(Берман Олег. Сарматка: [віртуальний] роман – Луцьк : Вежа-Друк, 2016. – 384 с.)
За плечима у людини, про яку йтиметься, багатющий досвід, – життєвий, педагогічний, журналістський, творчий, – якого вистачило б, не побоюся сказати, на кілька пересічних людських життів. Хто не вірить, хай прочитає “Три пороги Чистилища”, книгу, яка є далеко більш аніж просто спогадами про пережите – це філософсько-публіцистичний есей, у якому, ніби у славнозвісній “Золотій троянді” Костянтина Паустовського, сконцетровано й осмислено все (або майже все), в результаті чого постала неординарна творча особистість, ім’я якій – Олег Берман.
Як талановитого вчителя, його з вдячністю згадують усюди, де дітям судилося бути учнями Олега Костянтиновича – і на цілинних землях Казахстану, і в Україні (тодішня Дніпропетровщина, Волинь). Успішно працював він і в редакціях газет Лесиного краю – в обласній “молодіжці” (при ній свого часу очолював літературну студію), “Народній справі”, часописі “Волинь”, на радіо й телебаченні. Одначе весь цей перелік буде неповним, якщо не згадати про ще одну стезю, якою Олег Берман (псевдонім – Лесь Костич) іде впевнено, як митець, якому є що сказати читачеві. Це стезя письменника – і не просто літератора-белетриста, а поета, на якого свого часу звернула увагу Ірина Вільде, філософа, автора численних творів духовної тематики. Твори Олега Костянтиновича ніколи не підпорядковуються меті суєтного самовираження чи сенсаційності, а є наслідком безнастанної роботи над собою, багаторічного досвіду духовних практик. Гадаю, не буде перебільшенням, якщо назвати цю роботу навіть подвижницькою: згадаймо славнозвісні “Діалоги з Христом”, які стали своєрідним віршованим посібником із християнської етики. Власне, з них і почалося викладання цього вкрай потрібного предмета у школах Лесиного краю, в середині таких непростих 90-х років. Це ж можна сказати про “Притчі” – своєрідний другий том “Діалогів”.
Ті, хто любить поезію й цікавиться релігійно-містичними проблемами, не можуть залишитися осторонь цього двотомника, як і збірки “По спіралі”, згаданих уже “Трьох порогів Чистилища”, і, звичайно ж, виданого минулоріч віртуального (sic!) роману “Сарматка” – либонь, одного з наймасштабніших поетичних творів нового часу.
Скажу одразу: впродовж своєї рецензії-роздуму намагатимусь не вдаватися до спойлерства, тобто докладного розкриття змісту й сюжету твору. Моя мета – скерувати читача до самостійного прочитання книги, а не підсовувати йому ще одну готову “шпаргалку”, яких в Мережі – неміряно (щоправда, йдеться там про інші твори). “Сарматка” до такої примітивізації однозначно не надається, бо там навіть жанр непростий. Якщо назвати книгу, окрім віртуального, ще й “романом романів”, – це, гадаю, теж не буде великою помилкою: кожен із розділів – чи це “Великий Степ”, чи “Кам’яні баби”, чи інші глави (“Скіфи”, “Дарій”, “Аттіла”, “Під знаком Діви”), сприймається як викінчений твір, який треба осмислити, перш аніж переходити до наступного. А осмислювати потрібно, бо викладена у них інформація отримана поетом не екзотерично – себто не з матеріальних архівів чи втілених на папері анналів, і тим паче не з “других рук” у вигляді зразків давньої чи сучасної історичної прози, а езотерично – тобто була зчитана з глибинних джерел – імовірно, з тих, які Рудольф Штайнер свого часу назвав “Хроніками Акаші”. Це своєрідна “бібліотека” знань про минуле, сучасне й майбутнє Космосу, планети, людства, закодованих у нефізичній сфері Буття. Стати “читачем” цієї бібліотеки можна, тільки вийшовши на певний рівень свідомості. Умовою ж такого виходу має бути чистота помислів та спеціальні духовні практики.
Про це, по суті, пише й Олег Костянтинович у передмові до свого роману:
“Виявляється, Інформаційне Поле кожного космічного тіла якоюсь спостережною камерою записує те, що відбувається, в єдиному потоці Часу, де площини минулого й майбутнього довільно переміщуються, а інстальована секунда здатна розгортатися будь-якою тривалістю. Чи можна одержати доступ до заскладованого архіву Матриці? Якщо заслужиш…”
Про це ж, зрештою, ідеться і в одному з ліричних відступів глави “Кам’яні баби”:
…Не книг моїх дозрілі сторінки
За славою націлились у двері…
То правдою натомлені віки
Спішать в мені постати на папері.
Історія писалась не зі стель
Про велич царську чи мізерність націй…
Я теж пройшов болючу карусель
В приміряних тілах реінкарнацій.
Вік завтрашній спіткають манівці,
Якщо вчорашній втратить силуети…
Казали щось провидці й Посланці,
Та Божу волю знають лиш поети.
Новаторство “Сарматки” базується на трьох важливих моментах. По-перше, роман унікальний за обсягом, по-друге, як уже мовилося, – за жанром. Поняття “”віртуальний роман” не є синонімом фантастики, як дехто думає – в ньому діють реальні постаті, й описуються такі ж реальні історичні події, але при кожній із них реінкарнаційно присутній і автор. По-третє, це, либонь, перший суціль герменевтичний роман, де нерідко в одній строфі, ба навіть в одному рядку тісно переплелися релігія, філософія та історія, минуле, сучасне й майбутнє.
Отримавши дар пам’яті про минулі втілення, ототожнений з автором ліричний герой вводить читача у атмосферу віддалених епох. Неоліт, межа бронзового і залізного віків, подальші століття… І все це на тлі Великого Степу, до якого поет звертається, як до живої істоти, та власне, так воно і є – адже не лише люди, тварини і рослини, а й заховані невблаганним часом у землю предмети матеріальної культури пращурів мають свою душу й ауру, на яку записано віщу інформацію:
Великий Степ, дім затишку й гонитви,
Трудитись і боротись врівні міг –
Баштан, лоза, кошара, поле битви,
Цивілізацій плетиво доріг.
Твій кожен крок такий багатомовний,
Лиш чуйним вухом припади до трав…
Хотів чи ні, а був ти – завойовний
І світову Історію писав.
Прочинить пам’ять двері без завісів,
Сон випорхне марою з-під щоки, –
З-за обрію в тичках хвостатих списів
Мчать гостроверхі чорні клобуки.
Всі варвари, бургуни, гуни й готи
Прорвуться з історичної пітьми,
За ними – анти, склави та сколоти…
До речі, як в ту пору звались – ми?
Яких вітрів навали чи набіги,
Хто напосів – коня в галоп і втям,
Бо половці, хозари, печеніги
Псували кров вже київським князям.
Нескоро Степ, розмежувавши власність,
До хронікальних приступив трудів, –
Про ті часи лише і вносять ясність
Меморіальні залишки слідів.
Повернуся, однак, ізнов до теми сприйняття роману. Чи легко читати “Сарматку” – питання, зрозуміло, суто риторичне. Бо легко буває читати пригодницьку літературу, фентезі, “жіночі історії” (цим жодною мірою не перекреслюю цих жанрів), але не твори на зразок роману Олега Бермана, де кожен рядок, кожен образ – спонука для роздумів, аналізу прочитаного, порівняння нової інформації із уже засвоєною з книг чи всюдисущого Інтернету і, зрештою, для остаточного вибору – приймає читач нову думку чи залишається при попередніх. Якщо не приймає – новий вибір: облишити читання чи все-таки продовжити, керуючись новозаповітним: “Все досліджуючи, тримайтесь доброго!” (1 Сол., 5: 21). Якщо приймає, мусить вслухатися в себе – усвідомлено це робить чи бездумно “ковтає”. Не забуваймо, Всесвітній Розум (читай: Господь!) сотворив людину за образом та подобою Своєю – тобто теж мислячим творцем, – і відповідаймо задуму Всевишнього. Тож якщо комусь виклад “Сарматки” видасться легким, такому доречніше буде відкласти книгу до “кращих часів” – до її сприйняття він явно не готовий. Якщо ж читатиме, осмислюючи – кожне таке осмислення слугуватиме “перепусткою” на новий “щабель” розуміння герменевтики твору.
Біблійна заповідь “Не сотвори собі кумира” для письменника-філософа – закон. Тому він не боїться вступати в полеміку й з людьми, вельми авторитетними в літературних колах – навіть, скажімо, з Ліною Костенко щодо походження й приналежності відомих кам’яних баб:
“Ти скіфська баба, кам’яна незграба, –
Костенко з глумом слала їй привіт, –
Сміється баба, клята скіфська баба…
Сміється, ухопившись за живіт”.
Вам, пані Ліно, я вклонюсь охоче
Язичником від ніг і до чола.
Та… Чи не з того баба і регоче,
Бо скіфською ніколи не була.
Інкогнітом, як довго б не стояла,
У всіх племен типовості свої:
Успадкувала назву від “бабала”,
Що ми, слов’яни, звемо “мамаї”.
Для греків стали скіфами ті склави,
Ті кочові свавільні племена,
Які будь-де шукали тільки слави,
Мета життя яким була – війна.
А щодо капищ… Достовірні звіти
Для нас лишив ретельний Геродот:
Геракла, Аполлона, Афродіту
Століттями цей шанував народ.
Пізніше, на осідлому етапі
Етнічної широкої ходи,
Крім Табіті, ще поклонявся Апі,
Богині власній поля і води.
Язичництва обличчя і прописку
Локалізують Біблія, Коран…
Для скіфа храмом, гробом, обеліском
був рукотворний вічовий курган.
Навіщо попід ним його надгробки
Гермафродитних голомизих баб?
Тим паче, що повальної обробки
В нім не зазнав ні смерд, ні пан, ні раб…
Він як продукт культури еллінізму,
Якби услід й ступали лиш гроби,
Не опустився в них до бовванізму,
Такої б – при житті! – не зніс ганьби.
Свою державність ставив на колеса,
Розкручуючи слави маховик:
Був Скіфським – Степ! На баб не Поетеса –
Традиція навісила ярлик…
Читаю ці рядки, й ловлю себе на співзвучності “мамаїв” із назвою славнозвісних статуй тихоокеанського острова Пасхи – “моаї”. Чи не свідчить це про те, що в незапам’ятні часи існувала єдина прамова, слова й поняття з якої згодом “розбрелися” по різних, навіть таких віддалених одне від одного краях та мовах? Скажімо, японська мова жодним чином не стикується зі слов’янськими, а все ж закуски “кутіторі”, що подаються у Країні Висхідного Сонця під час новорічного частування у спеціальних посудинах-шухлядках “дзюбако”, мимоволі асоціюються з нашою кутею та дзбанками. Є паралелі й щодо походження та “авторства” скульптур. Теософи впевнені, що моаї є справою рук велетнів-лемурійців – однієї з рас, які передували нам, а в українців маємо перекази про передлюдей-великдонів, які будучи покараними Господом за осквернення Сонця, скам’яніли й здрібніли у розмірах, перетворившись на згаданих вже “баб”. В обох випадках бачимо натяк на те, що й рапануйські артефакти, й пам’ятки Степу мають вік, просто-таки приголомшливий. Офіційна ж історія, навпаки, переносить факт створення моаї у часи, порівняно не такі вже й давні – принаймні стосовні до періоду т. зв. “нашої ери”, а “баб” поділяє на справді прадавні антропоморфні стели бронзової доби (ІV–ІІ тис. до Р. Х.), скіфські статуї VІ–ІІІ ст. до Р. Х. та кипчацько-половецькі фігури (ХІ–ХІІІ ст. після Р. Х.). Хто ж має рацію? Що повідомляють Хроніки Акаші? Як бачимо, є що порівнювати і є над чим думати…
А сувій реінкарнацій ліричного героя-автора розгортається далі, й читач разом із ним раз у раз опиняється в різних хронотопах, причому в цих віртуальних мандрівках (як, зрештою, й годиться щодо снів і видінь – зокрема й віщих) немає чіткої сюжетної й хронологічної послідовності – зі Степу, з епохи, коли “Історія розпочала сарматський в Скіфії період”, шлях героя пролягає до Стародавньої Персії, потрапляє в часи царювання Дарія І Великого, а потім – знову через віки – в добу завойовницьких походів Аттіли. Але це зовсім не такий собі німий чи навіть звуковий “кінофільм” уяви, де і оповідачеві, й читачеві відводиться статична роль глядача (й іноді лаконічного коментатора) картинок, що змінюються. Якщо вже порівнювати хід подій роману з кінематографом, то хіба що з такими знаковими іменами, як Андрій Тарковський чи наш Олександр Довженко, у яких кожен епізод, ба навіть найменший штрих (як-от розлите молоко в “Офірі” чи пологи Одарки у момент похорону її старшого сина у “Землі”) є могутнім поштовхом до аналізу і глибинного (не на рівні зовнішнього змісту) тлумачення. Скажімо, вже перші строфи розділу про Дарія скеровують читача до роздумів про природу диктатури як форми державного правління – незалежно, про який вік і який вид її йдеться:
Правителі – наш присуд. Їм мандат
Завізували наперед пророки, –
Події йдуть від графікових дат;
Їх наслідки – віднесені до строків.
Лакузний радник, фаворит, звіздар
Наскільки б трон не затулив собою,
Всевладну голову колись покине цар,
І дурість з неї вигорне ганьбою.
Правителі – від Бога? З власних рук
Прогнилих влад заковтуєм отруту, –
Той сам пиляє під собою сук,
Хто волі Божої в собі не хоче чути.
Говорячи про правління Дарія, автор напрочуд точно “діаґностує” мотиви, які спонукали перського царя мститися скіфам і честолюбні плани щодо розширення Перської держави (з усього цього постав, щоб назавжди залишитись в анналах історії як яскравий приклад воєнних невдач, його відомий “скіфський похід”). “Агресія амбіцій” – пише з цього приводу О. Берман, і тут відкривається широкий шлях для недвозначних алюзій на події пізнішої історії – зокрема й двадцятого, і нинішнього віку. Горезвісна ідея “бліцкрігу” – не винахід самого лише Адольфа Гітлера та його поплічників: така спокуса існувала для правителів і до нього (Дарій не виняток), і після нього, існує й донині, й далеко не кожен знаходить у собі сили не піддатися їй – “хто читає, нехай розуміє” (Матв., 24: 15.). Події більш як 2500-річної давнини письменник з гіркотою проектує на наше далеко не радісне сьогодення, ще раз підтверджуючи сумну сентенцію, що історія нас, на жаль, нічому не вчить:
У Незалежність ми взяли білет,
Однак чеснот профукали важливість.
А це – вже з “Аттіли”:
Глаголим мертві гасла з папірця
І Суверенність рядим в попелище…
І звідтам же:
Шантаж-наліт, хабар-“відкат” –
Державності й реформ картина…
Зависла в Часі Україна:
Ані – вперед,
ані – назад.
Звідси – й нагадування про непроминущу актуальність рядків Великого Кобзаря. Навівши славнозвісні Тарасові рядки:
Доборолась Україна
До самого краю:
Гірше ляха свої діти
Її розпинають, –
поет подає нинішню картину:
Хоч щодо “ляха” – історизм,
А кожне інше слово – в точку:
Весь вільний світ на заморочку
Зрить наш державний кретинізм.
В нас на реформи – недорід;
Лиш розпинаємося всує;
А олігарх собі жирує;
А влада без керма веслує;
А по майданах тліє ґніт…
До речі, дорогий читачу (зроблю невеликий відступ), у тебе ніколи не виникало запитання, чому Дарій уцілів після згаданого походу? Відповідь на це теж є у романі, однак розкривати її не буду – прочитай сам…
Окрім проекцій давніх подій на сучасність, у романі є чимало прямих спогадів про реальні факти біографії самого автора (“Біографічні паралелі кладу у молодість мою”). Так, скажімо, у сни-одкровення про скіфську давнину вплітаються ремінісценції з пережитого письменником у нинішньому втіленні – а говорячи “матеріалістичною” мовою, – у ХХ і ХХІ століттях:
Ентузіазм на всіх парах:
Цілинні землі за Уралом,
Я мчу до Вас! А в поїздах
Від зеків прогинались шпали.
З тюрми в райком – для протоколу,
Путівки – на потік без лиць;
Аби під прапор комсомолу,
Аби подалі від столиць…
Що не бандит – своє меню,
Де ні закону, ні моралі.
Почався жах… На ту різню
Думок виводять магістралі,
На степ; на вибір, позаяк
В мені минаючи оману,
Причорноморський рід-степняк
Вклонявся степу Казахстану.
Або:
Село взяло ще за царя
Саманних хат координати,
А цілини велить зоря
Ковчегом Ноєвим назвати.
У клас учителем ввійшов –
Не конче, щоб по парі тварі…
Вітаюсь. Чотирнадцять мов
Зірвались, як самум в Сахарі.
Але людина не баран.
Дарма, що виглядом безвусий:
Кавказців, тюрків від слов’ян
На третій день різнити мусив!
Казах, росіянин, інгуш;
Балкар, чеченець, кабардинець;
Знов чув відгомін скіфських душ
У білорусі українець.
Лише б дослухатись зумів…
Ми всі – Землі і Неба діти,
Яких любов навчить без слів
Очима й серцем розуміти.
І це стосується не лише Казахстану й “цілинного” періоду в житті поета. Чим ближче до завершення роману, тим частішими стають “напливи”, де – й дитинство, і юність, і далекі землі, й Волинь, давнина і сучасність, немов пазли, сплітаються в химерну на перший погляд, а насправді цілком реальну для сприйняття панораму, бо ніщо не буває в житті випадковим, і ніщо не буває вперше чи востаннє, бо ж як мовив колись (і на всі віки) Екклезіаст: “Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем!.. Буває таке, що про нього говорять: Дивись, це нове! Та воно вже було від віків, що були перед нами!” (Еккл, 1: 9–10).
І пересічні обивателі, й серйозні літературознавці сходяться на тому, що роман як жанр тільки тоді виправдовує своє визначення, коли в ньому знаходиться місце для любовної лінії. Як я уже нагадував у кількох своїх публікаціях, стародавні греки вирізняли чотири види Любові – Агапе (любов до Бога), Філію (дружнє почуття, любов до друга), Ерос (любов до жінки, себто, власне, кохання) і Сторґе (любов до батьків і – ширше – до Батьківщини). Відомо, що поети-суфії (наприклад, Гафіз) нерідко оспівували Агапе засобами Еросу – любов до Божества вони описували як почуття до жінки, про що, зокрема, писав видатний український сходознавець Агатангел Кримський: “Поривання до Божества, – писав Учений, – тяготіння до екстатичного з’єднання з Ним, суфії порівнюють з тим, як людина любить свою милу любку або щирого приятеля або як упивається вином і т. ін., а через те суфійська поезія, окрім філософсько-песимістичних ідей виспівує ще й містичну гедоніку”[1]. Подібний підхід спостерігається в багатьох поетів і щодо вираження Сторґе. Той же Агатангел Кримський у листі до Бориса Грінченка від 30 червня 1892 року зізнавався: “ Ми маємо (надто на Сході) приклади, що містики цілком закохуються в свого Бога, наче в любку; оте саме було зо мною (…). Україна мені навіть снилася…”[2]. За прикладами далеко ходити не треба – це й епітет “тонкостанна” на означення Вітчизни у башкир, і Блокове “О Русь моя! Жена моя!”, і “Весняна розмова” того ж таки Кримського і, звичайно ж, лірика Василя Симоненка (відомий український літературознавець Анатолій Ткаченко звернув свого часу увагу на те, що майже всі Симоненкові вірші про Україну написані в тому ж ритмі й розмірі, що й більшість зразків його інтимної лірики).
Якщо ж говорити про роман Олега Бермана, то в ньому представлені й тісно переплетені всі згадані вище вияви цього високого Почуття. У главі “Під знаком Діви”, воно сконцентроване особливо густо і зримо – чого варте своєрідне “заклинання любов’ю”, складене з назв поліських міст і сіл:
…Щоб край цей хорошів,
Повторена топонімічна
У назвах Люб’язь, Любешів
Любов із кореня довічна.
– Заради повної картини
Додай Любомль у ряд один,
До Люблинця і Любохини,
Любитів, Любче, Люботин.
І над усім цим – Сарматка як символ незнищенності українського духу… Віртуальна і водночас “реальніша реальної”, як її визначив сам автор.
Варто сказати декілька слів про образну насиченість твору. Певен, читача не залишить байдужим розмаїття оригінальних тропів – от просто навздогад розкриваючи книгу на тій чи іншій сторінці, натрапляєш то на “осінь хмурооку”, то на мужика, який стояв, “у трави взувши ноги”, то на “лісу косинець”, то на “вуста, мов опік блискавиць”, а то – на місяць-молодик, який притримує за коси ніч. Все це вжито з винятковим почуттям міри, без впадання в нав’язливий імажинізм, і, зрозуміло, йде на користь авторській оповіді.
…Якось визначного американського письменника, Нобелівського лауреата Вільяма Фолкнера запитали, що робити тим, хто тричі перечитав його книги і все одно не до кінця їх зрозумів. Класик відповів: “Перечитати вчетверте”. З Олегом Берманом дещо інакше – його книги треба час від часу перечитувати навіть тоді, коли здається, що зрозумів у них усе. Пройде трохи часу, й читачеві відкриються нові грані поетового світобачення. Це стосується як “Діалогів з Христом» та “Притч”, так і “Трьох порогів Чистилища”, і особливо –“Сарматки”, Питання, яких торкається автор, сьогодні, в часи вирішальної битви Світла з Темрявою, особливо актуальні: кожен мусить зробити вибір, із ким він – із Господом чи протилежною сутністю, яка теж не дрімає, ловлячи нестійких духовно людей у тенета марноти та мамони, і навіть зробивши цей доленосний вибір, потрібно пильнувати, аби не зійти з нього, не втратити обраний шлях. Тому надзвичайно важливим є вміння вловлювати Божі Сигнали – чи то у формі віщих снів, чи у формі знакових подій у реальному житті (а їх знаковість неодмінно треба усвідомити), і саме ці Сигнали будуть тим рятівним Світлом, Яке не дасть збитися з Дороги. І книги Олега Бермана в цьому надійно допомагають і надалі допомагатимуть – тим паче, що написані вони з високим рівнем художності, образності та вражають філософською глибиною й умінням проникати в Таїну.
Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ,
лауреат обласної
літературно-мистецької премії
імені Агатангела Кримського
[1] Кримський А. Ю. Твори. В 5 т. – Т. 1/Агатангел Кримський. – К. : Наук. думка, 1972. – С. 279–280.
[2] Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (1890 – 1941). У 2 т. – Т. 1/ Агатангел Кримський (гол. ред. Л. Матвєєва); – К. : Ін-т сходознавства ім. А. Кримського НАН України, 2005. – С. 89–90.