Радецька А. Сві(й)ти: поезії. – Житомир: ТОВ «Видавничий дім «Бук-Друк». – 2023. – 104 с.
Не знаю, як для кого, а для мене знайомство з поетичною книгою починається з думкувань про її назву. У найдальші закутини своєї книгозбірні запихаю, навіть не читаючи, товстезні (і не дуже) друки з такими «геніальними» найменнями, як «Голос серця», «Мозаїка доріг», «Вибрані поезії» і т. п., бо впевнений, що чогось вартого уваги там нема.
Адже назва, як і твори, мають бути познаковані авторською небуденністю. Про це мислиться, коли читаю такі видання, як «І промовчати не посмів» Тараса Федюка, «Огневерги арканів родинних» Миколи Савчука, «Діти трепети» Василя Герасим’юка, «Луйтра в небо» Петра Мідянки, «Любовоспас» Кості Мордатенка, від яких повіває оригінальністю. Згодімося, що це відчуття передають виокремлення того чи іншого рядка, зосередження читацького сприймання на певному образі чи слові…
Очевидно, що молода поетка Альона Радецька з Хмельницького й мала на увазі, коли назвала свою книгу віршів «Сві(й)ти». Вона, звісно, різниться з обкладинковими словами дебюту – «Я розмовляла з твоїми очима…»,яка, до речі, промовляла метафоричністю. А нині маємо інший підхід. Іменник у множині, наказовий спосіб дієслова та відсвіт романтичних почувань, про що влучно мовила у своєму передслові віршарка Наталія Поліщук.
А, відштовхнувшись від цього, вчитаймося у тексти. І знову маємо цікаву несподіванку. Якщо аналізувати написане, то перестає бути секретом, що під написаним видніються тіні громадянськості, філософічності, пейзажності та любовності. Зрозуміло, що в даному випадку головною є індивідуальність бачення. Та набагато важливішою є та обставина, що перед читачами постає особистість через зболеність жіночого вторування: «Моє серце від болю стискається, Бо лютнево мені… Не минається… Відчуття ці, на жаль, не стираються». (Зауважу, що авторка вдається до такого бачення не тільки через те, що у фокусі її бачення з’являються описи воєнних реалій).
Але не тільки це бачимо через сприймальницькі окуляри. Зримо перед усіма постає той момент, що теми по-своєму переплітаються. Тому й бачу потребу зосередитися на виражальності, де помітні місця займають літературні тропи, слововияви, згадки про «населення» книги, кольорові екстраполяції. А ще з’являється нагода поговорити про важливість існування богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів, котрі хоч і промовляють про вдалість висловлення думки, але водномить тісно пов’язані з тематичністю поетичних творів.
Тут почнемо з літературних тропів. І. як мені здається, першочергово виникає мова про метафори. Наведу кілька прикладів їхнього вдалого вживання: «Вимикаю будильник в собі», «Сердець серенади звучать», «…лелеки піднімають на крилах осінь». Зрозуміло, що можна балакати про різні типи метафоричності. Але об’єднує їх те, що у кожному випадку метафоричність мислення характеризується поєднанням реальності та уяви.
До речі, цей вплив по-своєму відчувається на присутності епітетів з авторською барвою. Саме до таких належать такі словосполуки, як «струни розчарованого серця», «пелена спокою», «краплини пісень», «спокусники долі», «сумні крила», «небесні коридори». Дехто скаже, що в книзі надибаємо й епітети, котрі є більш звичними для зору: «глибока зима», «полум’яна даль», «ніжні слова», «нові плани», «зорі золоті», «нічні заграви». Понижають вони звучання авторських метафоричних епітетів? Можливо, є щось раціональне у такому міркуванні. Але давайте не будемо однозначно висновковувати. Якщо на ці вживання дивитися з точки зору доцільності використання, то авторка опиняється у виграшній ситуації.
Це враження доповнюють і різнорідні порівняння. Чи не найчастіше говорять про це тропи, для створення яких поетка використовує сполучники типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п.: «…твоя краватка наче тротуар», «притягнулись серця, мов магніти», «…сині очі сховались у ямки, неначе у гріб».
Ці словосполуки, безперечно, притягують до себе. Але водномить побутують висловлювання без сполучників: «…всі надії – цнотливі вітри», «весна – то стимулятор для любові», «…світло – це пагін любові». Нерідко також можна уздріти у тропах присутність і відсутність сполучників: «Вікно, наче човен – боюся поглянути вниз», «Аби душу краще донести, щоб її пили, як воду – спрагло», «…хай світить сонцем, стане, як намисто,- найбільшим світлом вже для нас, батьків». Існує також порівняльність з поєднанням подібних або різних частин мови, яке уточнює певне означення: «диво-казка», «руки-крила», «ковдра-спогадозгадка».
Ви, очевидно, помітили, що віршарка тут вдало використовує літеросплетення з познаками неологічності. Бо таких літеросплетень у книзі Альони Радецької вистачає. Хіба не говорять про це «серцемовлення», «охудожнення», «небесніти», «машинопотік», «листопадиться», «хмароноситься»? А ще ж існують буквосполуки, котрі «пофарбовані» рідковживаністю та говірковістю, зараховуючи сюди й слів’ята з сучасної лексики: «собачисько», «часоплин», «горня». Приваблюють до себе окремі образи, які стали улюбленими для авторки: «…досконалість поголеним місяцем котиться у порожню склянку», «Мамо, місяць за нами йде», «Та світить місяць угорі і сяють зорі золоті, Хіба даремно?»
Місяць – одне із небесних світил. І фраза з ним так багато говорить про «населення» книги, до якого також належать рослини, дерева, звірі, птахи та зорі. «Я без дощу фіалкою цвіту», «Заплітають коси вишні струнконогі», «Голуби ходять пішки», «Заколишеться ніч зорепадом», «…завиває лише собачисько»…
Своєрідності поезомовлення сприяє також використання кольорових екстраполяцій: «Куди ти летиш, сизокрила пташко?», «Чорні хмари до сонця горнулись сумними крильми», «Більш не глянуть очі голубі», «Схожі на сині сливи», «Пеленається осінь хмарами темно-сірими, світло-синіми», «…котиш роси зелен-пелюстками», «Тоді кохання наше зацвіте червоними трояндами рясними».
Не буде перебільшенням, що на виражальність поетки впливає й присутність богошукальницьких мотивів: «Адже ти на землі не сам, бо життя своє ввірив Богу», «Пошепки до Господа молюся», «Стою на колінах і зорі на підвіконні зі мною в молитві до Бога словами летять»… І перелік подібностей можна продовжити. Й перш за все це агітує за органічність і щирість почувань. Відчувається тут природність поезомовлення. Тому, безперечно, має рацію Альона Радецька, коли говорить, що «…сьогодні до Бога близько». І на основі цього з’являється висновок, який вказує на важливість богошукальницьких мотивів для виражальництва. Це з одного боку. А з другого? Отже, словесне богошукальництво має і темарійні відсвіти. Адже релігійність поезомислення – неодмінна складова філософської лірики.
Голоси із помежів’я – й культурологічні акценти. Перечитуючи тексти, нерідко натрапляю на фрази типу «їм байдуже, що я іду на дно», «цей дар крізь життя пронести», «шукаю світло у собі». Ніби й маємо такі простенькі словосполуки, що залишаються непримітними у текстах. Та існує причина для привернення уваги до них. І полягає вона в тому, що припадання поетки до усталених та загальновідомих висловів народжує авторське крилатослів’я: «в кожного свій на війні горизонт», «були знайомими – стали коханими», «найбільше щастя, що людина має – це наші діти – квіти у саду».
Чимало промовляє до поціновувачів поетичного слова і формовираження. Переважають римо-ритмічні твори, серед яких є восьмивірші та катрени. Окремо варто сказати, що віршарка вдається до верлібрового висловлення думки. Хоча, як мислиться, тут ховається непростість. Приміром, зір впирається у появу небуденних образів: «грунт нещодавньої самотності», «знущання давноминулого», спопеліло-засніжене серце». Зрозуміло, що в даному випадку є чимало цікавих моментиків, та зупинюся тільки на одному з них і стверджу, що ритмомелодика помітно дисциплінує думку верблістики. Чи не тому приходить нагода мовити про необхідність самостійного «плавання» серед сонетів, ронделів, секстин, рубаїв, вільних віршів?
Є, напевно, й інші думки про цей доробок. І це – закономірність часу. Адже скільки є людей, то стільки може бути і вражень. Та не тільки це спонукає до розмірковувань. Бо в цих нотатках хочеться сказати і про спадкоємність думкувань у жіночій ліриці, яка відома іменами Ірини Жиленко, Світлани Йовенко, Надії Степули, Любові Проць… Образно мовлячи, їм на п’яти вже наступають Ірина Баковецька, Надія Гаврилюк, Валентина Люліч, Катерина Тихонова, Євгенія Юрченко… Цю традиційність світосприймання віршарок підтверджують і твори Альони Радецької. Вони підштовхують до думки, що це ще більше докажуть нові вірші письменниці з подільського краю, в якій вона шукає себе у кольоровій гамі розмислів про насущне, прагнучи знайти у простих словах надійні ключі до пізнання навколишності.
Ігор ФАРИНА
селише Шумськ на Тернопіллі
