Цими днями у краєзнавчому музеї презентували «Вибране» нашого земляка — уродженця Росохача Чортківського району, письменника, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, громадсько-політичного діяча, в’язня комуністичного режиму, правозахисника, члена міжнародного ПЕН-клубу Степана Сапеляка.
— Усі попередні книжки Степана Сапеляка видані в Харкові, Києві чи за кордоном — у Бельгії, США, Канаді — і для наших краян малодоступні. У Тернополі до сьогодні не було видано жодної збірки, тому ми заповнили цю прогалину, — пояснює ініціатор випуску «Вибраного» та редактор видання, письменник Богдан Мельничук.
Коли запитала пана Богдана, що саме, на його думку, робить поезії нашого земляка особливими, відповів:
— Цікавий момент — я по-різному читав книжки Сапеляка як читач і коли готував цю книжку. Я вчитувався і вдумувався у кожне слово й так заново відкрив мову Сапеляка. Одна з основних рис творчості цього письменника — надзвичайно місткі образи та сильні метафори. Вони засвідчують його високий інтелект й обшир знань, а ще надзвичайно тонке знання і чуття мови. Степан Сапеляк дуже любив неологізми та часто їх використовував. Принаймні в цій книжці їх близько сотні. Вони органічно вписуються у нашу мову. Один із неологізмів мені особливо подобається та є, як на мене, словосполученням, що дуже добре описує його стиль, — «підконвойна поезія». Навіть коли був уже на волі, ворожі сили, особливо в Харкові, де він проживав, не дрімали. Коли приїжджав у Тернопіль, не раз питав: «Чого ви такі залякані? Чого так боїтесь? Я живу в Харкові, але нічого не боюсь». Він показував приклад безстрашшя, того сапеляків’я, котре не терпіло жодної кривди й фальші. Він був надзвичайно принциповий у тих питаннях, що потребували принциповості, та дуже добрий до друзів. Мені запам’яталося, як ми гуляли росохацьким лісом і він говорив із росинкою, травинкою, рослинкою, пташиною…
Представили новинку на вечорі пам’яті поета-дисидента «Тривалий рваний зойк…» (назва збірки, за яку його удостоїли національної премії), підготували його Олег Смоляк і Богдан Мельничук. Захід зібрав чимало людей, котрі знали Степана Сапеляка особисто, досліджували його творчість чи проникнулися нею. Приміром, виступив доктор філологічних наук, професор Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка Микола Ткачук, який одним із перших вивчав творчість нашого земляка. Його грунтовне дослідження «Скорботна пісня України (творчий портрет Степана Сапеляка)», опубліковане в першому томі виданого в Харкові 2011 року тритомникові творів С. Сапеляка «І каміння те стало хлібами…» Серед іншого Микола Платонович мовив: «Степан Сапеляк свою Вітчизну любив пристрасно і палко, такою любов‘ю, як любили її Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, О. Довженко, Є. Маланюк, Олег Ольжич, які мріяли бачити Україну вільною, суверенною державою. Такого по-філософськи вагомого, об’ємного образу України, який постає з поезії Сапеляка, сучасна лірика не знає».
— У студентські роки я шукав зразки високоякісної сучасної поезії та знайшов їх, зокрема, у творчості Ярослава Павуляка й Степана Сапеляка. Їхні вірші мене вразили, я зачитувався ними, — розповів молодий поет Юрій Матевощук. — Гадаю, своєю поезією вони випередили час. Силабо-тоніка Степана Сапеляка непересічна. Вона настільки глибинна, що в неї потрібно вчитуватися й вчитуватися, розбираючи до міфологем, фігур, образів, слів, звуків. Але попри значущість його поезії й навіть те, що відзначений Національною премією імені Тараса Шевченка, вважаю, в сучасному літературному процесі постать Степана Сапеляка все ж недооцінена. Тому, коли організовував «Вільний мікрофон» — захід, де кожен міг прочитати свою поезію, передбачив час і на те, аби озвучувати щоразу когось із достойних поетів, що пов’язані з Тернопіллям, серед них був і Степан Сапеляк.
Про своє спілкування із поетом-дисидентом розповіла моя колега Лілія Костишин. І хоча минуло десять років від того інтерв’ю, пані Лілія переконана, що сказане звучить сучасно й нині.
— Наша розмова тривала півдня. Щойно Степан Сапеляк почав говорити, я зрозуміла, що це безмежна височінь та глибочінь. З першої відповіді він мене просто зачарував. Говорив так, як по писаному, і це не було бажання здатися кращим. Коли списувала інтерв’ю, нічого не хотіла змінювати, бо його мова звучала так по-сапеляківськи. На моє перше запитання, чи був би він Сапеляком, якби доля була з ним поблажливішою, відповів: «Чи відбувся би я як літератор поскребований — питання не стоїть, тому що коли не стало моїх хлопців, нудь за ними спонукувала мене до протестів. Першим протестом була заява на ім’я Щербицького та Львівського обкому: де мої друзі? Вчора зникли мої друзі — поети Калинець, Осадчий. Це насторожило КДБ». Коли його викликали на допит, сказав слідчому: «Я український націоналіст», коли запитали, що таке націоналізм, відповів: «Історична пам’ять, на якій тримається національна ідея. Власне, ця національна ідея є в мені. З огляду на це я і є націоналістом». Тоді я запитала його, чи думав, коли так зухвало поводив себе на допитах, про маму? «Про родину якось і думки не було. Я ніколи не міг подумати, що, маючи в цім горнилі м’ясорубки мене, їм буде потреба ще мати маму і тата». Питаю, за чим жалкуєте, відповідає: «За часом, потраченим на навчання в університеті, бо навчання там забирало багато часу й виробило в мені недовіру до життя». Він був щирий до кожного кучерика, не намагався прикрасити себе. «Слава Богу, що не ми вибираємо долю, на наше щастя чи нещастя (а тепер уже думаю, що щастя), а вона нас! Якби мені тодішньому, юному, хтось сказав: обери собі терни чи круту стезю кам’яну, неволю, а чи вибирай собі письменство, служіння тоталітарному режимові, трудно сказати, як би я повівся і що вибрав». Ми говорили про віру й творчість, він казав, що «слово має вторити сліду Господньому, йти на Голгофу навіть у нинішній час. І воно має свою Голгофу, свою муку». Тому наостанок словами Сапеляка побажала України «дещо бідної матеріально, але щоб на кожному столикові, бо ж нині всі грамотні, лежало Святе Письмо. Щоби ми засівали квіти любові, звернули зі шляху збочення»…
Анна ЗОЛОТНЮК.
