На моєму книжковому клубі YARBOOKLOVERS отримав від житомирського автора Вадима Жалюка його нову книгу “Вади і зваби: нотатки небайдужого социка”. Книжка налічує 82 сторінки. Оформлення максимально просте: на блакитному фоні намальовані сходи в безвість. У оглаві (слово досить застаріле, але є в словниках) подано п’ять розділів: “Ожинова кава”, “Гидомирня”, “Траур і Тремор”, “Наостанок”, “Пісні едемські”. Починається синя книжечка з автопортрету. До едемських пісень йде зовсім-зовсім ескізна проза, яка нагадує радше замальовки, короткі рефлексії на теми минулого й пам’яті. Після ж надрукована така ж коротюсінька поезія. Принаймні, один поетичний текст цій збірці перекочував із його попереднього видання “ВЧ.До запитання” (Видавнича майстерня YAR). Мова про поезію “Аскольдова могила” на 43 сторінці. А ще один прозовий текст змінив назву: мовиться про “УБД”, яке в новій збірці перейменували на “Триста, як скло”. Побачила світ книжечка зброшурована скріпкою в новому видавництві “Поезія України”. Формат 50×84/16.
Власне, дивує мене, що в розпал війни відкриваються Видавництва, котрі спеціалізуються суто на поезії. “Українці – співуча нація!”, всі ми вийшли Кобзаревої шинелі, б’ємо рекорди за рекордами по прочитанню поезії різними способами й кількостями. Загалом наша нація – це нація поетів! Бідні й змучені римоскладачі й верліброписці, бувало, сидять 24/7 у храмі поезії й один за одним читають свої дорогоцінні рядочки на камеру, щоб попасти в якийсь віршоталмуд, а згодом хизуватися на весь Фейсбук чи Інстаграм грамотами з віршованого челенджу. Картинка захоплює зір, як не крути. Якщо ж закрити очі на пафос цих акцій, забути про дещо штучний характер отих десятків постів із серії ярмарки марнославства, та трошки увімкнути власну кебету, якщо вона присутня, а все не так у цій історії райдужно. Поети – люди творчі й запальні, їм би дай аудиторію й можливість читати свої шедеври, увесь світ захлинувся б в перехресних й кільцевих римуваннях. Та поезію на хліб не намажеш, із салом її не з’їсиш. Цікаво, що в тих головах сидить, які надумали заробляти на продажах поетичних книжечок? Трохи нажену статистичного суму. Найпопулярніший жанр в Україні – це детектив (41 відсоток читачів), далі йде історичний роман (36 відсотків), а замикає трійку лідерів – любовний роман (27 відсотків). Отже, склади Видавництв повнітимуть, торби поетів важчатимуть, а в шоколаді залишатимуться українські бібліотеки – це найреалістичніша бізнес-модель під час війни.
Вадима знаю вже не перший рік. Довгий час, великий шмат свого життя працює він із підлітками в Службі у справах дітей. Якщо точніше – 19 років! І мене захоплює його самовіддана робота з молоддю. А саме допомога підліткам в скрутних житейських обставинах, важких моментах життя. Професійна діяльність стала темою власної творчості. А ще колись пан Жалюк організовував яскравий і потужний фестиваль “Шодуарівська альтанка” у Житомирі. Це дійство покликане розкривати молоді таланти, давати молодим дорогу в літературно-мистецький світ. Вже би ствердив, що ця робота стала непросто за кусень хліба на щодень, це вже повнокровна місія, з якою автор упевнено крокує по світу, даруючи йому нові можливості.
У недолугій післямові від “редактора” цього видання зазначено, що Жалюкові тексти – це оповідання. Тут можна добряче посперечатися. Об’єм оповідання коливається від 4 до 30 сторінок. А жоден текст у цій збірці немає такого об’єму. Я б назвав це все-таки замальовками, нотатками, короткими записами, які можуть скидатися на пости для соціальних мереж або короткі спогади з уласного минулого. Для форми оповідання потрібно більше сторінок, глибше пропрацювання ситуацій та персонажів. Автор поступово йде до свого жанру й стилю, побажаємо йому успіху на цій тернистій стежці віднайдення власного письма, максимально важкому й невдячному ремеслі, яке він для себе обрав.
Ця книга досить інтимна. Світлій памяті батька Станіслава, сина Петра присвячується. Автор дуже скупо ділиться спогадами зі своєї минувшини, дуже обережно привідкриває завісу власного пройденого шляху перед глядачами. Пензлює мазками й дуже дрібними крапочками на полотні. Є декілька нотаток про батька: “Кецик цибулини, кусик огірка” про смачний тормозок від голови сімейства; у нотатці “Цифарки” оповідається про постчорнобильські переживання мами за татом, в якій морський якір слугує містком до повернення в дитинство. Разом із читачем автор занурюється й занурює в щасливу пору буття, але робить це занурення досить точково, вкрапливо, дрібнотливо, скупувато, таємниче. Такий хід досить оригінальний, адже після нього в уяві зринають власні кецики цибулини, кусики огірка й цифарки. І хочеться згадувати, поринати у власне дитинство, відшуковуючи в ньому отакі от Жалюкові теплі й не дуже спомини. У нотатці “Свічка для сина” думалося відчитати щось споріднене з письменницьким минулим, відчиталося ж професійне, болісне, важке, материно-синове, сино-розставальницьке з матір’ю, пам’ятне, майданне, небесно-сотенне, поминальне, меморіальне… У нотатці “Домів” йдеться і про важку рану для матерів, дружин, сестер, братів, дітей – загалом усього українського народу – м’ясорубку під Іловайськом.
Про жінок автор також пише мазками. Таке відчуття, що він навмисне по крапелиночці, по скупиночці щось цікаве визбирує зі свого перейденого й дуже через сито просіює той весь матеріал, щоби тільки подражнити або заохотити уяву далі поглинати цю без перебільшення фотографічну творчість. Ніби в авторовій голові вмонтовано старенький фотоапарат, який фіксує все кадрами з торішнього й теперішнього, а читач уже має цю плівку проявляти, розкадровувати, пропускати крізь часоплин уласного досвіду, щоб знайти перетин, удале поєднання свого і авторового, чи ж зовсім обидва так і не перетинаються. Тут прикметно почитати сильну нотатку “Фотикотан” – це зворушлива історія про підліткове кохання й водночас щемкий спогад про доайфонні й догаджетовані часи, коли всі надсилали листи поштою, написані ще від руки. Уловлюєш цю емоцію того, що вже ніколи не повернути.
Поїздово-вагонна тематика охоплює нотатки “Попутна” (сповідь провідниці у вагоні), “Миршавить” (мікротрилер із ветераном у головній ролі); кавову тематику можна зустріти в нотатках: “Запах парує” (запашна атмосфера кав’ярень в різних куточках України), “Ожинова кава” (про яскравий колір стосунків, які колись блякнуть), “Fast” (генделик у центрі міста); робоча сфера автора висвітлена у коротких записах: “Шкребок” (вилучення дитини перемежовується з трагедіями війни), “Укотре” (про виправдання історію насильства й синдром жертви). У всьому проглядається оця короткість вислову, фотографічність дійсності, якийсь часом ледь уловимий силует, який маєш ухоплювати, немов на світлинах й часом докручувати далі в своїй голові.
Після гарного враження від сильного тексту “Фотикотан”, хочу перейти до іншого найвдалішого тексту у цій книжечці. Це безперечно “Смола”. Чим нищили ми ворогів? Байрактарами, Хаймарсами, рущницями, коктейлями Молотова, ба й навіть банкою з помідорами. Авторів рецепт – смола! Герой цієї замальовки помічає кацапурика, який ставить Z-тку на автівку. Наш патріот заливає автівку й ворога липкою рідиною, розпеченою смолою. Справді, гарний і небанальний хід, такого в помсті москаликам ще не зустрічав ні в літературі, ні в житті. Ця помста яскрава, соковита й по-злому українська.
Є нотатки, які важко піддаються інтерпретації: “Історія циніка, який усе романтизує“,“Лижва”, “Хрущить і тане”, “Провідник-провидець”. Навіть після другого і третього прочитання їх зміст залишається для мене не до кінця пізнаним. З одного боку, вони вибиваються із загальної канви видання, з іншого боку, специфічні ситуації з авторового минулого, припускаю, найзрозуміліші саме йому, і не завжди вони резонують при читанні. А чи має бути загалом завжди все зрозуміло? Якщо ми говоримо про творця, його життя, фотографічні уривки з минулого, переплавлені в певну форму тексту. Можливо, якби форми Жалюкових текстів були об’ємнішими, то і ситуації в них прочитувалися зриміше. Це лише один із способів міркування стосовно цієї теми. Хоча відповідей на питання вище є точно значно більше.
Що ж до поезії. Це старі тексти за 2022-2024 роки, хоча є декілька нових. Географія цих віршів строката: столиця України (“Між “Театральною” та “Золотими”, “Аскольдова могила”, “Пунктуально”, “Сквер Стуса”, “Університет”); Тернопіль (“Кременець”), Чернівці (“Чернівці”, “Чернівчани”), Карпати (“Синевир”), Черкащина (“Ластівки”). Звичайно ж, рідний авторові Житомир: “Дороги.Бруківка”, “Крин”.
У цих творах є цікаві поетичні знахідки: “…Паморочиться літо у твоїх долонях,//Коли рук торкаєшся моїх…” (с.46), “Ти – як дотик//Позбавлений меж,//Якзатемнення//Сонцяусічні.//Невже//Гойдалка//Щастя//Крутитиме//Круговерть//Розкуйовджену//Восени,//І тому//На твоїх//Зап’ястях//Одвічну?…” (c.49); “Ровер розгойдує//Сонце на шпицях,//Воно відбивається//В дасі склянім…” (с.54), “Бубновим//Козирем//На манжеті//Темніє кров.//Срібний хрест//Під коміром//Чорніє від//Чорних твоїх//Молитов…” (с.59), „Западають зіниці//Та плющаться вени…” (с.63), “Від Житомирської до скверика Стусу// Часу – викурена цигарка” (c.64); “Вівтар просльозиться свічками.//Служба на паству напалмом спаде.//Єдиний жебрак святого храму//Cприймає за благо своє.” (с.75).
Весь час у цьому матеріалі я брав слово “редактор” у лапки. Справді, на технічній сторінці не вказано особу, яка б редагувала тексти. Цього горе-редактора знайшов у післямові, у ній він між іншим вихваляється, що “А тепер – ади – книжка, редагована мною”. І що ж це за редактор такий, який боїться ставити власне ПІБ на першій сторінці і десь у чагарях сховався у книжечці? Щоб так між іншим похвалитися своїм повним невіглаством у справі редагування нотаток і віршів. Не буду братися за купу помилок, яку він допустив у своїй малограмотній післямові, мені важливіше покопатися у правочках до текстів.
Ось читаю на 4 сторінці “Автопортрет”, де Вадим Жалюк пише про себе: “На відміну Тарасу Шевченку, я не писав щоденники російською мовою, на відміну Ернесту Гемінгувею, зневажливо ставлюсь до алкоголю;”. І що цілий голова правління Українського клубу Роман Кухарук ніц не чув про правило вкраїнської мови: “В українській літературній мові прийменникова конструкція “на відміну від…” вимагає, щоб іменник (або власне ім’я), яким керує прийменник від, стояв у родовому відмінку (кого? чого?). Стилістично вірний варіант: “На відміну від Тараса Шевченка, я не писав щоденники російською мовою, а від Ернеста Гемінгуея відрізняюся тим, що зневажливо ставлюсь до алкоголю”. А чи чув цей Р.Кухарук щось про відмінки в українській мові? Чи щось петрає в стилістиці сучасної української мови? Щось мене бере великий скепсис.
І не знає ця редакторська голова нічого про: винний сорт грузинського винограду “Сапераві” – у книзі „Сапіраві” (с.47), традиційний український музичний духовий інструмент трембіта – у виданні тримбіта (с.51), Національний природний парк “Синевир” – читаємо на 66 сторінці “Синевір”, безкоштовний освітньо-культурний і волонтерський простір для дітей та дорослих “Гончаренко-центр” – знову помилка на 73 сторінці “Грнчаренко-центр”. Тему власні і загальні назви діти вчать у школі в 3 класі, але Роман Кухарук успішно ці теми прогуляв, адже те що знають третьокласники, то для нашого потужного редактора – хвалька із чагарів – тема недосяжна й космічна.
Не поправив цей редахтор автору пропущені або зайві (неправильні) літери в словах на: 23 сторінці – “єнерал” – “генерал”; 34 сторінці читаємо “пуд Іловайськом” – “під Іловайськом”; 53 сторінці: “Замао” – замало, “Розбещно” – розбещено, 70 сторінці – перен. – перон. На сторінці 40 вжито слово “каєн” і до чого тут ужито назву люксового авто, коли йдеться про смакові відчуття? Всі читачі 100 відсотків знають зміст слова “теренкур” на сторінці 61. Додуматися зробити нижче пояснення змісту слова – це ж для такого понад потужного “редактора” є вищим пілотажем. Якщо залазити в синтаксично-пунктуаційні моменти в збірці, мабуть, для суперового “редактора” пана Кухарука – це щось із лексики марсіан, ця рецензія перетворилася б лектуру з мовознавства на N-кількість сторінок. Між словами зустрічаються зайві пробіли. Тож тут не тільки редактора не було, а й коректорським духом і не пахло.
Після такого надпотужного й сенсового редагування книги “Вади і зваби: нотатки небайдужого социка” захотілося почитати працю Еразма Ротердамського “Похвала глупоті”. Щось там може пан Еразм про ось таких Кухаруків написав. Це ще треба ґрунтовно дослідити. Беру собі на замітку.
Отже, тусуватися кожен автор має право з будь-ким: пити пиво, обговорювати літературу, пліткувати про навкололітературне житття-буття, красуватися власними віршами на публіку, отримувати дещицю оплесків на свою адресу. Але ж випустити книгу в світ – це ж варто збагнути, з ким ти сідаєш у цей човен і в яку тяжку мандрівку до пункту призначення пливеш. Наш автор, на жаль, так і не розібрався з ким працювати над виданням, бо наспіх видавати книгу, щоб потім читачі й редактори виловлювали там різного сорту помилочки – це як готувати тісто і недопекти його, згодом давати сирим у світ. Кому ж цікаво їсти сире? Висновки робіть самі.
Ярослав Карпець
Leave a Reply