Його називали Зиґмунд, навіть – Сеня, хоча у паспорті він був Сиґізмунд. Познайомились ми на тренувальних тенісних поєдинках. Тут, на кортах, наче ліпше бачиш людину, бо ж гра завжди заточена на перемогу. Відповідно, й проявляєш свій характер, намагаючись здолати супротивника.
Ми тренувались, як любителі, не претендуючи на якісь фіксовані сягнення у тенісі з великими ракетками. Зиґмундові було ледь за сорок, я – значно старший, але з тих, що не люблять пасти задніх, Ми займалися у тренера, який виховав не одного чемпіона, проте зараз, уже з віком, працював із любителями. Одне слово, не завантажував себе надзавданнями і невелику грошову мзду отримував, що було якраз для його віку: помітно за шістдесятку. Власне, саме він поставив Зиґмундові удар з подачі. Його трудняче приймалося. Траєкторія польоту м’яча, ніби пряма, відкрита, наче без особливих підкручувань, але сила удару така, що годі було відбиваючому свою ракетку втримати у руці. Її, буквально, розвертало. Але я наловчився брати ці подачі. І з впертим спортивним інтересом ставився до наших поєдинків на кортах. Цінуючи не лише свої перемоги, але й поразки. Тренуючись і підтримуючи фізичну форму, ставився до цього серйозно, мимоволі залишав часточку свого життя на цих рудих, саме так, нетрав’яних, кортах.
Згодом, ми із Зиґмундом заприятелювали. Ходили після тренувань на каву. Подеколи, обідали разом у ближній харчевні, що в ній переважали рибні страви. І по-справжньому прилучились до цієї кухні. Отож, ніколи не квапились, споживаючи їжу.
А ще, він любив тинятися численними парковими та гайовими місцинами Леополіса, наче вишукуючи якусь приховану реальність. Мені, письменникові, усе це – близьке і зрозуміле. Тож, не особливо випитував про його попередню життєву історію. Втім, дещо самовільно проскакувало в наших негомінких бесідах. І оця його фраза: „Жінка б’є один раз і на все життя”, – про багато дечого свідчила. А ще, приступи невмотивованої злості. Якось, пожбурив у офіціанта келихом. Одвертим, відкритим він так і не став протягом нашого приятелювання, стверджуючи, що „чим більш ти щирий, тим жахливіший світ довкола тебе”. І я ніяк не спонукав його. Проте, знав, що Зиґмунд історик, спеціалізується по середніх віках. Має чудову велику колекцію антикваріату. Дещо з неї час до часу, продаючи та обмінюючи. Про цінність його збірки переконався тоді, коли отримав на День свого народження чудову фігурку дискобола, виготовлену чи то з бронзи, чи то з якогось мідного сплаву. Досконалість форм та закладеної в скульптурку динаміки одразу проявляли в ній неабияку мистецьку вартісність. Я навіть не одразу погодився на такий, безумовно дорогий, дарунок. Хоча щирі переконування приятеля, утвердили мене, прийняти цю, безумовно давню, статуетку.
Згодом, я уже був частим гостем у просторому помешканні цього історика та антиквара. Його житло по-справжньому подивовувало мене. Великі кімнати-зали вщент заставлені старовинними меблями та зумисне виготовленими вітринами для дрібних експонатів: тут були монети, перстені, люльки, рукописи та стародруки в шкіряних палітурках… Шаблі та мечі, пістолі, кольчуги… Живопис, графічні аркуші, включаючи твори Альбрехта Дюрера…
В одній із кімнат, очевидно кабінеті, стояв секретер, виготовлений із чорного дерева, інкрустованого перламутром. Численні шухлядки, одверті та секретні, притягували увагу…
Але найбільшу цікавість мала від мене велика барокова шафа німецьких майстрів, що датувалась XV сторіччям. Кольору мореного дуба, з глибоко різаним рослинним орнаментом на дверях. Унизу її тримали чотири могутні стилізовані лев’ячі лапи. І оця її незворушність, здавалося, є основним акцентом у колекції. Шафа не просто собі стояла, вона саме була в приміщенні, розставляючи свої візуально-буттєві акценти. Так мені видалось тоді та ствердилося зараз.
…Якось ми сиділи із Сиґізмундом, саме в прóсторі кімнати із шафою. Розглядали під лупою різноманітні жіночі прикраси-мініатюри або ж дармовиси, як їх колись називали. Окремо, – колекцію дуже древніх перстенів. Один із таких трапився нам, одразу було помітно: експонат не оброблений науково, не досліджений. Сиґізмунд уважно-доскіпливо розглядав його під лупою. Приглянувся і я. Майже ненароком помітив чоловічу фігурку, зображену на внутрішній поверхні прикраси за допомогою, буквально, кількох штрихів, карбуванням по металі. Але впевнений, що це було золото. Я висловив припущення, що таких перстенів мало бути два: парні, для обряду. Отож, він і вона мали б носити ці прикраси, побравшись та пообіцявши не забувати один про одного ні на мить. Сеня ствердно кивнув головою. І, на диво, одразу погодився. Ще й бадьоро додав: „Знаю, де знайти другу обручку! Певен, саме там, вона мене дочікується”. Рвучко підійшов до шафи та вмить зник за її масивними дверима, щільно причинивши їх за собою. Мені залишалося лише чекати на свого екстравагантного приятеля. Та минала хвилина за хвилиною, а він, чомусь, не виходив із своєї несподіваної схованки. …Я вирішив заглянути до середини цієї вічної скрині. Дверці, на диво, одразу відчинилися, хоча і з легким скрипом. Однак, усередині нікого не виявилось. Висів побитий міллю кафтан і пахло якимось занедбаним сховком. „Що за фокуси?” – подумалось мені. Я широко відчинив обоє дверей. Ця капсула часу, чомусь саме так почав називати для себе, це диво столярного ремесла, зяяла порожнечею. Обійшов її довкола, не стояла при стіні, і зрозумів, що справа тут не в якихось циркових ящиках для фокусів. Причинив шафу та присів собі за столик у стилістиці бідермейєр, вже не помічаючи його художньо-конструктивних принад. Не пригадаю про що тоді думав. Втім, за якийсь короткий час шафа розчинилась навстіж і звідти невимушено, наче із сусідньої кімнати, з’явився Сеня. У руці тримав бажаний парний перстень-обручку, піднявши його над головою. „Що, зачекався?.. Уся ця катавасія з шафою не надається до прямолінійного з’ясування. …Та й сам я мало що знаю. Так, трапляється, буваю в інших епохах. Можу лише сказати, що все це не є сповна, в нашому розумінні, машиною часу. Сам не усвідомлю, що там воно діється. …Ось, так і живу… На два світи, мабуть?..”
Наші приятельські стосунки тривали ще достатньо довго. У моїй невеликій колекції старожитностей з’явилося кілька надзвичайно цінних предметів. Знаю, знову ж запитаєте про шафу. Якщо лаконічно, то ми домовились не порушувати цю тему, тому що, за словами Сиґізмунда, второпати тут нічого не можливо. Так і залишилось: здавалося на часі, а сталося по-іншому…
…Мій приятель почав часто виїжджати за кордон. Особливо, в країни, що є основоположними в європейській культурі. Згодом він занедбав тенісні заняття. І на телефонічному зв’язку ми були, що називається „не дуже”…
Проте, ця історія має певне продовження. З „інтернету” дізнався про велику пожежу в оселі „відомого колекціонера”.
По часі, я навідався за знайомою мені адресою. І там від технічки, пані Зосі, дізнався, що зі всієї колекції вціліла лише шафа. Що її і було передано Зиґмундом до фондової збірні історичного музею. Сам же колекціонер-антиквар зараз замешкав у Парижі. І чудово себе там почуває…
…Коли ми залишаємо місця, де жили, полишаємо там і частку свого життя. Навіть, якщо воно було в шафі. Тож, – не все так добре. Більше – кепсько. Авжеж?..
Віктор Палинський