«Поезія — це найважливіше культурне явище, всеосяжна мова, що передає внутрішнє прагнення людини жити разом з іншими і тим самим необхідна для зближення народів. Будучи відображенням і дзеркалом суспільства, поезія — головний засіб самоствердження і дієвий важіль творчості, прогресу та всезагального розвитку» (Коїтіро Мацуура).

«З насіннячка, із зернини»

.

***
Я там, де душі вільні, розпростерті,
Де калиново вербам і серцям,
Де легко, навіть затишно, мерцям
Опісля смерті.
Де стиглий колос, де вагітне поле
Мільйонами, мільярдами хлібин,
Де зло не сіють люди з-поза спин
І світ не стане несусвітнім болем.
Я там, де літо, де добра осердя,
І там, де зими гріють і риплять,
Життя де знають, як «Буквар», на п’ять
І не засмутять обрій спересердя.

.

***
«Криниці небес – бездонні», –
Отак накажу я доні.
Отак накажу внучатку –
Й почну все життя спочатку.
З насіннячка, із зернини,
Зі слова, що з серця злине,
Як пісня, як вільна птиця.
І хай кожен день святиться.

.

***
Я знаю: життя минаю.
Це бачить і виднокіл.
Печальні очиці шкіл.
І як їх переконаю?
Хто люд цей навчить, осінить,
Що щастя і радість – в простому:
В щасливих очицях дому,
У миті, що ниточка, нить.

.

***
Це давній сад. Глибокі в нього очі.
Шумлять вітри у сивій голові
І часто його вдень чи серед ночі
Будять від сну, неначебто живі.
Не все забрала Лета, ще краса є,
Що возвишає, навіть воскреша…
Це дивосад. У ньому воскресає
І квітка, й бадилинка, і душа.

.

***
Он будні вже на брязкальця розколото
І не потрібен жоден інструктаж.
Мовчиш? Мовчи. Мовчання, кажуть, золото
І, мабуть, щонайвищий пілотаж.
Мовчать ліси, у тишу закосичені.
Мовчать річки – скувала їх зима.
І ти мовчиш. І будні, мов позичені.
Мовчать слова: їм значення нема.

.

***
Не відаю, що це.
Не відають свідки –
Тендітні берези,
Стрункі ясени, –
В мені лебедіє
Душа тої квітки,
Що плаче завжди
Щовесни.
І так одиноко,
І так проминущо,
Печально
І вогко очам,
Коли юні квіти
За хвильку –
Минуще,
Тоді вже й
Безсило дощам.

.

***
Я винна тобі, місяцю, дві зірки,
Які сховала у своїй душі
Маленькою ще. Спомини ті згіркли.
І ті зірки вже стали – як чужі.
А й досі, коли бачу нічне небо,
Не оминає давніх літ вина
І думаю: чи ще зоря сяйне, бо
Знов небозвід покрила сивина.

.

***
І навіть дика, оніміла тиша,
Зачеплена за світло ліхтаря,
Свій голос має.
Вслухаєшся – дише,
Як немовля а чи свята земля.
І навіть сірі, перецвілі далі,
Що люд гнітять і очі журботять,
А все одно для мене – мов медалі,
Коли усі слова стають, як тать.

.

***
Вітре, вітрику, повій.
Ти для мене вже – як свій.
Коси розчеши вербі,
Трохи посвищи в трубі.
А як стомишся, тоді
Зроби складки на воді .–
Й вона стане, мов жива,
Будуть для дітей дива.
Вітре, вітрику, повій,
Ти для мене вже – як свій.

.

***
Не суди, рідний, не суди.
Осінь струсить усі сади.
Вітер витре журбу й сльозу.
Зими в біле вберуть лозу.
Весни ніжно обнімуть за стан.
Літо знітиться від осанн.
Не суди, рідний, не суди.
Дозрівають вже наші плоди.

.

***
Дай мені, Боже, потрібне:
Літо на травах срібне,
Осінь, що ходить полями
Й тужить за хлібом, джмелями.
Дай мені, Боженьку, сили,
Щоб, як траву, не скосили,
Щоб у снопи не складали
Зайди і всякі вандали.
Дай мені, Боже, терпіння:
Гідно діждати Успіння,
Терни, щоб не налякали
Й люди-шакали.

Довідка.
Юлія Бондючна – поетеса, прозаїк, літературознавець. Член Національних спілок письменників та журналістів України. Лауреат літературної премії імені Валер’яна Поліщука (2012). Член комітету із присудження Літературної премії імені Уласа Самчука (м. Рівне). Член журі обласного конкурсу «Краща книга Рівненщини» (2011-2014).
Учасниця наради молодих письменників (Коктебель, 2005; за її результатами прийнята до Національної спілки письменників України), Міжнародного Шевченківського літературно-мистецького свята «В сім’ї вольній, новій» (у Тернополі – 2007 р. і Житомирі – 2010), літературно-мистецького свята «Лісова пісня» (2011).
Працювала секретарем Рівненської обласної організації Національної спілки письменників України, у «Культурно-археологічному центрі «Пересопниця», у ЗМІ. Із 2015 року – у Кременецькому ботанічному саду (провідний фахівець сектору екологічної освіти).
Авторка книг: «Не ходіть по душах» (2005, поезії), «Спадок» (2008, поезії), «Василь Басараба. Літературний портрет» (2008), «Невивчена гладінь» (2012, поезії), «Микола Кащук. Літературний портрет» (2012), «Роман із присмаком печериці» (2013; у співавторстві з Сергієм Синюком, повість), «Волинська височина» (2016, літературні портрети), «Гряде любов» (2016, роман).
Народилася 6 червня 1984 року в селі Малі Бережці Кременецького району Тернопільської області. Закінчила Велико-бережецьку дитячу музичну школу з фаху акордеон (1997). Після сьомого класу Бережецької загальноосвітньої середньої школи I-III ступенів вступила до Кременецького ліцею (тепер він імені У. Самчука), спочатку в групу фізико-математичного, а з 1999-го – філологічного профілю.
Закінчила факультет української філології Рівненського державного гуманітарного університету, магістратуру цього ВНЗ.