Андрушків Б.М. Реквієм за втраченими можливостями, або Сповідь і каяття українця. – Тернопіль: ТзОВ «Видавництво Астон». 2015, – 440 с.
Чого тільки не трапляється на білому світі! В тоталітарні часи, скажімо, письменники були змушені з дивної волі влади вимушено «радували» одножанровими книгами. І з’яву поетичної збірки прозаїка Євгена Гуцала на такому тлі можна було вважати справжньою подією у літературному житті.(Зрештою, хіба це є єдиним прикладом?). Хоч чи не всі знали, що чимало майстрів пера віддають перевагу різножанровості.
А після проголошення незалежності України вона (схильність до різних жанрів) «заговорила» й окремими виданнями. Як про цікавих поетів та прозаїків усі взнали про Івана Андрусяка, Миколу Петренка, Леоніда Тому, Геннадія Щипківського… Невипадково ставлю трикрап’я, бо цей список є чималим. Тому й доповню його лише іменами і прізвищами нині сущих літераторів з Тернопілля: Василя Махна, Богдана Мельничука, Петра Сороки, Лесі Романчук.
Розумію, що такий перелік має наліт особистісного, але не бачу в цьому якоїсь проблеми. По – перше, кожен має право доповнити його тими, які йому до вподоби. По – друге, літературний критик без власних оцінок перестає ним бути.
Саме це прийшло мені на думку, коли почав читати «Реквієм за втраченими можливостями, або Сповідь і каяття українця» Богдана Андрушківа. І не гадаю, що тут є якась випадковість. Адже в даному випадкові знову маємо справу з різножанровістю. (Впевнений, що ще буде нагода порозмірковувати над цією темою, бо автор сам підштовхує до такої бесіди. Але не спішімо. Бо, на мою думку є нагальніший нюансик).
В чому ж він полягає? Та в намаганні розкодувати назву видання, якщо можна так сказати. З власного читацького досвіду знаю, як буває нелегко збагнути суть наймення. Особливо тоді, коли значення слова чи словосполучення заховані у контексті написаного. Зізнаюся, що подібний шлях вибору імені творінню мені дуже подобається. І залишаюся його прихильником попри всі складнощі пізнання. Але не відкидаю і того, що автор може піти іншим путівцем. Маю на увазі те, що він сам пояснює усе. (До речі, Богдан Андрушків став саме на такий тракт. Правда, літератора тут підстерігає одна заковика. Неприємне враження справляє момент, коли письмак з власної волі виявляє схожість з турботливою матусею, котра намагається засунути у рот малому вередунові ложку каші, якої той не хоче їсти.)
Отже, маємо два підходи до вибору назви. І вважаю справою честі кожної особистості віддати перевагу тому, що більше хвилює душу. Що стосується конкретного випадку, то мені імпонує незаштампованістю перша частина назви («Реквієм за втраченими можливостями»), хоч її другу частину («Сповідь і каяття українця») упустив би через попахування банальністю. Та упаси, Боже, не радив би необґрунтовано вдаватися до такого. Переконаний, що це має бути виявом власного смаку людини.
Складно? Не заперечую! Тим паче тоді, коли «сюрпризи» готує не лише назва книги. Наявні вони і тоді, коли з усією серйозністю постає питання різножанровості, зі спроби тлумачення якої починалися ці нотатки. Автор цих рядків особисто не бачить нічого поганого у поєднанні під однією обкладинкою публіцистики, прози та поезії. Не в цьому полягає суть. Надзвичайно важливою є обґрунтованість творінь. Адже в переважній більшості випадків від переплетення віє якоюсь таємничістю, сенс якої так хочеться розгадати. Можливо, істотну роль тут відіграє дозованість подачі? Не знаю, не знаю. Але чомусь підсвідомо все більше схиляюсь до такої думки і не можу нічого вдіяти із собою. Не знаю, чи коли – небудь розмірковував над цим питанням Богдан Андрушків. Та й, чесно кажучи, не надто переймаюся цим. Хоча б тому, що мою увагу більше привертає інша проблема.
Дозволю собі дещо конкретніше повести мову про неї. І в першу чергу – про аудиторію, на яку розраховане видання. Звісно, кожен письменник дуже хотів би, аби вона була якнайкращою. Але якогось недоліку немає і в тому, що видання попри волю автора займає певний читацький сегмент. Якщо з цієї точки зору підходити до видання уродженця Зборівщини, то пересічні читачі можуть зробити висновок, що воно звернене до представників старшого покоління. Бо сучасна молодь (незважаючи на гострі інвективи на її адресу) потребує інакшого тембру мовлення. На неї відразливо (наче червона шматина на розлюченого бика) діє надмірне «розжовування» (прошу вибачення за такий нелітературознавчий термін) прописаних істин. Хочемо того чи ні, а так воно є і мусимо враховувати.
Це – з одного боку. Бо є й другий. Нині багато говоримо, що письменницькі тексти (і зовсім немає значення жанр опусу) мають зачепити найпотаємніші струни людських душ. І мені гадається, що справедливо про це кажемо. А коли справа торкається публіцистики, то з’являється ще одна непростість. Читачі негативно ставляться до багатьох нюансиків. Багатьом, скажімо, не подобається прямолінійність суджень, зайва пафосність. Не приховуватиму, що у цей момент чомусь сплив спомин із тоталітарних часів. Тоді і в навколо літературних колах з іронією ставилися до скомунізованих творів – паротягів, котрі так подобалися партбосам і цензорам від КДБ. Нині ж, особливо у публіцистиці та у поезії, маємо протилежне. Складається враження, що автори наче хизуються власною українськістю поглядів, бездумно інтерпретуючи загальновідоме, вважаючи зайвиною особистісний творчий погляд. А справжність чомусь мовчить, коли вторинність відверто насміхається над нею. Справжнє диво! Як на мене, то шкодить і надмірність цитувань. Іноді навіть доходить до того, що вона не дає можливості почути думку автора, хоч саме цього найбільше хочеться. А втім це може бути лише моїм враженням і письменник не зобов’язаний його враховувати, якщо бажає.
Чи є порятунок від цієї хвороби? Так! Але в кожному випадку ліки є індивідуальними, бо єдиного рецепту в природі не існує, хоч, може, дехто і ратував би за це, співаючи оди однаковості. Те, про що думається, – не спроможне стати порятунком для всіх, а лишень вузенькою стежинкою до нього. Приміром, у статті «Від свічки – до ядерної реакції» автор наводить вельми цікавий факт, що вусатий «батько народів» Сталін після Другої світової війни пропонував столицю колишнього СРСР перенести у Київ. Можливо, я неуважно перечитав історичні, мемуарні чи публіцистичні видання (чи не всі вони потрапляли до мене), але з подібним твердженням зустрічаюся чи не вперше. І це, зрозуміло, не може не зацікавити. (Бентежить тільки одне: мабуть, не варто авторові бути дещо банальним у своїх висновках. Якби уся публіцистична частина книги була наповнена подібними фактами і розмислами навколо них з ознаками контрверсійності, то, напевне, їй ціни не було б).
Не бачу необхідності конкретно аналізувати кожен розділ. Та, кажучи про один з них, відступлю від сказаного у попередньому реченні наміру. Бо мені здається, що розділ «Окремі прозові твори» (попри зриму банальність його назви) мимоволі підштовхує до цього. Либонь, мої роздуми у даному випадкові не вирізнються великою оригінальністю на загальному тлі, але оповідки Богдана Андрушківа є тим, що найбільше свідчить про його творчу індивідуальність. Адже в них можна знайти цікаві сюжетні ходи. Але оригінальності викладу думки вадить недоречність публіцистичності. (Будемо відвертими і наголосимо, що цю ваду легко усунути ретельністю літературного редагування. Чи, може, я занадто прискіпливий?).
Тепер – про те, що несе на собі відсвіт негативу, зрештою, чи не найосновнішій натяк уже було зроблено в деяких попередніх абзацах. Спробуємо дещо конкретизувати. І почнемо з довгих найменувань частин книги. Не будемо приховувати: це часто – густо не подобається читачам. Та й з власного газетярського досвіду знаю, як магічно діє на поціновувачів слова коротка, але точна назва публіцистичного твору. Звісно, іноді вона не є такою. Але це може бути винятком, як і певна недомовленість у статтях замість надмірності інформації. Та тут знову змушений повторити тезу про смаковість підходу в оцінках.
… Можна, очевидно, висловлювати й інші думки про цю книгу. Але не робитиму цього. Бо вірю, що вона (вся книга) стане своєрідним уроком для письменника, змусивши до плідних пошуків. Якщо виявиться, що це стало реальністю, то літератор може радіти: недарма псував папір. Можливо, біля цього багаття з майбутності зігріється і літературний критик?
Ігор Фарина, член НСПУ
м. Шумськ