довірили мені фотокартки, де зображений їх кривдник у формі виконанця радянських законів, довірили життєписи свого дитинства та юноності. За роки вони зібрали чимало фактів, світлин за часів австрійської влади, польської та радянської окупації, фальшиві виступи за незалежності України, брехливі обіцянки депутатів, розкрадання колгоспів та інше. До дослідження долучився й син цих мужніх людей.
Взагалі то писати історію доволі важко. Трапляються й помилки, особливо коли автор долучає до цього сільських голів, які подають неправдиві факти. Живі свідки, як правило, хочуть багато розповідати. Наприклад, письменнику Нестору Мизаку підіпхали провокаторів зі світлинами і псевдами, яких подано як героїв, які ще живуть і отримують державні пільги. Ось, зокрема, у 43 томі Літопису УПА, на стор. 279 читаємо, що у селі Базар 19-річний хлопець на прізвище Баран видавав всіх своїх друзів зі зброєю. Але це не так. Насправді – це справа рук провокатора, який, рятуючи себе перед повстанською службою безпеки, подав на нього фальшиві свідчення. Активно сприяла цьому підпільниця Тамара, яка пізніше видала криївку, у якій геройською смертю загинули Голуб, Гонта і ще один боєць.
Наша історія складна і трагічна, як ось про червону троянду.
Марія Штепа, колишній політв’язень