Як осколок з-під серця

Баран Є. М. Щоденник Пилата: Верлібри / Євген Баран; передм. А. Стожука. Х.: Майдан, 2024. 120 с.

Баран Є. М. Мова каміння / Євген Баран; передм. М. Славинського. Х.: Майдан, 2025. 116 с.

Скажу одверто: про Василя Стефаника неможливо писати, тим більше літературознавчо або ж – зі спробами, подібними до любительства хороводів під назвою інтерпретації (щодо останнього – не дай Боже в цьому разі!): це означає роз’ятрювати найболючішу рану, – писати, не віддавши належне внутрішній кришталевості покутського Бетховена, яку він дивним чином витримував нести в собі, хоч зовні вбачалася ота мужицько-селянська твердість. Зрештою, скільки би не говорили про Стефаника, цього перманентно недостатньо, бо товчіння води в ступі завжди безрезультатне, коли врешті-решт не визнати, хоча би самому собі, що стефаниківський простір так і залишатиметься неопізнаним, коли відштовхнутися бодай від його сакрального підґрунтя, уже не говорячи про родинну правду, яку носив під серцем. Тому писати про Стефаника інтерпретаційно означає множити макулатуру, бо «Писати про Стефаника // можна лиш тоді // коли болить слово», – Євген Баран.

У верлібрових збірках Євгена Барана натрапляємо на спробу осмислення світу шляхом ходьби по стефаниківських слідах. І це чи не найбільш глибоке, закроєне на вмінні окреслити наболіле концентуальним пунктиром, уловивши як суть, так і самому надавши індивідуального тону, верліброве стефаниківське осмислення. Гадаю, такого б суголосного наближення до психосвіту письменника не було б, коли Євген Баран не був би літературним критиком і не відчував окремих тонкощів світу тіней – прозорих і темних, якими сповнене авторське відлуння.

До «Щоденника Пилата» увійшли дві рефлексії стефаниківського характеру, а до «Мови каміння» також – два.

Де немає сповнення сенсами, там немає літератури, простіше – те Слово потенційно мертве, як би герметично не було б обмотане фольгою вдаваної літературності. Тому перше суголосся зі стефаниківською поетикою – у відсутності зайвини, окресленні наболілого крізь призму родинної історії, що іманентно зринають, як біла любов, шо завжди болить найбільше, бо залишає відбиток, що ніби не рятує, але й не відпускає, поки ти. Так, Стефаник був «ріжний, контрастний // друзів у серці не мав // і не мав до них сентиментів // лиш біль і сльози», але його наповнювала радість, що завжди невід’ємна від болю, що сповнювала сенсами, надавши гостроти світовідчуттю. Тому Євген Баран обрамлює верлібр (с.26, «Щоденник Пилата») апелятивами, що близькі не до суті, а до сутності близького йому світу, бо й сам гостро відчуває, «коли болить слово», а всередині структурних рамок – історія Життя, що репрезентує точкові стефаниківські кроки буття.

Дитинство – праоснова творчості. Ніколи не знаєш, скільки часу потрібно Слову, аби народитися, аби зазвучати, аби прозріти з німоти, аби в нього прорізалися перші зуби. Поки ти дитина, що носить у собі цілий світ, доти здатен творити, без цього – звичайний ремісник. Тому верліброва рефлексія (с. 59, «Щоденник Пилата») на означення коломийського періоду в стефаниківській дорозі актуальний тоді, коли ведемо мову про з’яву на світ потенційного голосу, готового на «чистоту» розмови («Стефаник повернувся // у Коломию, // місто, яке його // принизило в дитинстві // й розбудило творчий ген»). Ідейна домінанта відтворена у введенні діалогічного вкраплення з-поміж рядків і відтворенні на основі інтерпретаційного літературного міжписьменницького діалогу («– Люди страшно злі, // пане Стефанику…»). Бо поки маєш до чого перманентно повертатися в спогадах, доти віриш, що тебе тримають на світі як живі, так і мертві.

«Синій книжечці…» та «Невиголошений монолог Стефаника перед гробом Семанюка» (с. 16 і с. 17-20, «Мова каміння») – верліброві рефлексії-присвяти. У першій зринає образ Білого Хлопчика на чорній ріллі, а читацьку патетику викликає те, що «то не син ґазди», бо вже тоді, ще хлопчиком, був Білим, і все життя його серце було білим, як аркуші паперу, які списував безбожно і по які зчаста ходив у крамницю. Щодо другого – маємо верліброву рефлексію-звернення, що набуває монологійного звучання, що прикметно – із голосом автора, що немовби в тіні, але й присутній, бо веде читача крізь спогади, прикуті до світлої пам’яті дружби з Іваном Семанюком (1874-1927). А наприкінці – Євген Баран зумів поставити риторичне запитання без розділових знаків, оскільки інтонаційно читач вловлює його («…не знаю // що швидше проститься // твоя гуцульська вірність // чи моя // родова // стефаниківська правда»).

Які, виявляється, глибокі контури, у п’ятьох верлібрах, а що говорити про інші?.. Хоч про них уже сказано немало… Але у своєму матеріалі окреслюю лишень стефаниківські верліброві рефлексії Євгена Барана.

Це – як осколок з-під серця: ніколи не знаєш, коли відокремиться, змусивши боліти, а відтак лишень розводити руками: «І чого ти, серце моє?..»

І найголовніше: те, що видання верлібрових рефлексій Євгена Барана можливо розглядати крізь оптику різнорідних бачень, увиразнює множинність смислового простору збірок, так і уможливлює свідчення стосовно плюралістичного характеру рефлексійних виповідань автора, що спричинює домінантність поліваріантного принципу прочитань.

Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ