Як?

Година таки пізня. Останній автобус розтанув у пітьмі поснулих вулиць. Ти не в захоплені від того, що доведеться винаймати таксі. Твій гаманець схудне на кілька сотень. А хіба ти можеш запропонувати самому собі щось інше? Ти щойно з потяга, який доставив тебе з далекого міста з дещо незвичною назвою – Дніпро. Усе воно якось не так складається. І оте пізнє прибуття потягу, коли зникають міські маршрутки. На їхньому місці вигулькують меткі хлопці-таксисти. Вони своє знають і “за копійки” вас не повезуть. І якийсь дивний осад залишився після відвідин цього велетня на Дніпрі. Місто Дніпро на Дніпрі! Що за дурня? Чом не Січеслав? Та трясця їхній матері! Я своє зробив! Тепер би поскоріш до хати!

-Таксі! Ей!
Він під’їхав. Червоної барви легковик. Здається – “Рено”?
-Вільний?
Киває головою.
Дивись, хоч цей визнає себе “вільним”!
-На Енергетичну!
Знову киває головою.
-Скільки?
-Сотня!
Гм! Так дешево? У них що – суботник? Зрештою, хіба я проти? Я б і за десятку… А колись і за рубля їздили… Але годі! Хуткіш закидай у багажник сумку і стули пельку.
-Добрий вечір! – нарешті ти не забув привітатись.
Він знову німо киває головою. Ні пари з вуст! Що за тип? А, зрештою, чого це він має з тобою розводити теревені? Краєм ока зиркаю на водія. Молодий ще! Але очі сумні-пресумні. Видно, нелегко живеться небогові. Оте нічне таксування – явно не єдина його праця.
І враз він заговорив! І питання яке!
-У вас є діти?
То він до мене! Чого це раптом йому закортіло вивідати про моє сімейне становище? Ти ж мене бачиш вперше і скоріш -востаннє. Отож, вези собі та розраховуй на мою сотню. Але не відповісти – нечемно. Тим паче – коли про дітей йдеться.
-Син! – кажу. – Уже дорослий!
-У мене двоє синів! Ще малі… Ну, не зовсім малі. Старшому – п’ятнадцять, молодшому – вісім.
-Гарно! – усе, на що я спромігся.
Відверто кажучи, продовжувати розмову про дітей, а чи дружин – не було жодного бажання.
-Так, гарно… – каже водій.
І пауза.
Добре, беремо до відома: у нього два сини, у мене – один! І що з того? Мені на Енергетичну! Чим скоріше – тим краще. Я джуе втомлений…
А пауза у нашій розмові тривала недовго.
-Діти – гарно, звісно! Тим паче – сини. Але вони без матері…
-А що з нею? – я підтримую розмову, бо видається мені, що цей молодий чоловік має у тому неабияку потребу.
-Що з нею? Втекла до Америки!
-Справді?! – вигукую я. – Покинула рідних дітей? Нечувано!
-Усі дивуються. З молодим коханцем. Чув я, що він вже її там в Америці покинув.
-Навіть не знаю, що маю казати!
І справді – що?
-А навіщо? Я хлопцям і за батька, і за матір. Бачите – таксую.. То вже моя друга за цей день робота. З дев’ятої до шостої вечора – на фірмі. А до ранку – ось таксі.
— Коли ж відпочиваєте? Поспати ж треба…
-І сам не знаю, яка сила мене тримає. Але мушу працювати. У страшого сина такі проблеми… Такі проблеми… У нього прищі пішли по обличчю, Кажуть, то вікове, статеве дозрівання чи ще щось там. Ну, нічого… Усіляке в житті трапляється. Прищі – не найгірше. Але ж у школі над ним насміхаються! А він, дурненький, дуже боляче на усе реагує. Уже собі вени різав. Ледве врятували. Думаю, причина і у тому, що хлопців покинула мати. Ви як гадаєте?
-Не знаю! Але у таких випадках винуваті обидвоє – ви та ваша дружина. Проаналізуйте як слід найперше власні дії.
-Що тут аналізувати? – водій і горе-батько за сумісництвом різко підвищив тон розмови. – Я гарую як проклятий! Заробив грошиці і придбав для неї продуктову крамницю. На – торгуй! Дім у Винниках спорудив! Ось ця машина – бачите! На якій ми ото їдемо. Ця машина належала їй. Мій подарунок! А коли вона вибиралась до Америки – я у неї відкупив свою ж машину! Чи чували ви коли-небудь щось подібне?
-Ні! Не доводилось!
-Та я руки на неї ніколи не підняв! Голос не підвищував! Усе для сім”ї! Ні хвилини вільної. Праця і праця! Зранку і до світанку!
-Може, у цьому причина?
— У чому? – насторожився він.
-У вашій зайнятості.
Він відмовчується. Відчувається – збирається з думками.
-А що? Краще, коли б я був пияком, неробою, насильником?

-Не знаю! Але ви… Ви весь час у роботі. А згадайте – коли останнім разом ви усією родиною відпочивали? На морях? У театр коли? У кіно? Квіти дружині коли останній раз дарували?
-Квіти? Чого ж… Завжди на день її народження. Потім на оте – восьме березня…
-Ага! До дати і з нагоди… А просто так? Без причини? Прийшли з квітами і шампанським. І промовляєте так ніжно до неї: “Кохана! Ти у мене найкраща жінка!”
-Та я і так усе для неї! Не сплю, он і курити кинув, аби зекономити для родини.
-А чи відомо вам , що на світі існують жінки, котрим якраз дуже до вподоби, коли від чоловіка тхне нікотином?

І алкоголем – скажете?
-Уявіть собі – і алкоголем! І аж ніяк не молоком!

Гм! Ви певно психологом працюєте? Отим, що клієнта вмощує на дивані, а сам усе розпитує. Хитро так! Не випадково я вам відкрився.
-Я не психолог! І відкрились ви мені тільки тому, що вас уся та історія душить. Маєте потребу скинути пару, бо інакше – покришку знесе. Відомий симптом.
Знову мовчанка. Чутно як про щось своє воркоче двигун.
-Слухайте, та ви той, як його – екстрасенс!
-Знову мимо! Я лиш запримітив одне: ви продовжуєте її кохати!
Він вирячив свої очі на мене, забувши про кермо та дорогу.
-Як здогадались?
–Та видно усе! Таке не приховаєш і не втаїш. Ваша мова, поведінка, тональність і потім – сум в очах. Ви наче кіт у тумані!
-Правда?
-Суща!
-Звідки вам то знано?
-З книг!
-О, то ви і книги читаєте?
-Так! І уявіть собі – не лишень читаю, але й пишу.
-Ого! Оце так!
-Нічого особливого! Професія, а чи покликання?!Певне, покликання, яке переросло у професію. Десь так…
Ми тим часом дістались Енергетичної.
-Номер будинку? – запитує таксист.
-Чотирнадцять! Поверх і номер помешкання називати не потрібно?
-Що?
Мда! Він уже і жартів не сприймає. А чи сприймав коли-небудь?
-Знаєте, що? Як вас звати?
-Ростислав!
-Знаєте, що, Ростиславе! Напийтесь і займіться пошуками гарної молодиці. Та такої, аби найперше дбала про ваших дітей. А про цю забудьте! Вона – зрадниця! Вона не для вас. Шлюб – це насамперед дружба і повага. А, схоже, тут ви усе втратили.
-Я вас зрозумів! А скажіть?!
-Що ви бажаєте почути, Ростиславе?
-Що перше? З чого, так би мовити – розпочинати: напитися чи молодиця?
Мене розбирало на сміх.
-Найперше – добре відіспатися і купити м”яча.
-А м’яч для чого?
-У футбол з хлопцями грати! Щоб друзями ви стали зі синами на усе життя Ганяючи м’яча – пильнуйте молодиць. Отих, що із собачками гуляють. І котра зацікавиться футболом – вона ваша! Згодом вона може навіть на ворота стати.
-Ви так думаєте? А собачка?
-А собачку прив’яжете до лавки, аби не заважала вашій грі.
Ще трохи – і я відверто розпочну над ним кепкувати.
Ростислав тим часом заперечив:
-Ні! Вона на такі тортури не погодиться!
-Хто вона? Кого ви маєте на увазі?
-Господиня собаки! Ота молодиця, що на воротях стоїть.
–Тоді… Тоді… Здається мені, що ваша дружина, ота, що в Америці, від вас просто втомилася!
-Та що ви таке кажете?! Та я їй… Та вона у мене була за королеву.
-Королева у металевій клітці! Ви розумієте?
-Ні!
-Тоді купіть собаку!
-Навіщо?
-Щоб почуватись певним у ролі, якою ви володієте!
-А собаку яку – велику чи меншу?
–Дурнішу! Найдурнішу з-поміж усіх собак на світі!
-Ви жартуєте?
-Уже ні!
Дверцята траснули, мотор загарчав, автівка зникла за поворотом.
Поодинокий ліхтар світив у темряву якось невпевнено і тривожно. Насправді ліхтарів було два. Вони стояли вздовж тротуару на віддалі п’яти метрів один від одного. Але той другий не світився. Кілька днів тому у ньому перегоріла жарівка. Ліхтар, який перегорів, лютував у безсиллі. Йому так кортіло допомогти товаришеві. Адже видно, як той, що світиться, геть з сил вибивається, ведучи боротьбу із темрявою.
Вулицею ще снували люди. І кожен мав своє уявлення про щастя. Щастя – воно скрізь! Навіть якщо воно нагадує силует потухлого вуличного ліхтаря.

Ігор Гургула