Лідія Йолтуховська-Скоропис. Нації пролог. Поетичні твори. – Львів: «Растр-7», 2018. – 72 с.
Як много правди у виразах напутніх
Про вартість слова і його вагу!..
Зростати серцем закликав майбутніх,
Відчути мови неземну снагу.
«Зростати серцем!» (с. 32)
Цю львів’янку неможливо не впізнати через екстраординарний образ, який триває вже не один десяток років, залишаючись у строгій формі своєї екстраординарної жіночної симетричності, змінюючи тільки її наповнення барвами та внутрішнім змістом. Це один із способів злитися зі світом, залишаючись собою в будь-якому разі. Пострадянський простір звик більше до побудови світлового конуса не через формулу екстраординарної спіралі, що виводить людську природу назовні як поступ у часі в сучасному західному світі, а до формули інтраверсійності, агресивного авторитаризму що мусить заволодівати внутрішнім простором і чужим, в першу чергу в нашому часі прозоростінного світоглядного будівництва. Саме звідси походить стереотип концепту «загадочной русской души», «зельоних человечков», «вежлівих человечков», «победоносной руской армії» та ін. Українська ментальність зовсім з іншого виміру, і акцентуйовані особистості у цьому вимірі звичні для людського ока під визначенням «українського примітивізму» Марії Примаченко, Катерини Білокур, Івана Сколоздри. У певному контексті при побіжному зовнішньому огляді до них відносять і Лідію Йолтуховську-Скоропис, бо її неможливо не впізнати, через акцентуйовану україноментальну фольклорну зовнішність. Але тільки вчитуючись в її поетичні твори можна збагнути, що делікатність піднятих нею питань є глибокою науковою розвідкою, методика висвітлення якої вимагає саме таких екстраординарних людей з екстраординарною поведінкою.
Вона мусить «гавкати», як Франко Патріотичний Сивочолому-Патріоту, щоб не проспати свою Україну в Шевченковому вимірі дум-дітей-ноосфер в Україні-державі реальній, щоб не проковтнути спросоння заключні слова Прологу Нації в часі інформаційних гібридів, коли необхідні саме Нації Прологи! Вона не вірить словами, бо вірить людським ділам: «Бо молитва – слаба там підмога, / Де лиш розум і труд у пригоді стає» («Товаришам із тюрми»), як і Франко вона не любить нічого з «безмірної любові» – навіть Україну в своєму серці. Бо любов у серцях людей не може бути безмірною, а закінчується разом із життям цих сердець, тоне у забутті нашої пам’яті. Тим вона підтверджує теорію Вакарчуків-фізиків про сучастність як прозоростінний часопростір не з льоду Снігової Королеви, не з Римського Колізею, а з кришталю людських кришталиків які мають суперсиметрію дифракції-рефракції, як часу і простору омріяної легендарної «Сьюзі»-пісні про суперсиметрію, яку виконує гурт Океан Ельзи. Бо саме звучання Слова Правди, Слова Наукоємного і Сучасного гуртуює мільони слухачів, мільйони реальних живих сердець сучасних людей в єдиний україноментальний гуманний гуманітарний проект прозорої ноосфери. Питання тільки в тому, чи це бездонна чара вимірів людського бездонного погляду вимірів людського ока, як Франкового дна криниці чи дна моря ? Чи це вимір сітківки – інтими, внутрішнього покриття ока кожної живої істоти, що відповідає перед нащадками не тільки за кількісне наповнення, але і за якісне наповнення будь якої ємності, як приЄМНОЇ чи не ПРИЄМНОЇ у формі нашої віри. Бо ж за визнеченням нашого спільного педагога, професора Андрія Содомори слово «форма» у перекладі з латинської має три значення: ідеї, об’єму і краси, з Шевченковою мірою «Нічого кращого немає, / Як тая мати молодая / З своїм дитяточком малим»! Чара гуманітарного колізею – це чара завжди наповнена по вінця не більше не менше, питання тільки в наповненні: чи з цілющим вином, чи цілющим нектаром?
Чарунка сучасних україноментальних людей-бджілок з солодким нектаром, келих людського ока, наповнений по вінця історією післяфранкового буття без українського домінування добропрекрасного і випита нашими реальними дідами, нашими дітьми та онуками-правнуками, де б вони не жили. Тож поетка ставить з голови на ноги перевернутого гібрида «русского міра» в гуманний, гуманітарний, реальний часовимір людського ока, розпочинаючи свою книгу з Шевченкового «Сну», неначе зі слів «І сниться їй той син Іван». Відштовхуючись від домінанти добропрекарсного в найвищій мірі людської любові споглядання Сковородинської філософії сродності, метафоризуючи людський сон українців в Лесин вимір мрії, у Франків вимір поступу, в Шевченків вимір обіймів наймешого брата вже в першій поезії, що є одвічною риторикою сночитання, як знаття-відання буття кожною матер’ю, як особою жіночого роду, що орієнується на цикли не сонячні, а перш за все на місячні, нічні та сутінкові – чи «Відала мати…»?
«Спасінням надходила ніч-підгірянка, / Мережила людям натомлені сни… / Чи відала мати, проста галичанка, /Вершини які підкорятиме син?!…» (с. 5). Проте Йолтуховська-Самопис як поетка, освічена у своїй сучасності, закінчує першу поезію співмірно з часом, без віри у сни, забобони як аргументи язичеського нехристиянського виміру неситого ока «что вижу о том и пою», а значить, без віри в привида комунізму в першу чергу, бо в часі лазерних і ультразвукових прозоростінних технологій кожен сучасний науковець з німецькою педантною точністю є виміром своєї голгофи, як свого евересту у власному кордоцентризмі з домінантою добропрекрасного.
«Привиддя пояснення мали природні/ Бо звідав красоти і літа жагу…/За правду страждали із ладом незгодні…/ В борню переплавив сердечну снагу» (с.
6). Можливо, можна і по-іншому, але поетка сама вибрала такий шлях і принципово скрізь і завжди дотримується його. І я, як мати, як доктор щиро вдячна їй за таку принциповість у відстоюванні академічних стандартів у філології франкознавства, як мір гармонійного неситого людського ока в кордоцентризмі, які існують стільки, скільки існує двооке людство з Людськими Серцями. Це примітивізм, але він аж ніяк не примітивний, бо пані Лідія будує гуманітариний стержень в науці, як людську істоту в симетричному часопрсторі не підміняючи ліву поранену ногу лівою рукою і навіть не найкращими за найновішою німецькою технологію протезом лівої руки, а лікує і зцілює її рідним україноментальним обереговим словом Франка-Нації Пролога, навіть торкаючись перлин його лексики для найгарнішої інтерференційної картини перетину ноосферних кордоцентризмів у схемі «поет-слухач», встановлюючи нормаль гармонії в психіці без вакуумів похабщини в усіх моїх дітей і пацієнтів разом взятих в одному часопросторі україноментальних зіниць-лялечок-чоловічків, а це безсумнівно більше ніж я сама одна у триєдиному світі розмаїтих Людських Душ. Отож пірнемо в глибину україноментальності її думки, щоб зрозуміти важливість меседжів видатної династії ковалів-філософів цілого Франкового роду:
Розпливався туман долинами,
Залягав на колибах, полях,
Молочаєм гірчив, полинами,
Застеляючи праведний шлях.
Та русини – в намрії про світло,
Щоб як в празник – веселка в душі;
Щоб на обріях щастя роквітло,
Щоб недолі тягар не душив!…
Як розрада їм – кузня. На щастя!
А коваль – пломінець ув очах;
І до горна, й до слова причастя,
Що бувало гостріше й меча (с. 7).
Ця поезія, під назвою «Провідник волелюбних ідей» – друга за порядком в книзі «Нації Пролог», через філософське осмислення Франкового життя відкриває таємницю сучасного прозоростінного будування світу, коли наче під рентгеном, бачимо не тільки поломані кості як травми минулого десантування в долі інших, але також і серця, наповнені щастям, чи болем. Таємниця полягає в тому, що здорове живе серце ніхто не повинен чути, а лиш насолоджуватись результатами його роботи – посадженим садом, збудованим будинком, щасливими дітьми. Тоді мовимо про свободу вибору людини, її здоров’я. Оцінюємо це як рівність, щастя і братерство людини не тільки серед людства але навіть серед казкових звірів, своєрідних кіборгів з казковими серцями, що захищають людську психіку від травм нелюдяної людяності безпосередньо, як людяність звіринна. Адже кожне сковане від болю серце навіть маленького метелика в клітці вражає всіх зрячих своєю неміччю, – і тоді правда болю починає виливатися через уста поезією, незалежно від відстані, незалежно від форми життя. Це філософія життя – отже тільки філософи професіонали спроможні давати рецепти на ліки від такого болю, бо тільки тоді життєва проза чорної діри побуту перетвориться в цілюще слово поради. А хто ж може розкути скуту болем душу краще, ніж син коваля, доктор філософії за освітою, хто може вивести землю скуту туманом невігластва, чи й навіть оживити саму науку філософію сковану невіглаством розбрату, хто ж як не справжній син свого реального батька-коваля – отже реальний син свого народу?! Хто ж як не наш філософ, письменник, енциклопедист Іван Франко?! Запитує пані Лідія, і сама дає відповідь, як випускниця німецької філології, з німецькою пунктуальністю: точну і влучну!
Незвичайний коваль, небуденний,
Провідник волелюбних ідей!
Забуваючи клопіт щоденний,
І кував, і співав для людей.
Закидав у серця їх жарини,
Бо поскніли в хатах, на полях;
Закликав із низин, із долини
Вибиватись з туману на шлях… (с. 7-8).
Такими, з Франковими жаринами в живих серцях непросвічених людей, а не в ефемерних «таінственних рускіх душах» бачиться наш народ кожному справжньому українському патріоту. 2018 року, в рік видання книжки поетки, українство якраз широко відзначало 150 річчя «Просвіти» – цього омріяного унікального Франкового дітища, тож доречність і вчасність такої книжки є безсумнівною, а популяризація ідей науки, вченості самою поеткою на підставі матеріалів власної книги, набуває неоціненної важливості в часі певної наукової невизначеності і стагнації цінностей в шкільному вихованні. Тож у впорядкованій самою авторкою книжці ми можемо побачити також і світлини пані Лідії в товаристві однодумців, в якому вона поширювала Франкові ідеї освіти, як просвіченості словом, бо ж «Не згасився той заклик не згинув, / А набатом із кузні дзвонив… / А коваль найпалкішу жарину / У синівське серденько зронив» (с. 8).
Тема розкувати жаром серця, силою знання, освіченістю, а не силою кулака чи жаром з сусідських попелищ скуту людську свободу – лейтмотивом лунає прямо і опосередковано з кожної строфи кожного вірша:
З ланців розкути!
У поета – мрія: колос,
Що снагою в полі стигне;
Підіймає Духа голос,
Що людей до бою здвигне.
Про братерську мріє згоду
У труді звання здобути;
Посилає клич народу
І себе з ланців розкути (с. 55).
Саме для підлітків та людей у стані невизначеності є дуже важливою пафосність, як утверджувальна сила кожного не тільки слова, але й звуку, адже україноментальне поняття «виховання» передбачає материнською ласкою і батьківською силою слова повчального, наче магнітом вбудовувати людську логіку не тільки в правильне русло гармонійного світосприйняття, але й творити сам вектор щосекундного руху в мінливих дитячих серцях, що більше схожий на сучасний політ швидкісного потяга на магнітних подушках у стані постійного пошуку рівноваги. Поетка досягає такої цілі, використовуючи усталені франкові вислови, діалект його реального тогочасного дієпису, перетворюючи своєю поезією заяложені штампи в красномовні крилаті вислови, що засвічують нове світло старими, як світ словами франкової лексики:
Любов і обов’язок
Позиція Франка – зразкова;
Закон отакий – незамінний;
Любов – категорія не обов’язкова,
Обов’язок – неодмінний! (с. 51)
Безсумнівно, ексцентризм у всьому передбачає певну механічність, детермінацію руху, що заставило слов’янські народи означити подібну ментальність як німоту серця, сердечності, а народи з таким типом мислення –назвати німцями. Натомість у нашому випадку це допомогло в доволі делікатний спосіб торкнутися приватного життя поета на фоні його інтимної лірики і зробити певні висновки дещо відмінні від усталених у шкільних підручниках. Детермінація любові на обов’язок і супружество з україноментальним навантаженням дружинності-одруженості, коханої як дружини-друга безсумнівно реабілітує поняття кохання, яке в совдепії, як і в кожному російськоязичному вимірі позначається тільки і тільки одним словом «любов». Це може стати справжньою знахідкою для педагогів при прочитанні лірики такого багатогранного титана поезії як Іван Франко-реальний і бачення в ній багатогранності: Франка-пам’ятника-титана, того що творить і сучасну нашу історію (дієписного ), а також вимріяного і заідеологізованого:
Не обходить Франко і любові,
Що на подвиг справдешній рушій;
Величає свободу у слові
І найвищі польоти душі.
Молоді протидіють нашестю:
Мирослава і Беркут Максим.
Не поступиться дівчина честю
І Захара улюблений син (с. 42).
Отож, мусимо звізуалізувати кожне слово Лідії Йолтуховської-Скоропис, яке вчить не дивитися, слухати і повчати, а бачити, чути і научатись, як і научати (від слова наука) – зрозуміло і доступно. Це сьогодні в часі прозоростінного будівництва актуально, як для солідних наукових працівників, так і для дослідників правди життя за шкільною партою у кожному віці:
«Не ридати – здобути!» це гасло –
Розбудило уяву людей,
У туманах зневіри не згасло
І у силі світами іде.
Не святі подарують свободу,
Самочинно з небес не впаде –
Подолавши страшну перешкоду,
У борні чоловіцтво знайде (с. 17).
ЇЇ погляд чіткий, конкретний і педантний, як граматика німецької мови,
якої як педагог філолог-германіст вона навчала інших, але паралельно з тим її Франко – україноментальний до останньої букви, навдивовижу автентичний і харизматичний, як і її фольклорний барвистий образ, не тільки обраний нею самою, але й створений нею у ній самій, як поетки екцентричної, тобто з чіткою плаваючою фіксацією у Львіському сучасному часопросторі.
Особливістю стилю є вишуканість мови з вкрапленнями автентичної франкової лексики і неповторюваність тем, які, крім того тематично розподілені за канонами гармонії структури книги: починається зі слів як присвяти невтомному материнському і батьківському покликанню виховання: «Чи відала мати», «Провідник волелюбних ідей», а завершується поезією «Подвиг правдешній». Таким чином твориться пов’язана оповідь про різнобічні сторони в українській історії самого явища «нації прологу» через життєпис та дієпис Франка, рідних і близьких героїв його творів. Кожне слово має свою ціну звучності в своєму часопросторі, що вказує на потужний вишкіл поетки і великий життєвий досвід роботи зі звучанням слова писаного, його сприйняттям у громадянському середовищі однодумців. Патетика дозволяє легко і невимушено запам’ятати навіть великі об’єми інформації.
Гадаю, що саме такий стиль письма є актуальним для сучасного читача, бо в інформаційному переситі (в день людство одержує 5 ексабайтів [5*10^18] інформації) люди чують слово зриме, кличне, думне. Хай добротне слово авторки освячує дорогу правди до вдумливого читача, душа якого не зачерствіла до проблем рідної землі і готова завжди відгукнутися на патетику з глибин серця видатних титанів думки, яким по праву вважаємо нашого земляка, філософа, письменника і енциклопедиста Івана Франка…
Уляна СВЕРЕДЮК, пошукач кафедри фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського національного університету ім. Івана Франка.