Ігор Павлюк. Заборонений цвіт: Ранні повісті. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2007. – 268 с. (Серія «Літературний ексклюзив»).
Науковець. Поет. Прозаїк. Людина… Проста й щира у живому спілкуванні. Філософсько-екзистенційна у своїй творчості. Людина істини, людина пошуку, людина-простір-час. Митець, який досягнув найтонших порухів душі людської.
Такі думки про Ігоря Павлюка виникли вже після першої зустрічі й знайомства із повістями “Масовка”, “Свято відпускання птиць на волю”, “Ченці майбутніх богів”, “Кометія”, “Тут було колись море” — книгою “Заборонений цвіт”. Ці твори не варто і не можна читати, як то буває, за одну ніч — не для того вони призначені, не для того, щоб прочитати, одержати насолоду, та й все. Більше того, читати прозу, чи то пак, «проезію» (за його власним визначенням), Павлюка треба вдумливо, виважено, зосереджено, аби ненароком не втратити чогось дуже важливого, сокровенного, й не загубитися самому у собі, у світі, у житті.
Творчість цього письменника — перлина для того, хто перебуває в пошуку, хто прагне знайти відповіді на одвічні запитання: що таке життя, у чому його сенс, куди прямує сучасна людська цивілізація? З перелічених вище творів можна укласти чималенький цитатник і користуватися ним у найрізноманітніших життєвих ситуаціях. Багато висловів, які знаходимо на сторінках книги, розкривають суть, аспекти, риси божественного та людського, життя та смерті, як от: “Місію мають не тільки ж месії”, “Щоби побачити абсолютне, треба щоби воно саме на тебе звернуло увагу, а щоби велике — ти мусиш випробувати дух свій ним”, “Треба жити, як собака, щоби творити, як Бог” (“Масовка”), “Боїшся — отже, живеш, перемагаєш страх — отже, цілуєш смерть”, “Має свободу і чайка, й трава з характером, все, що із Творцем у собі — хто більше, хто менше” (“Тут було колись море”) тощо.
Значну роль у книзі відведено роздумам над творчістю. Відтак добре змальований образ митця, генія. Митець у автора — “самотній від народження, не любить юрби й телекамер”, він — “мазохіст”, “геній — посередник між поколіннями. Не його заслуга, що він народився й тисне світлом на інших. Що він найсвятіший (від слова “свято”) і найпорочніший, бо найдопитливіший”. Творчі особистості у автора — по-своєму “хворі”, є заручниками власних фантазій, невільниками. Митець повинен вміти бути до певної міри добрим, “бути любленим, а не проституційним”. Й усе людство загалом постає у книзі великим Митцем, “який заповнює чорні діри своєї свідомості дуже природно, і разом з тим, мученицьки”, а Бога автор порівнює із хорошим письменником: “добрі цікаві душі бере собі, а погані знищує або доробляє, догартовує”.
Час від часу спливає фінансова тема: грошима закликає Режисер у “Масовці” селян на зйомки фільму, ними ж легко відкуповується від місцевої “наркомаково-митної мафії”. Паралельно постає питання владарювання: у кого гроші, у того нібито й влада. Але яка? Чи такої прагнуть люди?.. Та й тут є зворотня сторона медалі: хто мінімізує значення грошей у своєму житті, той зможе поєднатися з природою, стати її воістину гармонійною частиною, як то вдалося реалізувати Герасимові із повісті “Ченці майбутніх богів”. Хлопець “поволі зростався із лісом”, вночі йому “здавалося, що його народило дерево”, за порадників була природа й зірки. Він зумів із природою жити “природно”.
Ігор Павлюк також звернувся до ніжної теми вагітності, материнсько-дитячого спілкування, на прикладі “цікавого стану” Люби із “Кометії” або ж тендітно-маривного зв’язку Сергія й Князя та Княгині. В описі цього автор то опускається до звичайної фізіології: “об’єднання на рівні молекул — процес зародження плоду, коли там… сперматозоїд плюс яйцеклітина і тому подібне”, — то підноситься до найвищих вершин: Князь і Княгиня жертвують спілкуванням з сином заради його земного життя, заради того, щоб він міг зробити власний вибір, щоб міг піти тією дорогою, якою забажає (“Тут було колись море”). До того ж автор намагається вказати на певні різниці між статями, між чоловіком та жінкою. На його думку, “жінка має пахнути димом, а чоловік вітром”. Та й у Бога жінкам віриться легше, “бо ж Він, в основному, чоловічого роду”.
Про те, що повісті багаті метафорами й мають розгорнуту символіку, написано багато. Хотілося б звернути особливу увагу на проплетений тоненькою ниткою крізь сторінки образ журавля, який у багатьох культурах, зокрема й в українській, символізує волелюбність, вірність, пильність. Використано цей символ у таких, наприклад, контекстах: “Щоби летіти — треба розіп’ятись: як журавлі в небі”, “Багато групових самовбивств, ще більше — психів-одинаків. А над всім, над усім — летять журавлі”. Образ журавля не є випадковим: він якнайкраще вплітається в місця розвитку подій — українські села.
“Боявся жити — тому не вмирав”, “боявся вмерти, тому не жив” — пише Ігор Павлюк у “Кометії”.
А кожен читач сам обирає, як жити і чого боятися у нашому багатогранному світі-всесвіті.