Щодня світ вибудовується заново

Творчість поета Олексія Долгульова вписується в тканину літературного дискурсу, осереддям якого є побудова власної поетичної ідентичності, на яку випала воєнна дійсність. Сам факт дебюту поета на Фейсбуці та в київському кнайп-клубі «Купідон» зобов’язує уважно ставитися до його творчості. Тому, вивчаючи вірші творця, слід шукати провідну рису його дискурсу, топосів і поетичної синкопи, яка в літературному плані є важливим об’ємом його творчості.

Поетичний світ Олексія Долгульова (нар. 23. 10. 2003) є для мене прикладом справжнього та драматичного дискурсу. Він виріс на перетині двох стихій: навчання і присутності. Навчання – це Альма-матер: Київський національний університет імені Тараса Шевченка (Навчально-науковий Інститут філології), присутність – це поезія, як крива, що згладжує всі шорсткості життя. Тих шорстких кутів на дорозі поета було і є чимало. По-перше, навчання і війна, по-друге, літературне середовище, що дебютувало в київському кнайп-клубі «Купідон» і дозрівало, як поетичне воєнне покоління.

Олексій Долгульов народився і мужнів у Вінниці, втім навчання привело його до Києва, і він тут мусив адаптуватися. Тому цей фактор вплинув на творчий розвиток поета і, мабуть, добре місив тісто його поетичної уяви. А тісто поезії в «Купідоні», вигадане інструктором внутрішніх стилів Варелом Лозовим – непросте і десь у філософському плані жорстоке. Бо треба читати прилюдно вірші, які строго оцінюються, без жодної скидки, самими поетами і нагороджуються призом, яким є пакет кави в зернах. Фундатором кави є відомий знавець кіно Федір Баландін. Олексій Долгульов переміг чотири рази і це стало його помітним літературним успіхом в богемному середовищі «Купідона». Нагадаю для історії: він переможець 476, 478, 533 та 535 кави. Перші дві – в 2022 році, останні –  у 2024. Це ті антропологічні вартості, які також могли (можуть) підносити адреналін.

Рисою творчості Олексія Долгульова є оповідь, яка дає поетові зберегти власну ідентичність і неможливість асиміляції на фоні літературного процесу. Поезію, яку пише Долгульов, об’єднує філософське прагнення свободи, нічим не зупинена думка, крива якої показує живий та динамічний рух. Тому перед літературознавцями постане в майбутньому важке питання, куди має рухатися сучасна література, якої учасником був (буде) поет Олексій Долгульов. Його вірші і я мав нагоду читати на Фейсбуці і спостерігати за обстановкою та антуражем, які можна би назвати сетинґом, бо вони вели читача в сторону міфологем буття:

знайшли її вже підвечір

коли рани поснули

а сонце

– натягнута нитка –

гойдалось над садом

і бачило тіні

мов контури сну

Вірш «Перша груша впала зранку»

«Перша груша», «контури сну», це дійсно ті міфологеми буття, які поет не може залишити осторонь. Вони є його реальним всесвітом, що наростає наче сетинґ – хоч ним і не є (в сенсі «ніколи не буде»). Бо  сетинґ залишився тільки у грі дитинства (можливо, ще юнацтва), яке відійшло, хоч і стоїть ще за стіною, тобто зовсім поруч. Втім хроносні дистанції, яким підлягає уява Долгульова як поета, бездистанційні. Творчий вік не грає тут ніякої ролі, він в поезії умовний.

Олексій Долгульов як творець шукає за такими формами вислову, які можуть його наближати до філософських понять, бо образ слова існує в них, як міфологема. Ось знакова поетична розповідь у творі (***щодня світ вибудовується заново). Її центральною думкою є заперечення, в розумінні сковородинського неприйняття. Здавалось би така очевидна сутність, як становлення дійсності заново, виростає в якусь надзвичайно складну фібринну надреальність. Все вибудовується заново і, не повторюється. У світі поезії немає повторів, такого самого сетинґу, тих самих «звуків», вібрації, «сміху, плачу та крику»:

щодня світ вибудовується заново

нова абетка пропонує нові слова

для сміху плачу та крику:

звук – це лише вібрація

голос – це лише пам’ять

тиша – це лише ніч

щовечора світ вибудовується заново:

кожне наступне речення

повторює попереднє

як захід сонця

повторює схід

Вірш (***щодня світ вибудовується заново).

Поет нав’язуючи до філософії сковородинського неприйняття, відкликує нас до вертикальності, як уявної сфери. У вірші «Дерево» говорить, що елементи життя (згустки свідомості) є рушійною силою логосу. Поезія спроможна заперечити очевидне, бо її роль глибша від горизонтального сприйняття дійсності:

не рука і не дотик

який тягнеться грушею до землі

не шия і не поцілунок

яким дятел проколює груди

не тулуб і не дитина

якій світло походить на темряву

над розлогою тінню

це лише перешкода

що затуляє сонце

під зеленою хмарою

це лише чуйне вухо

яке слухає велике серце

Вірш «Дерево».

Метанаратив твору «Дерево», в якому наявні стилеві ремінісценції абстрактності, має суб’єктивне біополе. Насправді у творі все суб’єктивне, тому поет констатує, що всесвіт вірша, від початку до кінця спертий на символіці вічності, яка позначається дієсловами «любити» і «кохати». Вселенну дерева «слухає велике серце», щоб відбувалися міфологемні сенси і вели навмання до пафосу поезії.

трава іноді здається

такою великою

що мене не врятує ні мати

ні злий дресирований пес

а роса на траві

іноді здається такою чистою

наче зранку пробіг теплий дощ

і розрізав світ навпіл:

чорно-синій

та сіро-блакитний

Вірш (***трава іноді здається).

Творчій манері письма Олексія Долгульова притаманний не лишень міфологемний пафос поезії, але також її елітарність. У творі (***трава іноді здається), поет звертає увагу, що в його поетичному світі існують протилежності. Вони настільки вагомі, що можуть ототожнитися з дилемою життя – як бути, що робити: «трава іноді здається / такою великою / що мене не врятує ні мати / ні злий дресирований пес». Втім світ поета, в міфологемному сенсі наростає наче пафосна пірамідальна сутність і, стає ще більш абстрактною та філософською формою.

моє обличчя на білому тлі

чистому як порожнеча

і заповненому наче сон

погляд млявий

ніс прямий

лоб освічений рівномірно

рівномірно як будь-що штучне

чи то біле тло

чи то відсутність сну

і в такій штучній композиції

виникає рівномірне питання:

я – біле тло

чи його відсутність?

Вірш (***моє обличчя на білому тлі).

У творі, відбувається уособлення метафори, в її авторському ключі. Це також спроба відчути зором поетичний світ, як присутність і відсутність: «я – біле тло / чи його відсутність?». Біле тло і відсутність, це персоніфіковані метафори для підкреслення авторського «Я» як психоаналізу, тобто цілісної структури власної особистості, на тлі довкілля. Поет каже: «моє обличчя на білому тлі». Біле тло, як колір в міфологемній системі – це ахроматична дійсність, точніше зорова рівноважна сукупність.

* * *

якщо довго спостерігати

за польотом комара у вечір

стає зрозумілим

що все народжене

має померти

це як у потязі:

із-за спинки крісла

розквітли до стелі

міцні чоловічі руки

але ніхто їх не прийняв

Вірш (***якщо довго спостерігати).

Безумовним досягненням у побудові поетичної ойкумени (у філософському сенсі) поета Олексія Долгульова, є його метафора. Вона народжується на тлі змісту твору і верлібрового пошуку його форми. Втім непростої форми, ошліфованої неначе дорогоцінний самоцвіт. Це пошук навмання, без нарікань та пояснень чому так: «це як у потязі: / із-за спинки крісла  / розквітли до стелі  / міцні чоловічі руки  / але ніхто їх не прийняв».

У вірші (***якщо довго спостерігати), паралелі сучасності, сплітаються з античністю. Тому тиснуться такі думки; а може це були руки солдата, який їхав на передову, і в такому жесті «розквітлості» до стелі, вони явили свою присутність. Сакралізація присутності в особистісному літературному дискурсі – дуже вагома і, непроста. Ніхто «не прийняв розквітлих до стелі міцних чоловічих рук», як і ніхто не побачив падіння Ікара у розхитане море античної дійсності. Можна сказати, що цей екстатичний образ присутності, є недаремним. Поет зафіксував його, як неординарну непомітність нашого «тепер» – помітну для вічності. Невже зміст вірша, апелює до романтичної філософії духу Тараса Шевченка, який власне звертав увагу на непомітні знаки присутності, сакралізуючи їх для майбутнього:

текст

якщо придивитися до нього уважніше

складається з тріщин

на білій плитці

які утворюють контури

схожі на тінь кучерявого дерева

і якщо потрусити його

можна спробувати сказати:

це лише біла плитка

біла як сонце

біла як ніч

Вірш (***текст).

У творі (***текст), поет шукає джерела з якого випливає слово великим ручаєм і стає рвучкою повноводною рікою. Міфологемний топос присутності виростає в оповідь, яка несеться на хвилях у далечінь. Поет говорить: «можна спробувати сказати: / це лише біла плитка / біла як сонце / біла як ніч». Цю оповідь можна порівняти до мемного контенту, адже його структурна комунікація має символічне значення. Біла плитка тексту з тріщинами, прирівнюється до білого сонця і ночі – знову як ахроматичного архетипу дійсності.

Олександр (Саня) Мимрук – поет, журналіст, та випусковий редактор Читомо в статті «Українська молода поезія – які імена треба знати», про поетичний дискурс Олексія Долгульова написав: «Поезія Олексія вирізняється простотою мови (у доброму розумінні) й потягом до оповідності. У ній багато руху та коротких рядків, які вимальовують специфічну ритміку як читання, так і вимовляння цих текстів уголос, а поєднання різних масштабів – узагальнення й побутової речовості – роблять його ліричний світ справді об’ємним». (Дивись: https://chytomo.com/moloda-ukrainska-poeziia-iaki-imena-treba-znaty/).

Творчість Олексія Долгульова в літературній структурі всього українського середовища вписується, як важливий внесок у спільну поетичну справу. Вона яскрава, правдива і десь в філософському вимірі на свій спосіб – нішева. Водночас поет пропонує неповторний творчий стиль, якому майбутнє надасть своє оконтурення.

Люблін, серпень 2024

Тадей Карабович,

 Національна спілка письменників України

Тадей КАРАБОВИЧ – поет, перекладач, літературознавець, літературний критик. Член Спілки польських літераторів Люблінського осередку та Національної спілки письменників України. Постійний автор журналу «Золота пектораль» та Pisarze.pl. Головний редактор щорічника «Український літературний провулок» (з 2001 р.). Живе в Любліні (Польща).