Юлії Бондючній з Кременця “немає небхідності закликати любити свою Батьківщину, її поезія – втілення цієї любові”. Читайте та насолоджуйтесь.
Я там, де душі вільні, розпростерті
***
Рік за роком ідуть легкокрилі і дні, й побратими,
Відлітають до Бога, як в ирій – брати-журавлі.
Й після них хтось отак легкокрило між небом ітиме,
Доганяючи хмари перисті, як слід на землі.
Рік за роком ідуть, зоставляючи тугу імлисту,
Теплу тінь на траві і розкрилля незвіданих сил.
Як булося всім їм – запитайте в багряного листу.
Рік за роком ідуть. І мудрішає небосхил.
***
Стривай, бідо, кулешику зварю
І яблучно-медового узвару,
А там візьму і гопачка ушквару.
Бо що життя? Із ним треба на прю.
Стривай, бідо, кулешик-бо остиг,
Тому тобі вже шлунку не зігріє.
Ой, радуйся, ой, радуйся, Маріє,
Що ця біда – не вічна, і не з тих.
***
Дякую, Всевишній мій, за долю,
За гнучку, всезнаючу ріллю,
І за те, що інколи молю
Я тебе про те, що не дозволю.
Хай не буде болю небесам.
Хай не буде скрути породіллям.
Хай душа не буде сам-на-сам
Сиротою в Провідну неділю.
***
Я ліпила себе із найпершого променю літа,
З перших квітів і трав і з останніх стеблин-бадилин
Й заблукала в полях серед макових митей, хвилин,
Загубилась в житах, що для мене – неначе еліта.
Я ліпила себе і не думала ні про коштовне,
Про скарби від доби, ні про втрати від перших скарбів,
Ні про те, що у світі, можливо, десь хтось задубів,
Ні про слово сердечно-цілюще, а ще – молитовне.
Я ліпила щомиті, щоночі і навіть щоднини.
Так ліпила себе, але, вийшло, зліпила тебе
Й тепле небо над нами, фіалково-голубе,
Наше щастя, предвічне і вічне, одне-єдине.
***
Річечка тонюсінька, худенька
Й часу повноводна течія,
І оклично-запитальна я.
Щось у грудях мільшає і тенька.
Ходять бусли понад берегами,
Живність скрізь вишукують, мов клад,
Бо і в них життя – не мармелад.
Скоро будні назовуть богами.
***
Прости мені, прости і прорости
У слові, пісні, паростку кленовім –
І прийде щастя з радістю в обнові
Так, як приходять в хату старости.
Прости мені, зневірений повір
У зорі, Бога, що від віку сущий,
І, може, на долоні принесу ще
Тобі любов, як здобич діткам звір.
***
Вересень поїде на гриби.
Листопад піде на полювання,
Де найперша зірка, віщо-рання,
Позолотить молоді дуби.
Вересень позносить гарбузи
Із городу, поля до обійстя.
Ти його, прещедрого, не бійся,
Хай скарби збирає на вози.
Листопад узує гамаки,
Через двір пробігшися, погляне
На морквяне щастя й картопляне
Там, де примостились буряки.
Січень же наварить всім куті,
Почастує нею, завжди з медом.
Та й прозріє вперше у житті,
Може, хтось під зоряним наметом.
***
Плаче дощ чи, може, вічна тиша
Голосом старого журавля.
Що давно, скільки мене, не дише.
Плаче розпеленута земля.
Хочуть трави вирости до неба,
Ніжною душею – до тепла.
Люди сонця хочуть – це потреба.
Сонце хоче щастя й два крила.
***
Радістю для стебелини
Дай мені, Господи, бути,
Птахом, що в небо лине,
Мурашкою без отрути.
А вже чи з кляром, без кляру –
Як рибі? Чи що прожито?..
Дарма. Дай любити яро,
Навчитись родити, як жито.
***
Я проросла з лісів
Соснових, предковічних,
Пшеничних слів, ланів,
Де маки мерехтять.
Я проросла із трав,
Що відчувають вічне,
Що розуміють час
І розрізняють стать.
Я проросла з дощів,
Що відчувають душу,
Вишневих днів, садів,
Що ніжаться в теплі,
І пролісків, які
Передчувають стужу.
Я проросла з життя,
З ріллі.
***
Туди, де квилить Замкова гора –
І знову втеча від самиць і самок.
Ти знаєш: можеш врятувати замок,
Якщо пригубиш долю у Дніпра.
Вже зникли з виду, як прадавній тур
Чи як, скажімо, балія чи нецьки,
Руїни ці, волинські, кременецькі,
Та прагнуть реставрацій, коректур.
***
Так лише може зріла тиша тиш:
Мовчанням остудити деревину.
Так може простір, у який летиш,
Розвіявши за обрієм провину.
Так може небо – бинтувати біль,
Леліяти надії, тихі тайни.
Так можеш ти – людина з рідних піль,
Бо в тебе все цілюще, життєдайне.
***
Чи то клейноди, а чи хоругви –
Все знає час і про усе розкаже,
Аби лише слизьке, пихате й враже
Втікало від Господньої руки.
Чи то жалі, чи просто мозолі,
Чи те, що як росточок в теплім серці?
Лише б люд вірив молодій ріллі
І сонцю, що купається в озерці.
***
За житню, позолочену косу
Ми любимо у пісні та у слові
Її, козацьку, за Дніпро-красу.
Але чи ж любим у крупі перловій?
За сало, борщ червоний, галушки
Її давно, прещедру, полюбили.
Бо Україна – це не пелюшки,
Це гарт для Духу, рай, а не могили.
***
Я там, де душі вільні, розпростерті,
Де калиново вербам і серцям,
Де легко, навіть затишно, мерцям
Опісля смерті.
Де стиглий колос, де вагітне поле
Мільйонами, мільярдами хлібин,
Де зло не сіють люди з-поза спин
І світ не стане несусвітнім болем.
Я там, де літо, де добра осердя,
І там, де зими гріють і риплять,
Життя де знають, як «Буквар», на п’ять
І не засмутять обрій спересердя.