«ЧИ БАЧИВ ТИ, ЯК ПЛАЧЕ КАМІНЬ…». Війна хрестами чорніє

До рядка з вірша «Чи бачив ти, як плаче камінь…» поета-дисидента Івана Сокульського – побратима політичних в’язнів художника Опанаса Заливахи, а також поетів Зеновія Красівського та Ярослава Лесіва – у часі теперішньої страшної російсько-української війни додаю: «Чи бачив ти, як плаче мати…».
Та мати, єдиний син якої загинув на фронті, та мати, єдиний син якої у пекельному російському полоні, та мати, єдиний син якої пропав безвісти… І, знову за Іваном Сокульським, – «Ніхто не бачив каменя сльози…». Ми не бачимо виплакані очі українських матерів, інакше всі разом повстали б проти війни росії, змушуючи людство до миру, що дарував його Творець.

«Дарована від Бога неповторність…»
Іванові Сокульському 13 липня мало б бути 85 років. Він народився на Дніпропетровщині, але долю пов’язав з нашим Прикарпаттям, одружившись з рідною сестрою священника й поета Ярослава Лесіва з Долинщини – Ориною, яка 19 січня цього року відійшла за земну межу.

Торік Львівський театр імені Франца Кафки під орудою Германа Гошкадора озвучив літературно-мистецьку композицію з віршів єдиної поетичної збірки, виданої в Україні з авторською передмовою “Владар каменю” (1993). Саме вона як голова Всеукраїнського товариства політичних в’язнів та репресованих доклала великої праці для увічнення творчості чоловіка, а також брата, упорядкувавши фундаментальну працю – «Ярослав Лесів. Сніг без ґрат» (2014), в якій є і моя одна з багатьох статей.

Львівський театр імені Франца Кафки вшанував пам’ять не лише Івана Сокульського, посмертно нагородженого орденами «За мужність» І ступеня й Свободи. Він також уславив лицарів слова Миколу Вінграновського, Емму Андієвську, Григорія Чубая…

Цей популярний театр привернув мою увагу художнім відтворенням поезії, що «дихає часом», а також назвою з іменем всесвітньо відомого письменника Франца Кафки, що зріднює із присвоєнням міжнародної літературно-мистецької премії імені Франца Кафки за авторський медіапроєкт «Війна хрестами чорніє». Дасть Бог і, можливо, прозвучать у цьому театрі вірші політв’язня брежнєвського комуністичного правління із дисидентської родини Василя Січка, вперше надруковані в моїй книзі есеїв, ілюстрованих графікою Опанаса Заливахи (окремі роботи художника опубліковані також уперше), – «Дзвін у храми серця» (2022), удостоєної за патріотичність міжнародної літературно-мистецької премії імені Олександра Довженка.

…1976 рік. Тюремні каземати. Майбутній журналіст Василь Січко, яким, на жаль, не став ним через переслідування кадебістами за захист роману «Собор» Олеся Гончара, залишив пам’ятні рядки: «Вже чимось сталевим довбають тіло – // Цивілізовано, озвіріло, // І хтось аж піниться від нестями – // Перед очима знов образ мами…».

Політв’язень Іван Сокульський просив: «Залиште мене з тишею, // Залиште мене з Небесами…». Вважав, що людина – «дарована від Бога неповторність», вона створена для життя. Тому сьогодні плач матерів за загиблими синами – це німий згусток болю, це той крик серця, що заховався у камінь. Війна не виправдовує смертей українців! Як вона не виправдовує смертей палестинців та ізраїльтян… Попри нездорове висміювання у провладних українських медіа намагань президента США Дональда Трампа припинити війну на Близькому Сході, вона там завершилася. Черговий раз перемогло добро над злом, вдалося врятувати життя людей, що є найважливішим. Після дипломатії з акцентом на її економічній складовій американському президентові як лідерові нового типу та його команді зі здоровим глуздом вдалося припинити вогонь у восьми війнах або збройних конфліктах, а саме: Індія – Пакистан, Єгипет – Ефіопія, Конго – Руанда, Сербія – Косово, Вірменія – Азербайджан, Камбоджа – Таїланд, Ізраїль – Іран та Ізраїль – Сектор Гази…

Новостворена з початковою назвою «Рада Миру» в США, яку пропонують очолити керівникові Білого дому, не є самоціллю для нього, як не старалася б подавати це глобалістська лівацька преса в Америці, Європі, росії та Україні. Можливо, це народження міжнародної інституції натомість ООН, яка втрачає миролюбну позицію. Груба й нахабна риторика а-ля литвин чи а-ля подоляк на зразок американської з кола колишнього президента США Джозефа Байдена, за правління якого путін розпочав повномасштабну криваву війну проти України, не додає їй цивілізованості. Створюючи культ війни, нашпиговані ненависною парканною лексикою всякі портнікови, соколови, гордони, мосейчучки, бабченки, а ще якісь невзорови, радухіни, ейдмани заповнюють українські медіа статтями проти миру, зокрема в них оббріхують президента США Дональда Трампа. Так, американський лідер не ікона, але не можна в суспільному просторі опускатися до вульгарщини з неправди та маніпуляцій.

Цивілізований світ у захопленні від історичної промови президента Америки в ізраїльському парламенті 13 жовтня цього року. Навіть антитрампівські медіа за океаном та в Києві змушені визнати бажання господаря Овального кабінету в Білому домі завершити багаторічне кровопролиття на Близькому Сході. Подякував йому й президент України Володимир Зеленський під час своєї чергової поїздки до США. Хоча, зрозуміло, що можуть бути провокації від тих, для кого війна – великі гроші.

«Я це роблю не заради Нобелівської премії миру, – вкотре наголосив керівник США перед парламентарями Ізраїлю. – Я рятую життя людей…».

Лавреатка Нобелівської премії миру, лідерка опозиції Венесуели Марія Коріні Мачадо бореться з диктаторським режимом Ніколаса Мадуро, якого обрали на третій шестирічний термін. Дозволю собі припустити, що ця жінка здолає узурпацію влади в своїй країні. Статус лавреатки тільки підсилить її боротьбу. Ніхто не знає, що буде далі. Американський президент – неординарний політик з почуттям гумору, який, на жаль, не всі розуміють через гнилизну лівацької ідеології, що заполонює світ. Найкраще дивитися прямі трансляції виступів з Білого дому, щоб не множити брехливу інформацію. Дональда Трампа, наприклад, не перестає дивувати, що на виборах у Нью-Йорку перемагає комуніст. Він каже, як це може бути взагалі – навіть не соціаліст-демократ, що для нього одне й те саме, а комуніст?!

Директор з комунікування адміністрації Дональда Трампа і його помічник Стівен Чунг відкрито заявляє: «Президент Дональд Трамп продовжуватиме укладати мирні угоди, припиняти війни та рятувати життя людей. Він має серце гуманіста…». Припинення війни між Ізраїлем та Сектором Гази вже після того, як Нобелівський комітет визначився з лавреатом, – підтвердження тому. У Книзі відвідувачів ізраїльського парламенту американський президент 13 жовтня 2025 року написав: «Це велика честь для мене. Чудовий і прекрасний день. Новий початок». Воістину: той, хто хоче миру, досягає його!

Нобелівська лавреатка миру Марія Коріні Мачадо зателефонувала президентові США Дональдові Трампу і сказала, що приймає цю високу нагороду на його честь. Потім вона написала в соціальній мережі Х дослівно так: «Я присвячую цю премію народу Венесуели, який страждає, і президентові Дональду Трампу за його рішучу підтримку нашої справи… Сьогодні народ Венесуели перебуває на дорозі перемоги і, як ніколи раніше, розраховує на США, на Трампа, народи Латинської Америки й демократичні країни світу як головних союзників у досягненні свободи й демократії».

Дивує, що окремі українські журналісти свідомо або через свою непрофесійність і, що найстрашніше, можливо, за «темниками» в Києві послуговуються російськими перекладами з пробайденівських лівацьких медіа, натомість, щоб черпати інформацію із відкритих для преси засідань з Овального кабінету Білого дому за участю американського президента при повній залі журналістської спільноти. Інакше вони ніколи не озвучували б брехню, що США створили «міністерство війни» і словесно не вправлялися б у недопустимій колективній та особистій образі. Насправді американці відновили попередній статус – воєнне міністерство. Тепер ця назва є додатковою до Міністерства оборони США. Міністр оборони Піт Гегсет є водночас воєнним міністром.

Українські медіа заполітизовуть не лише Нобелівську премію миру, але й з літератури. Вони зміщують акценти з гуманістичного покликання культури на політичну заангажованість, тобто з миру – на війну. Так, її угорський лавреат письменник Ласло Краснагоркаї підтримує Україну й проти імперської росії, але ненавидить війну. І його думки однозначні: «Перед моїми очима розгортається брудна гнила війна. Світ починає звикати до цього. Я не можу звикнути. Я не можу змиритися з тим, що люди вбивають людей. Можливо, я психічно хворий… Війна – це повне божевілля…».

Книга Нобелівського лавреата з літератури угорського письменника Ласла Краснагоркаї «Меланхолія опору» вийде українською мовою на початку грудня цього року у видавництві «Комора».

Траєкторія життя – до миру
Андрій Цаплієнко – військовий журналіст. Він з тих колег, яким довіряю. Війна в Україні не перша для нього. Бачив і писав про збройні конфлікти в багатьох країнах. Він – Національна легенда України, лицар орденів «За мужність» ІІ й ІІІ ступенів, чотириразовий лавреат професійної премії «Телетріумф», автор романів, оповідань, есеїв. Твори Андрія Цаплієнка перекладено декількома європейськими мовами. Є чим гордитися. Але він не той, що любить славу. Війна, на щастя, не вбила в ньому людину.

На сайті Національної спілки журналістів України є цікаві професійні розповіді, надто ж з Івано-Франківщини – обласних спілки журналістів та Центру журналістської солідарності. З інтерв’ю Андрія Цаплієнка занотувала актуальну думку: «Єдине, що має значення, чи твій матеріал допомагає цю війну зупинити». Пише так тому, що буває разом в окопах із українськими захисниками, з ними також разом на передовій – воює словом і зброєю.

Безмежно вдячна колезі за теплу розповідь про оператора з Івано-Франківська Руслана Ганущака, який загинув 11 січня цього року в Курській області. Він не дожив до свого 55-річчя три місяці…

Подумала, якби кожний журналіст, коли пише статті, провадить репортажі або озвучує сюжети, думав про те, як зупинити смерті українців, не розпалювати війну, а наближати мир… «Ось головне! Решта – це все другорядне», – повторюю за фронтовим документалістом Андрієм Цаплієнком.

Такої думки був і Руслан Ганущак. Максим Степанов з інформаційної служби НСЖУ написав про нашого земляка проникливий нарис, чиї кадри є доказами озвірілості рашистів, і «сам став історією».

Телеоператор врятував життя Андрієві Цаплієнку та ще декільком побратимам. Він вірив, що «камера може змінити світ на краще». Але коли побачив, що його бойових знімань замало, то пішов воювати і долучився до батальйону «Азов».

Військовий кореспондент Андрій Цаплієнко називав його «Русіком», хоча в нього були інші позивні – «Остап» і «Фотограф». Траєкторією життя Руслана Ганущака був мир. Вона чітко означена в його документальних фільмах та світлинах. Запам’ятала фотовиставку «Дорогами війни» в Івано-Франківську 2023 року. Зруйновані міста, зафіксовані ним, застерігають людство отямитися.

Він любив життя, родину, Карпати… Тому над нашими горами й розвіяно частину його праху. Незабутнє відео із сімейного архіву, де він за кермом американського позашляховика співає «Ой на горі там женці жнуть… ». А перед ним – схід сонця сяє на півнеба… Отакими мають бути наші світанки, якими їх бачив Руслан Ганущак – лицар ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. Світанки миру!

Є премія імені Руслана Ганущака. Її вручатимуть щороку на фестивалі документалістики 14 квітня – у День його народження.

У жалобі чи не кожна українська мати. Та, в кого крик у серці кам’яніє, і воно плаче сльозами. Не бачать і не чують ридання матерів над трунами загиблих синів, зчаста закритих, хіба що ті, котрі хочуть, аби війна тривала.

До них належить і журналіст, який трохи працював у ТЦК СП, а тепер воює на фронті, Дмитро Крапивенко. Цього року вийшла його збірка нарисів про війну– «Усе на три літери». Власне з легкою провокацією читачів здебільшого виступають члени Українського ПЕН-клубу (їх усього понад 180 творчих осіб) і з-поміж них колишній головний редактор журналу «Український тиждень», що тепер виходить в онлайн-форматі. Оці три букви (звичайно, не те, що хтось подумав) – «МПЗ», «ГСВ» та інші розшифровуються як «Морально-психологічне забезпечення», «Головний сержантський взвод» тощо. Є в книжці й розділ «ТЦК» – «Територіальний центр комплектування». Автор пише, що йому соромно за себе, «коли кричав на вдову»…

Журналіст, який добре володіє словом, намагається спростувати афоризм, що «В окопах немає атеїстів», первинне походження якого складно встановити. Мені імпонує вислів американського письменника Джеймса Моррова, який вважає: «В окопах немає атеїстів» – це не аргумент проти атеїстів, це аргумент проти окопів».

Погоджуюся з Дмитром Крапивенком, що «журналіст дивиться на світ з певним цинізмом». Така наша місія, щоб у суспільстві уможливлювався б баланс думок, і тягар проблем для їх розв’язання брала б на себе медійна спільнота. Але я не поділяю його міркування, густо замішані на спекуляції про людське життя. «Бо якщо глибоко й пафосно рефлексувати про ціну власного життя, свою унікальність і неповторність та інші гуманістичні ідеали, то мотивації йти в бій залишиться небагато», – вважає він. Навряд чи ці означені ним сенси є переконливими для миротворців.

У медіа про книги «Читомо» за 6 жовтня цього року той же Д. Крапивенко порушує дискусійну тему про нібито «кінець антивоєнної літератури». Приклади зі світових бестселерів про війну і тих, хто проти неї. Наче погоджується, що література й мистецтво в цілому мають бути антивоєнними. Водночас не до кінця розуміє президента США Дональда Трампа, який каже, що «треба припиняти це божевілля». Вважає цей заклик «туманним», таким, що навряд чи вдасться «закопати сокиру війни».

На жаль, Дмитро Крапивенко помилково відкидає тезу, що «війна – це політика», в той час як події в Україні та світі підтверджують це. Роздуми журналіста-військовика, схоже, не сприяють миру, до чого прагнуть українці, розуміючи всю складність його досягнення. Він однобоко стверджує: «Вимагати сьогодні від української літератури бути антивоєнною, – означає, що її гаслом має бути «Прощавай, зброє», її героєм має бути дезертир, що обрав особисте щастя замість того, щоб покласти голову за чиїсь інтереси». Ось така відкрита пропаганда війни, яка не дає шансу дипломатії, через що щодня гинуть тисячі українців на фронті й у тилу.

На мою думку, стаття була б ціліснішою з наведенням у ній прикладів із творів українських письменників Василя Стефаника, Марка Черемшини, Осипа Турянського, Олександра Довженка, Олеся Гончара…

Перед історією, упевнена, постане питання, чи, бува, пропаганда війни не стала її призвідцем та ідеологічними «дровами» розпалювання смертельного вогнища для українців. Моя думка, що вона первинна з брехливими провладними медіа, сконцентрованими в горезвісному «Телемарафоні».

Тепер додалася ще одна пошесть – грошовитим людям, збагаченим зокрема й на нечесному волонтерстві, бракує слави. Тому піаряться на смертях наших героїв, організовують різноманітні беззмістовні концерти та вистави, які не мають нічого спільного з культурою, її традиціями в сучасних умовах. Нерідко гроші, зібрані по гривні від людей, ідуть на піарні кампанії для власного іміджу. Комп’ютерна графіка, штучний інтелект намалюють на телекартинці чи у Facebook стільки завгодно автомобілів, придбаних нібито для фронту. У той час наші рідні, що воюють, просять-молять бодай старих «пікапів», бо немає чим вивозити з поля бою поранених і вбитих. Знаю про це також і від героїв своїх розповідей у авторському проєкті «Війна хрестами чорніє»…

Та чи не найгірше, що процвітає літературне крадійство. Ось свіжий приклад: Український інститут книги (державна інституція при Міністерстві культури та інформаційної політики – назва урядового відомства під час укладання угоди) профінансував за кошти з державного бюджету роман такого собі Петра Воробея «Останній бандерівець». Дослідниця Леся Бондарук – авторка книжки «Справа Гончарука. Останній розстріляний повстанець» – пише в офіційній заяві, що книжка журналіста, яку профінансував УІК, містить фальсифікації. До того ж вона стверджує документами, що він використав матеріали її дослідження без дозволу й посилання. Порушивши авторські права (в Україні, на жаль, це масове явище), з краденого журналіст «змішав правду й неправду в одну писанину. І в цьому перемога брехні», – переконана кандидатка історичних наук Леся Бондарук. Ганебний факт отримав суспільний розголос. Це не перший випадок, коли УІК фінансує державним коштом видання сумнівних книжок. Півтори тисячі примірників антиукраїнського твору, пошматованого «опрацюванням» краденого тексту з книжки заявниці про плагіат, мали надійти до бібліотек у межах державної програми поповнення бібліотечних фондів. На мій погляд, директорці УІК Олександрі Коваль замало скасувати друк цього роману, розірвавши угоду з видавництвом через фальсифікацію історії України. Було б добре після покарання винуватих не допускати подібного, ще й під час війни, коли бракує грошей для фронту, для відновлення зруйнованих ворогом будинків, об’єктів енергетики.

У контексті порушеної теми миру та війни зацікавила ще одна державна інституція – Український культурний фонд. На наступний рік у Державному бюджеті передбачено понад 400 мільйонів гривень, що значно більше, ніж 2025-го.

У рамках авторського проєкту «Війна хрестами чорніє» в газеті «Галичина» та її сайті в жовтні 2023 року була надрукована моя розлога стаття – «Тато не привіз Софійці ляльку…» про багатодітну родину Кондратів з Бубнища Болехівської міської ради, батько якої загинув на фронті. У ній жодної мілітаризації! Її і не може бути, хіба що надумана подібними воробеями… Діти плачуть за татом однією мовою – тугою своїх сердець. Не йдеться про мілітаризацію і в статті названого проєкту про воїна-поета Олександра Гошилика з Долинщини, посмертно нагородженого державними й літературними відзнаками, зокрема міжнародною літературно-мистецькою премією імені Франца Кафки, – «У відсвіті слова свічка палає» (квітень 2024 року).

УКФ позиціонує себе «державним інвестором розвитку культури» і широко залучає грантові програми. У березні 2025 року він оголосив конкурс «Культурний штурм» у партнерстві з добровольчим підрозділом Третьої окремої штурмової бригади ЗСУ, спрямований на висвітлення «мілітарної свідомості українців». Під час подання інформації у медіа, зокрема в «Укрінформі» голова наглядової ради УКФ, вона ж і його керівник, докторка філософських наук Наталія Кривда наголошувала, що «Україна воює і буде воювати». Висловом «мілітарна ідентичність українців” била наче молотом надуманою антиісторичністю та антиукраїнськістю. Виконавча директорка цієї державної інституції Анастасія Образцова тоді в етері «Укрінформу» 6 березня цього року додала, що «мілітарність не відокремлена від нашого життя».

У розмові представниць УКФ часто звучав вислів «мілітарна ідентичність українців», що не залишало публічному простору для думок про мир, про завершення війни. Так, війна не відокремлена від нашого життя, але не мілітарність. Ми – Україна, не росія, не Китай чи Північна Корея… Цивілізовані нормальні люди навряд чи будуть віддавати перевагу старим лекалам війни, щоб хотіти миру. Мілітаризація – це ідеологія та політика, спрямовані на нищення і тієї ж культури, що підтверджує російсько-українська війна. Мілітаризація – це і економічний занепад, це виховання на людиноненависній ідеології, на вбистві людей, їх катуванні, що й робить росія з українцями.

Дивує пошук мілітарних орієнтирів, незвичних для розбудови національної ідентичності. Можливо, тому що за п’ять останніх років змінилося п’ять міністрів культури з постійним переінакшенням назви та структури.

Чинний закон України «Про Український культурний фонд» не передбачає «мілітарну ідентичність українців». Він має будувати свою діяльність на принципах демократичності й прозорості прийняття рішень, чим, на жаль, ігнорує. Йдеться про конкурс «Культурний штурм», окремих його переможців з героями названих моїх статей…

«Втрата сина – це збій усіх планет»
Поета-дисидента Івана Сокульського по-звірячому побили енкаведисти. Невдовзі він помер від катувань нелюдів. Осиротіла його єдина поетична збірка «Владар каменю». Лише на 40-й день після смерті поштою надійшло повідомлення про його реабілітацію як незаконно засудженого “за антирадянську агітацію і пропаганду»… А я читаю десятий раз пам’ятний рядок Івана Сокульського: «Мій крик заховався у камінь…». 1995 року його посмертно прийняли до Національної спілки письменників України.

… Мама загиблого сина Артемія іконописиця Іванна Крип’якевич-Димид, за її словами, 40 днів помирала із ним і за ним. Лише голос із телефону молодшого сина Дмитра з фронту «Мамо, вставай» повернув її до життя.

Чи не отим каменем, що плаче, вона була над домовиною Артемія, коли співала йому останню колискову? Серце кам’яніло, а вона співала. Ніхто не стримував сліз, плакали священники… А вона співала колискову синові з його душею. Від 18 червня 2022 року, коли загинув Артемій, для неї світ став іншим. Пізніше вона скаже: «Втрата сина – це збій усіх планет». Іванна Крип’якевич-Димид – онука знаного історика Івана Крип’якевича – заново вчилася дихати, дихати життям Артемія…

Ось про кого треба знімати фільми! Документальні, що водночас є художніми завдяки особистостям! Державне агентство України з питань кіно – це ще одна державна інституція, яка, як УІК та УКФ, обростає скандалами через хибні пріоритети розвитку «культурного продукту» здебільшого із москальським тягарем. Український кінематограф, схоже, більше фінансує рекламу, ніж фільми, більшість з яких мало хто дивиться…

Я перечитала й переглянула майже всі інтерв’ю з родиною першого ректора відновленої Львівської богословської академії (тепер це Український католицький університет) доктора Східного канонічного права, кандидата філософських наук професора Михайла Димида й спадкоємиці старовинного українського роду Крип’якевичів Іванни Крип’якевич-Димид, людини, якій відкривається Божа таїна, коли малює ікони…

Тато отця Михайла – Дмитро Димид – народився в селі Гошеві, що в підніжжі Ясної Гори, на якій сяють куполи монастиря отців Василіан, що на Долинщині. Тут живуть близькі й далекі родичі, з якими зводили мене журналістські дороги, як і зі самим Михайлом Димидом. Разом із поетом-священником Ярославом Лесівим він брав активну участь у поверненні кардинала Мирослава Івана Любачівського, який народився в Долині, з Риму до Львова.

Велика вдячність УКУ за вшанування видатного земляка Патріарха УГКЦ Мирослава Івана Любачівського у відновленій будівлі в Львові на вулиці Іларіона Свєнціцького. Другий поверх – це пам’ять про Божу людину. При вході над дверима – Ісус Христос, щоб «Свідчити. Служити. Спілкуватися» з добром і Божою любов’ю. Є «Ніша пам’яті» з рідкісними документами. Побажання Українському католицькому університету – бути завжди на захисті Христової любові й миру, якими дорожив Блаженніший Мирослав Іван.

… Артемій мав подвійне ім’я – Юліан, як і всі його брати й сестри: Климентія Параскевія, Магдалина Марія, Дмитро Роман, Емілія Єлизавета, що свідчить про старовинні українські традиції Української Греко-Католицької Церкви.

Батьки завжди були і є прикладом у вихованні дітей. Долі всіх пов’язані з «Пластом» – національною скаутською організацією України, побудованої на засадах християнської моралі. Доброю школою здобуття знань з історії, культури, філософії є УКУ. Революція гідності, повномасштабна російсько-українська війна, батальйон «Азов», розвідка… Це все про Артемія. А ще – він затятий мандрівник, літун з парашутом зі скель, літаків, світових найвищих статуй…

Україна втрачає таких, як Артемій Димид, уже мільйони! Непоправні смерті не вартують того політичного хаосу, що запанував в Україні та світі. Випускник УКУ Артемій, історик за фахом, справжній публічний інтелектуал мріяв про майбутню сім’ю, про зростання у ній десятьох дітей. Чоловік-красень! Мама впізнала його з-поміж загиблих воїнів за густим кучерявим волоссям на окровавленій голові…

«Треба плакати! Не бійтеся сліз…», – каже в одному з інтерв’ю Іванна Крип’якевич-Димид. За її словами, наш синьо-жовтий прапор став червоно-чорним від крові. Війна тільки згущує його багряний колір.

Випускник УКУ Артемій Димид був доволі багатогранною ерудованою людиною. Позивний «Курка» – ще із «пластових» років. Він зберіг його й під час війни. Здружувався з тими, хто сам дошукувався його вибором «Курка». Це сузір’я «Лебедя», або інша назва – «Північний Хрест», у координаті «Чумацького шляху». Він добре знав зоряне небо з опорою на Христа. Любив античну літературу. «Сенека. Моральні листи до Луцілія» – улюблена книга загиблого українського захисника, якому 4 липня цього року мало б виповнитися лише 30! Любив липу, її духмяний запах… Мама співала останню колискову для сина з гілочками в руках пахучого дерева, що цвіло в дні відспівування й поховання Артемія. І поклала їх у труну… Липа, на жаль, не проростає, як верба. Але може статися диво, і на могилі Артемія на Личаківському цвинтарі в Львові з-під землі з’являться зелені листочки…

Ми втрачаємо молоде покоління у війні, наш цвіт. Це розуміють ті, хто думає про Україну, її майбутнє. У колі друзів, як завважила Іванна Крип’якевич-Димид, син «спілкувася очима», що означає відкритість і розуміння, відчуття плеча, а не ліктя…

«Я вижив! Я щасливий!», – останні слова Артемія. Він мріяв і хотів жити! Де ж та «мілітарна ідентичність українців», яку пропагує УКФ? Ангелям-охоронцям Артемія було важко, каже мама. «Він ніколи не йшов услід за юрбою», був першим, любив свободу. Вона запам’ятала з його розповіді, як у тимчасово окупованій Херсонщині, ризикуючи життям, він відв’язував від ясел у стайнях голодну худобу, що ревла…

Мама поділилася ще одним спогадом, який розкрив первинність походження вислову «Повернись живим!», хто тепер не присвоював би його собі. Наймолодша шестирічна дочка Емілія Єлизавета писала й передавала на фронт листи з таким текстом: «Я Емілія. Мені шість років. Повернись живим!». Умовно – це сучасні фронтові «трикутники». Такий отримав в окопі й Артемій. Неочікувано. З гордістю за маленьку сестричку! Під час короткотермінової відпустки від став на коліна перед Емілією Єлизаветою, розцілував, подякував…

Посмертно Артемій Димид удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня. Після смерті також його нагороджено почесною відзнакою – «Залізним Пластовим Хрестом». Є стипендіальний фонд в УКУ імені Артемія Димида…

Не працює на мир реклама в Україні книг американського письменника Стівена Кінга. «Король жахів» очолює список заборонених авторів у США. Насамперед його романи про насильство, нетрадиційну сексуальність з ненормативною лексикою вилучено з американських шкільних бібліотек. Я не здивувалася, що Український ПЕН-клуб став на захист творів «короля жахів». Можливо, ще й УІК профінансує за гроші наших податків друк однієї з його книг, перекладеної українською мовою. Не виключено, що й УКФ організує черговий конкурс уже не на тему «мілітарної ідентичності українців», а, скажімо, про одностатеві пари…

Історики часто порівнюють теперішню російсько-українську війну, яку розпочала рф із путіним, з Першою світовою. Тоді більшість літератури, мистецтва, засоби масової інформації була антивоєнною. Захопив творчий малюнок, виконаний олівцем для кращого відтворення усіх тонів, канадсько-американського художника Бордмана Робінсона «Дезертир» (1916). На ньому зображено Ісуса Христа біля білої стіни перед розстрільною командою із солдат п’ятьох європейських країн (у цей час США ще не вступили у війну). Художній твір мав і конкретнішу назву: «Христос – дезертир. Розстріляти!». Художник не вказував, з чиїх країн солдати. Але їх означили історики завдяки військовій формі сторічної давнини. Цією грішною командою були: австрієць, британець, француз, німець і росіянин. Світлої пам’яті Папа Франциск під час щоденної меси у Ватикані «Ангел Господній» молився за «розіп’яту Україну», як і за «розстріляного Ісуса Христа» нелюдами на картині Бордмана Робінсона. Линуть молитви до Неба за Україну теперішнього понтифіка Папи Лева ХІУ. У своїх проповідях порівнює Україну з розіп’ятим Ісусом Христом Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав.

Людство відходить від учення Христа. За релігієзнавцями, лише 300 років послідовники Божого заповіту берегли мир як першооснову Творця. Потім церкви, щоб оправдати боротьбу за владу, за переділ світу, придумали назви кровопролитним війнам – «священна», «визвольна», «народна» тощо. І дотепер москалі воюють «за государя, за отечество» в Україні…

Є така давня мудрість: «Буде час, коли оголосять війну, і ніхто не прийде». Але ще не настав цей час для розуміння, що війна – найбільше безглуздя людства з усього потворного, що воно натворило…

Войовнича влада цькувала художника. Він мусив зм’якшити суспільний інтерес до своєї вистражданої картини. Тому означив її за жанром карикатурою. Символічно, що озброєні європейці та москаль стріляли в Ісуса Христа не кулями, а цвяхами. Як безбожники, під’юджені силами зла проти миру!

Художник Бордман Робінсон був на війні. Він не вбивав, а малював. «Дезертир» – концентрація думок про мир.

Вражає ще одна антивоєнна художня картина. Її намалював американський художник Гаррі Андерсон 1962 року. Митець зрозумів безглуздість воєн. Уже тоді він побачив показну «стурбованість» Європи, яка й тепер захищає себе смертями українців. І цей твір мав декілька назв. Найпоширенішою була: «Ісус стукає у вікно ООН». Проте на самій роботі є підпис: «Ісус Миру».

Минуло понад шістдесят років, а ООН не змінилася. Схоже, ця міжнародна організація вичерпала себе та не відповідає своєму первинному призначенню – берегти мир!

Післяслово
1. Один день війни коштує українському бюджету 172 мільйони доларів. Це на 30 мільйонів доларів більше, ніж 2024 року. Про це цьогоріч 14 вересня повідомила голова Бюджетного комітету ВРУ Роксана Підласа. Україні бракує 300 мільярдів гривень на війну до кінця року.
2. Заплановану зустріч у Будапешті з ініціативи президента США Дональда Трампа наразі скасовано. Про це він сказав під час зустрічі в Овальному кабінеті Білого дому з генеральним секретарем НАТО Марком Рютте 22 жовтня 2025 року. Укотре американський лідер заявив, що російсько-українська війна для її завершення виявилася складнішою, ніж на Близькому Сході, де вдалося зупинити кровопролиття. Він посилив економічні санкції проти росії та заявив, що все-таки поставить край цій клятій війні. Американська дипломатія відрізняється від російської та української тим, що в останніх дотепер послуговуються закоренілою лівацькою ідеологією Леніна – навіть «кухарка» має знати, як ідуть перемовини, і вміти керувати державою. З -поміж причин він назвав найголовнішу – надто сильно ненавидять один одного президенти росії та України володимир путін і Володимир Зеленський.
3. У класика української літератури Михайла Коцюбинського є казка про двох цапків – чорного й білого. Вони наближалися з двох берегів річки і зійшлися посередині на вузькому містку. Не хотіли вступитися один одному, почали битися рогами і впали в річку. Автор казки каже, що двоє упертих цапків утопилися… А могли мирно розійтися! А ще краще, щоб кожний з них залишався на своєму березі…

Оксана РОВЕНЧАК.
Лавреатка премії НСЖУ «Золоте перо» та міжнародних літературно-мистецьких відзнак імені Пантелеймона Куліша, Олександра Довженка і Франца Кафки.

Обкладинка збірки поезій «Владар каменю». Портрет-образ поета-дисидента Івана Сокульського. Робота Опанаса  Заливахи.