Ірина Фотуйма. «Вічність в долонях». Золота Пектораль, ч. 1 (45) 2019. – С. 78–79.
Безтямна мить… Засліпить, обпече.
І терном поросте хвилина кожна.
Ти снися чи не снись, бо вже не можна
Тебе зітерти з полум’я очей.
Мирослав Лазарук, «Ночі з амазонкою»
Сльози, очі, любов, сила духовної енергії сердець порушує рівновагу Всесвіту: «Я бачу, сонце раптом затремтіло / У тім раю, де ти мене лишив…» (с. 78). Бо ж одними видаються люди, коли дивитися на них зблизька, іншими – коли відходимо далі, а ще іншими – коли дивитися на них через сльозу втраченої любові, бо вона, сльоза – як весняна роса, безголоса в журбі й дарує полегкість у стражданні: «Нам би крихту чекань у долоні сховати, / А там крок до весни…» (с. 78).
У Вікіпедії читаю про те, що тварини не вміють плакати. Туристам радять в Карпатах ходити тихо, бо коли ревуть, охають олені, то в них розпочався шлюбний період. Почути, як олені плачуть, побачити сльози кохання здатна людина, яка утримує любов у струджених долонях свого серця, яка може «знайти хоч до серця якогось гінця» (с. 78). Знайти гінця до серця, до потаємних порухів душі…
Щойно – прочитав змістовне інтерв’ю із Валерієм Шевчуком: «Я ніколи не роблю нічого на замовлення – лише те, до чого лежать моє серце і душа. Мушу віддаватися стихії творчості. Без стихії творчості – це вже буде сурогат творчості». Без стихії творчості, надхнення, таланту, праці, думки серця, сльози – письмо буде штучне і нікому непотрібне.
Не оплакуй ні мрій, ні згадок,
Загуби своїм прикростям лік…
Щастя треба – на всякий випадок.
Сили треба – на цілий вік.
Ліна Костенко
Сили любові, кохання – на цілий вік… Думкою серця читаю вірші Ірини Фотуйми… Поетка володіє силою таланту зачаровування читача словом, його ніжним доторком до серця думаючої людини. Земля людей утримується на єдності, силі двох люблячих сердець:
За момент до тепла воскресають сніги,
Цю присутність не сила збагнути.
Півжиття, щоб очима торкнутись руки,
Тільки мить, щоб відчути.
Ірина Фотуйма, «За три кроки до раю»
Тільки мить… Пригадалося у Франка: «Нехай життя – момент і зложене з моментів, / Ми вічність носимо в душі»… Тільки мить… Таїну, чарівну глибинність думки фрагменту вірша може усвідомити, пізнати цей доторк, ностальгійне повернення в роки молодості моє покоління. Пригадався вірш з невеличкої поетичної книжки «Коріння» Михайла Саченка, яка вийшла з друку в 1971 році: «”…Не бійся ближче підійти…” – / Сказала ти у телефонну трубку». Саме так. Коли ми йшли, то сонце усміхалося нам, а вітер зупиняв свій лет і тихо-тихо, майже пошепки, співав нам вічну пісню радості кохання. Коли ж вона віддалялася, в порухах її єства я бачив незбагненне й вічне:
І неможливо зупинить
Щасливу мить, яка безмежна,
Але всього лише на мить.
Леонід Талалай, «Щаслива мить»
Мить торкання, невидимих порухів духу очима любові, бо ж вони – це мозок винесений на перефирію, передають думки серцю, його доторку до незбагненного і вічного:
Ховаю в кишені обвітрені дати розлук,
На всі твої «ні» і досі стискаю плечима.
Ти завжди боявся раптового доторку рук
Й торкався: очима, очима, очима… (с. 79)
Тож нехай слово мислячої поезії поетки освячує дорогу правди читача, поєднує єдиним і вічним коханням серця, очисні сльози поетичного слова промовляють сльозами щоденного щастя, полум’ям радості очей:
По тобі плачуть ікони, а я витираю їм сльози…
…………………………………………………………………….
По тобі плачуть орбіти, а я підставляю долоні,
Збираю краплини солоні рукою (с. 79).
_________________________________
*Михайло Саченко, «Коріння».
Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів
.
