ШУКАННЯ КАМЕЇ СЛОВА

Дяк Олесь. Час одкровень: вірші. – Дрогобич: Коло. – 2024 – 256 с.

–

1. Насамперед

Дехто вважає надто прямолінійним те, що рецензент починає свої нотатки з біографічних акцентів. Мовляв, автор книги хоче більше розмірковувань про написане. Бо життєплин заперечує таку «глибокодумність».

По-перше, навіть в одній області письменники майже нічого не знають один про одного. А що вже говорити про літератів із сусідніх регіонів чи читачів? По-друге, наголоси на життєписах нерідко стають поштовхами до збагнення поетичного або прозового текстів.

Про щось подібне почало мислитися, коли перечитував книгу віршів «Час одкровень» Олеся Дяка з княжого Львова, про видання якого неодноразово ділився враженнями в газетах, журналах, збірниках і на сайтах.

Уточню, що цей письмак народився на Прикарпатті в родині політв’язня. Навчався в Івано-Франківському технікумі фізичної культури і на філологічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. Автор багатьох книг віршів. Поезії перекладалися польською, португальською, російською, румунською мовами. Лавреат премії імені Героя України Степана Бандери. Голова Львівської обласної організації Національної спілки письменників України.

Отже, маємо нагоду на основі цього говорити про карпатольвівськість. Тим паче, що вона чітко проявляється в творах версифікатора. «…стою в Карпат коханих обороні /ладований за чересом пістоль»… Не забуває він і про річку свого дитинства. «голубить сонця жовтий цвіт Мізуньки біле личко». Закономірними на цьому тлі виглядають і львівські враження. «… воля посеред Львова / скопів мамай медитує».

–

2.Навколокнижне

Уже мовлено, що Олесь Дяк – авто багатьох віршованих книг. А точніше, він має у доробку аж 19 видань. І найпомітнішими серед них є такі друки: «Той, що летить», «Тягар всевидящого ока», «Воскреси птаха», «Біла любов», «Шипшинова моя душа», «Біла любов», «Роса первозданна», «Політ водоспаду», «Звуки непереможні»…

Уперше в Україні упорядкував і видав шеститомник патріотичної поезії, який зʼявився через щорічні підсумки Всеукраїнської премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди, співорганізатором і головою Журі якої став.

Та не тільки цей факт промовляє про продовження традицій батька – одного з організаторів та фундаторів підпільної організації «Український Національний Фронт» і вʼязня сумління комуністичних концтаборів. Недавно в кількох столичних газетах прочитав статті журналістки Оксани Ровенчак з Прикарпаття про поета, політвʼязня та священника Ярослава Лесіва, який був другом і побратимом Олесевого батька по боротьбі за незалежність України. І приємно, що Олесь Дяк взяв на себе потуги очолити комітет з увічнення його памʼяти, посприявши виданню творчої спадщини краянина, встановленню пам’ятника на його могилі, записам телефільму й компакт-диску на вірші Лесіва. 

І ще одне. Завдяки львівʼянину започатковано ще один проєкт «Письменники рідного краю», наслідком якого виявилися «Бойківська антологія» й збірник «Поезії засвічена зоря». Ще він заснував Міжнародний літературний конкурс рукописів прози «Крилатий Лев» та відновив Літературну премію для молодих авторів імені Богдана Ігоря Антонича «Привітання життя».

… Та не тільки це «провокує» розмову про навколокнижне. Згадаю про ще один момент. Свого часу побачили світ поетичні книги Олеся Дяка «Мрія про рівновагу» і «Світ на узвишші». Це – два перші друки з тритомного видання вибраного. А «Час одкровень» – завершальна його частина. «Поезіє веди мене до світла / щоб доля не зійшла  на манівці».

–

3.Темарійне

Про що ж він пише? З текстів можна висновковувати, що тут автор не відступається від традицій вітчизняного віршівництва. Бо в книзі маємо щемливі доторки до громадянськості, філософічності, пейзажності, любовності. Та кроки до цієї темарійності непрості і не були б такими цікавими без виявів особистісного взорування на навколосвіття.

Візьмемо, приміром, вірш «… немов опришок горами втішаюсь».

Промовляння минувшини, якщо розмислами углибитися у словострій: «У жилах кров дзвінким шумить потоком». І сувʼязь із сьогочассям: «… будити ранок соколом злетів». Різні алюзії громадянськості зʼявляються, коли читаю поезії: «в печері долі сталактит зі снігу», «Холодний сон мов ката в собі маю», «Битва».. Ще цікавинами на цьому фоні виглядають «Украдені вірші». Адже тему творчих пошуків можна спроєктувати на всі види людської діяльності. Й тоді, зрозуміло, виникає думка про громадянськість. Але це зовсім не означає, що вони через такий оцінювальний реверанс втрачають філософічність.

Її подихи відчуваються і в деяких інших творах. Це, як мені гадається, стосується віршів «Змієборець», «Світ зупинився в хатині», «Священного дерева цвіт»». А хіба не про різні філософські категорії мислиться, коли читаєш, що «крізь темінь сонячних окулярів / визначаю дороги безмежність», «ацтеки крові гомонять», «життя без вірша не пливе»?

Поезія, як вважає віршар, не може існувати й без неординарних пейзажностей. Ще й підтверджує це оригінальністю рядків: «… ліхтар дороги світить на пʼяту», «стежка мокра тулиться до ніг», «пісок навприсядки пішов»… Неочікуване у пейзажності? Так! Але думаймо й про закономірність, бо без несподіванок віршівництво є абсурдом.

Переконаний, що без них немає змоги балакати і про любовність, яка умовно ділиться на дві частини. Адже з одного боку поет наголошує на важливості любові до рідного краю та дорогих людей, а з другого маємо щемливе промовляння інтимності. Це кожен поціновувач слова бачить у «Родині», «Під місяцем», «Моя кохана не від світу цього» та багатьох віршів з другого розділу книги.

Та всі ці темарійні овиди (хочемо того чи ні) не спроможні бути собою без переплетення мотивів. Тому й не реагує негативно душа, коли зір натрапить на рядки з ймовірною сувʼяззю: «… в темінь художник заносить / березня промінь веселий».

–

4.Єднальне

В попередньому міні-розділі цієї рецензії побіжно уже зачеплено деякі питання єднальності. Але дещо потребує розпросторення думкування. Якщо, наприклад, усе зрозуміло з переплетенням тематичних мотивів в одному творі, то філософічність усе ж потребує зʼясування окремих акцентів. Передусім маю на увазі наявність богошукальницьких мелодій та культурологічних моментів. Про перші з них, зосібна промовляють рядки: «… помилувати слово бога прошу», «стугонить моє серце у скронях / що воно невмируще як бог», «бог засвітився у грудях». Природність звучання характеризує й поетичну культурологію, котра належить до неоднорідних за своєю суттю. Адже в поле зору потрапляють присвяти письменникам і художникам, вірші з епіграфами, згадки про відомих митців, «пірнання» у фольклорну стихію рідного народу та власне крилатослівʼя… (невипадково тут мовлю про богошукальництво і культурологію. Бо вони тематично свідчачи про філософічність лірики, є важливими для виражальності).

А опісля споминань про двоїну темарійності та методу висловлення думки перейду до згадок про два аспекти зі сфери безумовної виражальності. Пригляньмося хоча б до такого. З «Часу одкровень» до нас звертаються рослини і дерева, звірі і птахи, зірки і небесні світила, які є «мешканцями» книги. Та нерідко вони взаємодіють в «квартирі» одного рядка: «… проліски витоптав лось / чотириногий каїн», «стану як соняшник сонцем / щоб розігнати хмари / в жилах твоїх бунтівливих», «пугач у лозах не засне»…

Різнобарвність по-своєму говорить і про сувʼязь у кольорових екстраполяціях: «…ми такі біляво-чорні / голова до голови», «голубить сонця жовтий цвіт / Мізуньки» (річки дитинства поета – прим. І.Ф.), «біле личко», «де ти щастя мого чорно-біле крило».

–

5. Виражальне

Цікавий образ маємо наприкінці попереднього абзаца. Це – і кольорова екстраполяція, і епітет, себто йдеться про лексичні засоби, які знакують виражальність, котра причаровує літературними тропами, згадками про «мешканців» друку, кольорові екстраполяції. (Дехто скаже, що про дві попередні уже йшлося. Не заперечую! Але ж неординарності зацікавлюють не тільки в множині, а й в однині). Не думаю, що буде справедливим залишити на околиці уваги виражальність через слововияви.

Літературотропність цієї книги, зокрема, очевидні є завдяки метафорам, епітетам і порівнянням. Щодо останніх, то маємо змогу вглибитися, читаючи рядки зі сполучниками і без них та одночасною присутністю й відсутністю цієї частини мови: «журба моя прадавня мов ітака», «сивий коню-неспокою брате», «мріяти про берег не заскоро – хвиля підкрадається мов тхір». На дві частини діляться й епітети. Чи не найбільше вражає авторська епітетність: «собор сонця», «проміння пальців», «оаза хмари». Розумію, що побутують звичності цього тропу: «гілка шипшини»», «дерева осінні», «ранкова прохолода» і т. п., існування яких виправдовує доречність вживання. Доцільністю пронизані й метафори на зразок: «душу заліплює снігом», «зима відкрила вікна навстіж», «ночі струмочок дзюркоче»…

Неперебутні тропи – неодмінна складова згадок про «мешканців» книги (уже мовлено про те, хто належить до них). «…соняшники скочили у море».  «… тополі вигнулась антена». «…лиш болю лицар на коні / киває гострим жезлом».  «Наша любов як журавлик / поміж світами літає». «…в небі Львова зоря засвітилась». «…місяць вигнувся шаблею хана».

Образність висловлення думки значною мірою властива і кольоровим екстраполяціям. «… вірша біла яблуня цвіте». «… в очах колючки диму голубі». «… кроки жовтого часу». «… метафори червоний маків цвіт». «…зливаюся з весни зеленим днем». «…. Каміння сірий цвях». «…на серці мрії золоті».

Було б наївністю говоріння про виражальність без мови про слововиявлення. Адже серед них кожен уздріє неологізми, рідковживаності та діалектизми: «богосвітло», «різноколір», «ніжнотрепетна», «кусник», сильвія», «многоліття», «полегойки» «афини», «гражда…»

5.Прикінцеве

Цей відгук на книгу поета, напевно, був би неповним ще без кількох акцентів. Нерідко, скажімо, переслідує думка про надмірність повторювання окремих образів. Зумисно не цитую «вдатностей» з двох причин. Переліки розпросторили б написане. Та й свідомий, що вони все ж не відштовхують від книги, хоч дещо понижують її енергетику.

А ще, мабуть, слід згадати, що Олесь Дяк за часом зʼяви на літературному небокраї – девʼятдесятник». То ж можна думати про близькість з творчими шуканнями Бориса Щавурського, Василя Слапчука, Василя Махна… Відчувається також  захоплення поезією Петра Сороки, Богдана Смоляка, Миколи Воробйова…

Чи ще більше врахують ці нюансики наступні книги поета? Думаю, що це неодмінно станеться, бо ж віршар продовжує шукати «слова дорогу камею».

Ігор Фарина

Селище Шумськ

на Тернопіллі