Сьогодні, 18 квітня – Міжнародний день пам’яток і визначних місць. Як свідчить українська Вікіпедія, його відзначення спрямоване на підвищення обізнаності громадськості з різноманіттям культурної спадщини, її вразливістю та необхідністю ефективних зусиль заради збереження її для прийдешніх поколінь. Рішення про встановлення цієї дати було прийнято Генеральною Асамблеєю ЮНЕСКО у 1983 році. В Україні цей день має назву «День пам’яток історії та культури» і встановлений відповідно до Указу Президента України від 23 серпня 1999 року.
Маємо чимало свідчень тому, що нам в Україні важко дається усвідомлення самого поняття пам’яток культури. Того факту, що ми їх заповіли в автентичному вигляді для збереження і передачі наступним поколінням. З одного боку маємо безліч прикладів бездіяльності держави, яка начебто взяла під охорону ту чи іншу історичну перлину. «Охорона» ж насправді зводиться лише до навішування таблиці з констатацією надання охоронного статусу і твердженням, що об’єкт «охороняється законом». У такий спосіб зневажається водночас і держава, і її закони, і сама пам’ятка. Вона часто стоїть у руїні або розграбована, але таблиця ще висить. Переважно це стосується об’єктів, які не мають власника і створені представниками інших культур та віросповідань, а тому вважаються «чужими», «не нашими»: католицькі костели, синагоги, цвинтарі. Доводиться стикатися з хибною думкою про те, що справа їхнього збереження не є обов’язком України. Якщо хтось хоче відновлювати та зберігати, то нехай приїздить з-за кордону і вкладає свої гроші.
З іншого боку вже реальні власники пам’яток архітектури часто припускаються свавільних реконструкцій, які згідно закону «Про охорону культурної спадщини» заборонені. Пам’ятки можуть лише реставруватися та ремонтуватися із відтворенням первісного вигляду, з використанням традиційних матеріалів та технологій, без зміни властивостей, які є предметом охорони об’єкта культурної спадщини. Але на практиці через свавільні дії власників пам’ятка часто втрачає свій первинний вигляд та властиву їй цінність. Адже невід’ємною ознакою об’єкту культурної спадщини є збереження його автентичності. Пам’ятка після перебудови, реконструкції, будь-якого «покращення» просто перестає нею бути. А прикладів таких свавільних дій маса: дерев’яні церкви, перекриті блискучим металом, католицькі храми «прикрашені» позолоченими «цибулинками» у традиції архітектури РПЦ, синагоги переобладнані під що завгодно: кінотеатри, склади, будинки дитячої творчості, історичні будинки, у яких на заміну керамічній черепиці прийшов металопрофіль, а майстерні столярні витвори вікон та дверей потіснив металопластик.
Але спробую торкнутися питання про стан обліку та збереження пам’яток архітектури у славному місті Чорткові. Адже місто наступного року відзначатиме 500-річчя від надання Магдебурзького права і вочевидь з цієї нагоди прагне гідно представити свою історико-культурну спадщину світові.
До переліку пам’яток архітектури та містобудування Чорткова, затвердженого Тернопільським обласним центром охорони пам’яток культурної спадщини, віднесено 84 об’єкти. З них лише чотири наділені статусом пам’яток національного значення: Замок Гольських, Церква Вознесіння та Успенська Церква з Дзвіницею. Решта пам’яток мають місцевий статус.
Дивні непорозуміння починаються вже від офіційних назв пам’яток у державному реєстрі. Так, наприклад, під номером 1743 М у ньому значиться «Монастир ордену Кармелітів сестер Шариток», розміщений на вулиці Монастирській, 1. Насправді жодного документального підтвердження факту перебування будь-коли у нашому місті осередку ордену кармелітів не знайти. Дійсно, у Чорткові у ХІХ – ХХ століттях активно діяло згромадження Сестер Милосердя, яких у народі звали «шарітками». Але до кармелітів воно не мало жодного стосунку. З чиєї легкої руки «шарітки» опинилися у одному монастирі з кармелітами, залишається загадкою.
Читаємо реєстр пам’яток архітектури далі. Під номером 1749 М у ньому можна віднайти таємничу «Полкову церкву» з адресою вул. Теліги, 16. Хто і чому приписав усім нам відому Церкву св. Покрови до якогось полку, доводиться лише гадати.
Під номером 65 М у реєстрі значиться «Стара ратуша», що по вулиці Ринок, 18. Насправді це ринкова вежа з годинником. Ратушею, тобто будівлею магістрату, вона ніколи не була. Тут торгували м’ясом, молочними продуктами, яйцями та зелениною. Бургомістр з депутатами тут ніколи не засідали і не могли засідати, адже відповідної зали у цій будівлі просто нема.
Прикро, що оці дивні назви пам’яток, які не мають нічого спільного з реальністю, переходять з офіційних документів до публікацій у пресі, до туристичних карт і навіть до містобудівної документації. Так, на першій сторінці Пояснювальної записки до нового Генерального плану Чорткова, затвердженого міською радою минулого року міститься твердження про те, що «Чортків є одним з небагатьох міст України, у якому є дві ратуші». Такого роду нісенітницями рясніє головний містобудівний документ міста, з яким йому жити наступні десятиліття. Але це тема для окремої статті, і немалої. Якби ж депутати прочитали описання проекту Генплану, можливо отакі непорозуміння вдалося би виправити, Але для цього треба читати проекти документів, а вже потім піднімати руку при голосуванні…
Тож наводити лад у справі обліку та збереження пам’яток, як видно, варто розпочинати з усвідомлення того, чим насправді вони були в історії і чим є. І навчитися їх правильно називати.
Спробуємо ж з’ясувати, чого містянам варто чекати ближчим часом у справі реставрації пам’яток? У Передвиборчій програмі Володимира Шматька та команди «Сила людей» знаходимо намір «реконструкції годинникової вежі та балюстради вілли “Хелена” по вул. І. Франка». Знову ж, наголошую, пам’ятки архітектури згідно закону не можна реконструювати, тобто перебудовувати.
Щодо реставрації Ринкової вежі з годинником нема питань – вона давно потребує реставрації та зміцнення конструкції. Вежа справді є окрасою історичного центру міста і хочеться сподіватися, що влада міста невдовзі доможеться її передачі у комунальну власність та виконає усі необхідні для її збереження роботи.
А от намір реконструювати «балюстраду вілли «Хелена» видається мені дещо дивним і несподіваним. Сецесійний будинок по вулиці Франка, 26 з надписом на фасаді «Willa Helena» є пам’яткою архітектури місцевого значення, у реєстрі 1788М, перебуває у приватній власності. При уважному огляданні вілли так і не вдалося знайти ознаки якоїсь балюстрада у ній. Дивно, що знову ж йдеться про реконструкцію (перебудову) пам’ятки архітектури. Для чого ї хто таке дозволить? Чи немає тут якоїсь помилки, Володимире Петровичу? А головне – з яких це підстав приватний будинок мав би реконструюватись коштом міських платників податків?
Адже у місті є чимало будівель з охоронним статусом пам’яток, стан яких, м’яко кажучи, заслуговує кращого, і які перебувають у комунальній власності! На одну з них громадська організація «Гельсінська ініціатива-ХХІ» звернула увагу Чортківського міського Голови у своєму листі ще 23 грудня минулого року. Йдеться про пам’ятку архітектури місцевого значення за № 72 М – історичної будівлі початку ХХ століття, у якій знаходиться у даний час Чортківський районний суд та яка перебуває у аварійному стані. Це, до речі, єдиний випадок у Тернопільській області, коли суд функціонує у чужому приміщенні. Але про це йтиметься окремо, як і про архітектурну цінність пам’ятки. Але вже не перший рік бетонні фрагменти балконів у цьому будинку загрожують падінням на голови перехожих. Однією з прикрас пам’ятки є унікальні різьблені двері до приміщення від вулиці Сонячної, які через багаторічну відсутність догляду ми втрачаємо на очах…
У відповідь на згадане звернення нами було отримано відповідь за підписом Чортківського міського голови з повідомленням про можливість створення робочої групи з даного питання, про що «Гельсінську ініціативу» повідомлять. Четвертий місяць перебуваємо у чеканні на те повідомлення…
Олександр Степаненко,
ГО «Гельсінська ініціатива-ХХІ»
