Восьмого квітня 2020 року народній артистці України учасниці унікального тріо «Золоті ключі» Марії Євгенівні Миколайчук, виповнюється 79 років. Про зародження великих почуттів, неповторну любов Марічки та Івана Миколайчуків мовиться у відомому творі письменника Мирослава Лазарука, романі в новелах «Чорторийські марева-видіння» – першому прозовому творі в українській літературі про життя і творчість геніального кіномистця Івана Миколайчука.
Академік Івана Дзюба на сторінках книжки, зокрема, зауважує: «Мирослав Лазарук має дар захоплюватися яскравими людськими талантами, присвячуватися їм своїм щирим поцінуванням і своєю радістю від цього поцінування він прагне поділитись із читачами. Але є постаті, є людські долі, які для нього особливо дорогі, і до цих доль він відчуває внутрішню причетність. Це насамперед Іван Миколайчук. Він знає і розуміє його як мало хто, і в тому, що він пише про нього, чується і повнота пам’яті, і душевне зродичання, і переживання знаних і незнаних моментів становлення його особистості. Звідси і глибока емоційніість його оповіді».
Пропонуємо фрагменти новели сьомої «Миця і Нуцко» з цього роману, виданого в чернівецькому видавництві «Друк Арт». Книжку можна придбати у Чернівецькому меморіальному музеї Володимира Івасюка (Чернівці, вул. Маяковського, 40/1, тел. 037-255-08-89, мбт 050-876-04-57).
…Високий на зріст, підтягнутий, з величезними синіми очима, непокірним чубом, з перших днів, заходячи до театру, ловив на собі погляди як дівочок-жінок, так і не вельми вдоволених поглядів чоловічих, з-під лоба, мовляв, ще й на сцену не виходив, а вже, диви-и-и, кирпу гне. Хлопець хутко розвіяв сумніви заздрісників. А може, йому це тільки здавалося? Не любив Іван давати самому собі оцінку, а надто ж зависоку. Заглядати в душу ні тоді, ні опісля так і не навчився… Може, й звідтіля постійне самоневдоволення, бажання почути і пережити якомога більше, ніж відчуваєш, йти поперед себе самого, ніби наздоганяючи. З такими невпокореними рисами мистці народжуються і весь вік проживають, навіть не підозрюючи, які вони самотньо-одинокі, а інколи й не потрібні чи зайві в сухому, виснаженому заздрощами буденному повсякденні, де так мало місця для високої творчості, що істинному талантові можна збожеволіти. Тільки не Йванові, бо постійно тривала боротьба оновлення, відчуття того, що ще не зроблене.
Проте Вічний Жид і тут не хотів його покидати: на одній із репетицій зірвав голос, розболілися гланди, не міг говорити, потрапив до лікарні, переніс операцію, відлежав, поки не заговорив, а відтак і заспівав. За цей час студію поповнили новачки. З неподоланим смутком у голосі пригадує дружина Марічка:
–То так дивовижно трапилося. Ми ще не були знайомі, а люди нас «породичали». Після школи вступила до Чернівецького драмтеатру (допоміжний акторський склад), Іван уже рік як навчався там. Та на той час потрапив до лікарні, й аж через два тижні з’явився. Мене запитують: «Ти що сестра Миколайчука?» – «А це хто такий?» – «А-а-а-а, не прикидайся, всі спочатку мовчать, а потім, з’ясовується, родичі». Чи схожі ми були, чи щось інше вплинуло, але вже почали називати «Миколайчучкою», коли нарешті побачила свого «брата». Високий парубок зайшов до театру, а всі нижчі, нижчі обступили, бачу – хлопчисько, а люблять, поважають… Згодом зрозуміла, не любити його неможливо. Був … неймовірний. Бачу, комусь відповідає, а сам поверх голів до мене приглядається. «Що за новенька?» Тоді наша доля й вирішилася, нас і в епізодах почали ставити разом, й оберігали, і начебто пишалися: «Ой, яка пара, яка пара».
Збоку могло видатися, нібито якось надто несподівано, з чийогось веління погляд виокремив такі ж, як і в нього, великі, трохи засмучені очі, відверто розплющені, готові до співрозмови, а це у всі часи вважалося великим благом. Марійчині гарні очі дивилися так само сміливо, що Йван не зчувся, коли залишилися наодинці, підійшов до неї, може, занадто близько. Дивитися одне на одного не переставали, гейби хто їх невидимий і незнаний ангел зачарував. Особливо важко було відвести очі. Хлопець трохи зверхньо, проте м’яко, перепитав:
–Ти хто?
–А ти?
–Ой, вибачте, – зашарівся. – Я – Николайчук Іван, студієць!
–Щось я вас не бачила раніше… Новачок?
–Та нє-е-а, рік гейби вже відробив!
–А я – Марія Євгенівна Карп’юк, теж студійка.
Іван, трохи помовчаши, заговорив:
– Будеш Мицею!
– Ким-ким? Що це ще за миця, кіточка якась чи хто?
– Ффу-у-у! Дівчиною Мицею, в нас, у Чорториї, всі клички мають. Брати мої – Коцьо, Митричок!
– А ти?
– А я – Нуцко!
–Ну, то й я називатиму тебе так… Добре?! – вона нелукаво, якось лагідно посміхнулася самими вустами. Можна було й побігти кожному у свій бік, та ноги не слухалися, приросли до камінної підлоги, ніби намащеної товстим шаром весняного пахучого меду.
– Ну, якщо тобі так подобається, то я не буду заперечувати.
– А я й не питатиму, просто кликатиму!
– Тоді я не буду відзиватися…
– Це ж чому?
– А так… просто.
Вони обоє водночас розсміялися, ніби одне з одного, навіть не побачивши, що над ними причаївся мовчазний янгол. Він так само, як і вони, засміявся великими здивовано-щирими очима, сумними, як у самотнього, покинутого таланом на призволяще коня, втішився: «Ну ось, нарешті стрілися. Бо як я міг один за ними двома пантрувати, не запізнюючись до жодного з них. Вони, на диво, однакові, сотворені моїм Батечком одне для одного». Так само несподівано перестали сміятися… А десь далеко-далеко залунала незнайома мелодія: «Проща-а-а-аюсь, а-а-нгеле-е, з тобо-ою…»
–Ниньки, після занять, що будеш робити?
–Певно, на виставу піду.
–О-о-о-о! Я теж не встиг подивитися про Лук’яна Кобилицю. В болниці ж лежав, на операції. То, може, разом? Там же Міхневич з Янушевич, здається, грають. Я дуже хочу їх подивитися.
–А чому би й ні!?
Без роздумувань погодилася Марічка, чого раніше з нею начебто й не траплялося. Янгол звисав невидимим німбом над ними. Йому поспішати нема куди. І йому захотілося виставуподивитися. Заодно й за ними крадьми поспостерігати, аби якомога міцніше затягнути шовкову вервечку, що небавом почала закручуватися довкола обох сердець. Як же тут без охоронця обійтися?
Він навшпиньки пішов за ними, їм треба щось перекусити перед виставою. Обоє згадали: після сніданку в роті й рісочки не мали. На голодний шлунок навіть корифеї тебе до кінця не задовольнять. Та й янголові простіше: ситий самою ідеєю закохувати молоді пари він не зможе. А втім, йому ще й раніше видалося, що він уже на цей процес запізнився, чого раніше в досвідченого янгола такого не траплялося.
Повернувшись до театру перед початком вистави, перепитавши чергову, де можна присісти, вмостилися на гальорці. Там хоч і тісно, зате затишно. Навіть утихомирений янгол помістився між ними. Принишк. Сам не дихав, прислухався, як дихають вони. На сцені нічого і нікого не бачили й не чули. Думки їхні зайняті іншим: тішилися, що легко і просто порозумілися, ніби й випадково зустрілися. Але хіба можна подібні зустрічі вважати випадковими? Хіба в місті можна випадково побачитися? А в театрі, де все дихає несподіваністю і ще чимось незбагненним, коли зумисно ловиш невипадкові погляди. Їм одночасно почала звучати дивна, майже не знайома пісня.
Янгол сидів поміж них. Сидів і не дихав, навіть боявся дихнути, аби не наполохати їх. Хотів, аби вони полинули далеко-далеко, відчули його опіку, повірили, він – їхній охоронець. Нуцко ледь чутно торкнувся Мициної руки, теплої і ніжної, мов черемоська вода серпневої днини, зашарівся, ніби вчинив щось недозволене. Вона теж відчула: його рука вільготна і не напружена, лагідна. Літепло, бо ж веремнє, попереду – все життя, довге і прекрасне, засіяне квітковим щастям, як великими усміхненими зорями, трішки вогкими і вологими від нічної прохолоди. Не зчулися, як вийшли з театру, дбайливий газда у жовтому брилеві рахував неслухняних діток, що порозбігалися розлогим небозводом як набубнявілі курятка, не оглядаючись на квочку-місяця, котрий застряг поміж притиснутими до землі сріблясто-золотими банями. Той самий голос, розважливий і статечний, тихенько виводив над сонним містом «Прощаюсь, ангеле з тобою», тільки останні строфи пісні:
Любив, люблю, любить тя буду,
В якій не було б стороні.
Повік тебе я не забуду,
Бо ангел щастя ти мені.
Нуцкова рука ніжно лягла на Мицине плече, передаючи кожній клітині незбагненну теплінь, од якої хотілося чимдуж виводити не пісню, а чарівне голосіння розтривоженого серця. Незбагненна мелодія заполонювала кожен закуток, починаючи з очей і волосся. Хотілося мовчати, проте слова звучали поза ними та їхньою принишклою свідомістю…
–Звідки ти взялася, Мицьо, на мою голову? Га?
–Нізвідки. Послушний янгол мене приніс і подарував тобі, буду оберігати душу й тіло, якщо дозволиш…
–Ні, не янгол, а Той, хто приводить нас на грішну землю, щоби творити, чого ніхто не зможе…
–Ти хотів сказати Бог?
–Чому хотів? Я так і сказав. Хіба ти боїшся Бога?
–Але ж не можна вірити у те, чого ніколи не видів та й не уздриш…
– Ти хотіла сказати: вочи не видє – серце не болит? А я вважаю, вочи людині дано не для того, аби видіти Бога. Його не треба ні бачити, ні чути. Його просто треба любити і вірити в нього…
–І ти це робиш?
–Стараюся…
–Виходить?
–Не завше, борше – нє. Та я ду-ж-же стараюся, аж по самі вуха, – пожартував, вона чомусь не відреагувала, помовчавши, відповіла:
–Я також, Іванку, буду старатися. Коли разом старатися, то любов і віра будуть помножені на двох…
–Справді! Це ж дуже багато. Удвічі більше.
Вони раптово зупиняються, адже, ні Йван не питав, ні Марічка не казала, де живе. Вони просто йдуть і мовчки розмовляють самими очима, а довкола твориться найбільше з дивних див. Починають розуміти одне одного без слів. Їм так добре і затишно, ніби насправді опинилися в самому раю. Тим паче, навіть не треба розлучатися. Просто йти у горобину ніч, вірячи, що рано чи пізно почне світати. А там і ранок посміхнеться виспаним молодецьким сонцем…
… Якось пані Марія, ніби між іншим, сказала мені: інтимність – то є тільки твоє власне життя і нічиє більше. Я його теж, як вона просила, торкатися не буду, прекрасно розуміючи навчену життям жінку. Інтимнісить якраз не повинна ділитися навпіл! Кому хочеться повертатися до пережитого навіть у гадках-спогадах, той буде змушений усе пережити заново. Спробуй це знову пережити. Важко стає не тільки на серці, а й на душі, як у пісні співається.
Зустрівшись якось із Марією Євгенівною у Розтоках, в Іванової наймолодшої сестри Іванки, куди Марічка потрапила після чернівецької лікарні, коли зламала ногу, ми багато часу проговорили про Миколайчука і ще могли стільки ж розмовляти, я перепитав її, бо вже звідкись чув про цей випадок, коли ваш Іван запросив вас приїхати до Чорториї на оглядини до своїх батьків і приїхав до Вашківців зустрічати на велосипеді:
–Ну, як не пам’ятаю. Я все про нього тримаю в серці, особливо той ровер, на якому приїхав, і каже: «Он, подивися, Мицю, там визирає з-за дерева брат Коцьо, а коло нього і Митричок притулився. А там Фрозина. Всі поприходили на тебе подивитися». Досі пам’ятаю, як дихав коханий мені в шию. Тіло спалахувало ватрою, яка не обпікала, тільки гріла! Хіба ж таке забудеш?.. Всередині немає такого місця, де після Йвана зосталася порожнеча. Його так давно немає на цьомі світі, а він у мені всюди, всюди, всюди, у кожному закуткові, у найменшій прожилці мого тіла. Час безсилий над закоханою пам’яттю, як і над усім іншим. І ніхто не може мені сказати, чому саме так відбувається. Чому нічого не можна ні забути, ні закопати, аби жодна сила не добралася до найдорожчих спогадів…
Удома на нас, продовжує вона, чекало велике сімейство: десятеро дітей, а ще – зяті, невістки, родичі, – продовжує розповідати розхвильована Марічка, ніби й не існує між давньою згадкою і цією миттю вічності. – Розглядаються, що це Йван за диво таке привіз. Мені – сімнадцять. Худю-у-уща, страху натерпілася. Батько – статечний, розважливий, жартувати любить: «Іва-а-не! Чим ти її годувати будеш? Вона ж, мабуть, картоплі не їсть?» Кепкує на повен голос тато. Але відтоді досі відчуваю їхню велетенську любов – усіх до єдиного. Визнали Миколайчучкою. А 29 липня 1962 року «грали весілля», спершу у моїх батьків, а відтак – у Йвановій Чорториї.
Продовжує згадувати збуджено, ніби переживає все спочатку. Іван начебто жартома кинув: «А куди це ти збираєшся їхати? – мені якраз із хором Вірьовки до Югославії треба відбувати на гастролі. – Хто ж заміж виходитиме? – і я прибула на власне весілля в Чернівці на третій полиці загального вагону, та це нікого не здивувало. Хотілися повінчатись – не можна ж тоді було цього робити. Тато мій, суворий і непоступливий – при поважній посаді! Усе життя те й робили, що мріяли, відкладаючи на потім, потім… А коли Йвана не стало, пішла до священика, попросила повінчати посмертно. Розгубився, мовляв, у нас такого обряду немає… Так невінчаними й розлучилися назавше. Це ж і досі болить, не гоїться. Так і болітиме, як і багато чого разом пережитого.
Під час весілля, якийсь дідок-знахар промовив до нареченого: мовляв, проживеш 25 років. Можливо, на це ніхто й не звернув уваги, але повз мій слух це не пройшло мимо, як і багато чого іншого. Пам’ять таку мала, що все могла затямити. Пригадую, непевний був собі дідок, ряженого з переберії мені нагадував. А ще – Вічного Жида в ньому можна розпізнати. Іван серйозно розповідав, що зустрів його, Жида, якось коло старої церковці на території чорторийської божевільні. Тоді я йому не повірила. А зараз… Коли відзначали двадцятип’ятиріччя нашого весілля (знову 25!), чоловікові залишалося прожити ще чотири дні. Він хотів, аби під час похорону падав дощ, казав, що легше дорога стелитиметься на той світ. Дощ проливний щедро мочив усю Вкраїну, стелив Іванові дорогу в небеса. Земля не відпускала, хотіла його ще погріти, обійняти, як завше… Дощі зливалися з тяжкими, як олово, людськими слізьми. Вологість глибоко застрягла в кожному моєму закуткові тіла, до скону днів не вивітриться. В ній – увесь Іван, такий, якого найбільше любила, обожнювала – бо став єдиним на все життя та й після нього нічого ж не змінилося. Що воно за таке явище – й розповісти не можу. Чи й не хочу. Мусять бути в людині якісь незбагненні таємниці. Як же без них прожити. Йван якраз був завше для мене такою непізнаною таємницею, яку понад усе хотілося розгадати, й водночас якась неземна сила заважала це зробити…
Далеко по його смерті, зустрічаю якісь невдоволені жіночі погляди, в яких невідомо до кого багацько незрозумілих претензій. Його міг багато хто любити, був надзвичайно красивим і відвертим, аж прямолінійним. Якщо я його кохала, чому інші не могли цього робити?! Проте мала тверду впевненість звідкись, невідомо від якої неземної сили, він від мене нікуди не дінеться, він – моя доля, він те, з чим судилося прожити все безмірно довге і прекрасне життя… Незадовго до смерти, коли не міг самостійно вставати з ліжка, сказав мені: “Мицю, крім тебе, ніколи нікого не любив. І якби не ти, я й не одружився би”. Чи можна Йванові не вірити? Хоча й свідків його слів не було, вле навіщо вони нам! Нехай хтось попробує спростувати, але не я. Бо чула цей голос, котрий лунав із-під небес і досі лунає. Та й лунатиме… Ніщо не владне його ні заглушити, ні стирти з моєї памяті.
Мені з голови не йде розповідь Миколайчукового друга, кінорежисера Романа Балаяна в Києві про подібні речі. Ніхто ж нікому не міг заборонити високі почуття до Йвана. Пригадав, як одна з жінок, серйозно дивлячись у вічі, готова була поклястися, що таки кохала його. Жити з подібними почуттями неймовірно важко не тільки тому, хто любить, а й тому, кому пізнати ці почуття не дано. Траплялося, Йван, відчуваючи наближення кончини, ні з того, ні з сього міг зірватися, тоді Роман Гургенович просив: «Іване, дуже прошу тебе ні при мені, ні при комусь іншому не дозволяй собі подібного до своїх рідних, особливо до Марічки. Й Іван свято дотримався цього». А нещодавно розмовляючи з Миколайчучкою почув дуже знайомі слова про Балаяна: «У Йвана справді було особлве ставлення до друга. В останні дні він просив нікого до нього не пускати. Тільки Роман мав на це право. Говорили вони удвох. Та якби я не знала свого чоловіка, то могла би у чомусь засумніватися. Але ж не сумнівалася».
–Мені легко й водночас важко згадувати наші взаємини, – продовжує Йванова дружина. – Легко, то все, як ніколи, справжнє, а важко, бо нічого подібного в житті не трапиться. Живу цими спогадами, вони – в мені, на кожному кроці. Хтось може в це не вірити. Іван частенько мені сниться перед своїми днем народження і днем кончини. Поїхали якось на гастролі до Польщі з нашим тріо «Золоті ключі», де, крім мене, співали Ніна Матвієнко і Валя Ковальська. Чотири рази він снився мені. Питаю дівчат, що маю робити. Кажуть, стіл накрий. Так і зробила, а він далі приходить до мене у снах. Піди до церкви, радять, і свічку запали. Там церкви поблизу не було, самі костели. Підходжу до ксьондза й питаю, як мені бути. Відповідає: беріть свічку і покладіть до образу. Ксьондз мене упізнав. Питаю: «А скільки свічка коштує?» – «Ваш Іван уже заплатив за неї»… По приїзді до Києва телефонує мені дружина Івана Гаврилюка Мирослава і вітає з присудженням звання «Народна артистка України». Звіщував Іван добру звістку. Тоді ж і дві його племінниці в училище вступили. Мені він просто так ніколи не сниться. Бо приходить завше з доброю новиною.
