Я не знаю Володимира Некляєва так, аби говорити про нього чесно. Говоритиму літературно, та ще й з української дзвіниці.
Взагалі, що я знаю про Білорусь поза Лукашенківським диктатом? Знаю переспів «Енеїди» білоруською. Перевидання 80-х пропало в моєму ще внутрішньо українському Криму. Знаю Максима Богдановича в українському перекладі. Про Янку Купала і Якуба Коласа чув, навіть щось читав. Не пригадую, котрого з них скинули зі сходів у 1942-му. Усіх скидали або ж викидали, хто не вписувався у схему диктатури про – лета – й- ріята…
Нєкляєв – се та Біла Русь, яка ще проривається Словом, але вже не має сучасного. Є минуле, майбутнє таке собі, як у всіх европейців. Але найсумніше, що нема сучасного. Але є Некляєв. Як колись був Бородулін. Був такий собі Максим Танк. Нині десь є Світлана Алєксієвіч. Ще би вона чулася Білою Руссю.
Некляєвська правда – як у всіх совіцьких і постсовіцьких письмаків – дивная. Мішана кров з білоруським серцем. Як це народжується, – ніхто не скаже. Чому це стається, – ніхто не пояснить. Так є.
Некляєвське слово – суть Слово Бога Білої Руси. Не тому, що він святий чи праведний, а тому, що вийшов з світоглядних туманів і тримається білоруської Правди. Правда одна. Як і Бог один. Як і віра одна. Як земля одна. Просто доріг много.
Що би вартувала людина без землі? Історія перекотиполя банальна. Що би вартувала людина без коріння? Нічого. Кацапська історія є історією перекотиполя. Кацапська історія – історія сакрального зла. Я не нагнітаю. Просто читаю Некляєва.
Коли ми їхали в Чортків (се був травень 2007-го, Шевченківське свято на Тернопільщині), то дивувався своєму незнанню білоруської. Некляєв цілу дорогу, а се добра година їзди, читав вірші. Не всі слова розумілися, але мелодика слів наспівувалася.
Що покликало Неклєва зробити кардинальну світоглядну переоцінку – пройти шлях від голови спілки письменників Білої Руси до вигнанця і політичного злочинця згідно диктаторського беззаконня? Його індивідуальна правда.
Поета не можна оцінювати чи судити за правилами співжиття більшости. Не тому, що вони Боги. Тому що готові літати, якби не земні кайдани. Поет не має права на помилку? Має право. Поет не має права на людське? Має таке право. Нам не дається це до зрозуміння. Більшість хоче мати Богів більшости. А Боги, як і справжні Поети є завжди в самоті, навіть не в однині.
Про що би не писав Некляєв, – він пише величну і сумну пісню прощання. Чи це про Землю, яку прийняв за свою і яка не прийняла його за свого. Чи про Людину, яка зробила вибір державности, а держава в потемках блукає і не годна вийти на простір, бо нарід у сій державі хоче їсти, а не хоче боротьби за правду державної перспективи.
Як переконати більшість? Нема слів для переконання. Для переконання суть важливі біль і сльози. Поки Біла Русь виплачеться, а Україна наїсться, то світ зведеться на ніц.
Що лишається Поету? Дихати, писати і вірити тією Мовою, яка розкриває його простір, і він починає гадати, що сей простір також можна відкрити й инчим.
Простір можна відкрити готовим. Неготових не переконаєш. Навіть убивши, не зміниш світа. Що можливе? Пройти дорогу з піднятою головою. Мені часто вісімдесятирічна сусідка нагадує, зустрівши на вулиці: «Голову підняти дʼгорі». Це не просто банальне нагадування. Це правда нашого проминання. Инчої не дано:
Відаю те, що я відав:
Винищу памʼяті сад –
І попливу, і поїду,
І не покличуть назад.
І до ґрунтів Білорусі,
В долі просвіт чи пробіл,
Тільки травою вернуся,
Що зеленіє з могил.
Ми всі повертаємося тими, у що віримо. Некляєву ще не треба повертатися. Його дорога є Білою, як і Земля, яка виповнила любовʼю його серце. Назва її Біла Русь. Пісня її тужлива. Серце її зболене. Історія не завершена.
Євген Баран.
На фото: автор цієї публікації і Володимир Некляєв.