Цю історію почув на чарівному Поділлі. Леся Українка про той казковий край залишила глибоко зворушливі спогади: «Красо України, Подолля! Розкинулось мило, недбало! Здається, що зроду недоля, Що горе тебе не знавало!». Тут живуть працьовиті, щирі й побожні подоляни.
Мій приятель, коли ми розговорилися про наших батьків, оповів бентежно-таємничу пригоду зі своєю матір’ю, а, точніше, про її відхід у поза світи. Мама прожила в благочесті дев’ять десятків літ, у світлому розумі й при добрій пам’яті.
Коли надійшла мить прощатися з білим світом, мати настійно попросила всіх вийти із світлиці. Її гречно послухали діти, внуки з правнуками – вийшли, залишивши ледь причинені двері.
І тут почалося справді святе зворушливе дійство. Матір заговорила з Богом, зі святим Миколаєм, святою Варварою, зверталася до явищ живої неньки-природи.
– Дякую, Господеньку, що кличеш мене до себе в гості. Спасибі тобі, Миколайчику, за вірного друга-мужа, за боголюбивих дітей, онуків і правників. Дякую тобі, ясне сонечко, що підіймало мене вдосвіта й вело на нивоньку з пшеничкою. А тобі, хмаронько, дякую за Божу водицю, якою так щиро поливала нашу землицю. Дякую, місяченьку, за ночі кохання й любові. Дякую тобі, землице, за жито-пшеницю, коноплі й соняхи.
Попрощавшись з усіма, перехрестившися тричі, голосно видихнула останній жмуток повітря й пішла в далеку дорогу до свого Творця. Туди, звідки ще ніхто не вернувся… Направду, треба прожити поправді святе життя, щоб так свято відійти від нього. І тоді, безумовно, сповняться слова святого євангеліста Івана: «Коли ж у Мені перебувати ви будете, а слова Мої позостануться в вас, то просіть, чого хочете, і станеться вам!» (Іван, 15: 7).
Зиновій Бичко,
член НСЖ України, м. Львів