90-й день перегорнув сторінку важкого і страшного відліку нашого спільного горя, болю, біди, ненависного лиха, про неприпустимі і неприйнятні здоровому глузду моторошні свідчення якого напередодні дізнається і продовжує жахатися увесь світ. І досі перед очима постали чи не найстрахітливіші у ХХІ столітті діяння проклятих орків! …Буча…, Ірпінь…, Гостомель…, Бородянка…, Маріуполь… Рана, яка не загоїться в душі ніколи! Рана, яка проростатиме в українській долі щоразу, коли календар опадатиме 24-тим листком лютого…
Її ж рана відлунює ритмом метронома упродовж загальнонаціональної хвилини мовчання, віддає особливим страхом під звуки сирени і спогадами про тихе, на щастя, містечко, яке прихистило її з синами; лякає звістками про обстріли та нарощування ворожої техніки у її рідному Куп’янську, де залишилися батьки, рідні, друзі дитинства; спалахує жахливими сновидіннями в унісон із новими свідченнями про злочинами нечисті рашистської на українській землі…
Алла, працівниця апарату управління Укргідроенерго, гортає сторінки своєї долі, сполохані ненависною війною, повторюючи щоразу: «Я не можу…»
– Я не можу спокійно дивитися на зроблені власноруч фото, коли мої сини стояли у довжелезній черзі за хлібом і водою… Я не можу не реагувати на слова «сховище» та «підвал», бо 8 днів ми знаходили там рятівний прихисток під час обстрілу навколишніх населених пунктів Вишгорода та Києва, що став мені рідним з 2006 року. Я не можу не завмирати в очікування і щоразу від дзвінків моїх батьків та родичів, котрі усі свої дні і ночі вимірюють близькими вибухами, новинами про зради, а надто – втрати рідних, знайомих… і просто – про смерть, яка своїм вишкіром підійшла уже майже впритул. Я не можу не захлинатись від болю, читаючи раз по раз про загибель українського цвіту… Я не можу не боятися за чоловіка, з яким на відстані упродовж майже трьох місяців робили спільну справу, працюючи в компанії Укргідроенерго. Я не можу не дякувати колективу Дністровської ГАЕС, який із перших днів привітно прийняв мене у своє коло та колегам Дністровської ГЕС, зокрема одній з них, котра запропонувала нам із синами власне помешкання. Я не можу не радіти спокою і тиші цього ошатного міста над Дністром, де по-новому вчуся цінувати і переоцінювати все, що було зі мною, як і з усіма українцями, до світанку 24 лютого. Я не можу і не зможу забути уваги, турботи, підтримки і справжності, котрою зігріли нас волонтери та місцеві під час нашого вимушеного перебування у Польщі. Я не можу не дякувати Богу за те, що жила і працювала у безпеці, що діти спокійно навчалися у місцевій школі, а сховища якщо і були у нашій життєвій історії, то, на щастя, без вибухів і руїн.
…Аж на 87 день війни Алла з двома синами наважилася і вирушила додому… Хлопці намагалися якнайшвидше заснути у ранковій маршрутці, аби така омріяна 6-годинна дорога минула якнайшвидше, подарувавши омріяні обійми батька. А вона тим часом перебирала у пам’яті сотні кадрів, тільки не з чийогось кінофільму, а із власного життя. То поверталася на перон, який, здавалося, теж кричав голосами українців, кого ця війна раптом перетворила на біженців; то без вагання ковтала сльози, ділячись з усіма найнеобхіднішим під звуки потяга, що поступово прямував у безпечне місце; то вдивлялася в тиху небесну блакить за вікном автівки, яка везла їх з дітьми, незрозуміло на який час; то плакала удвох із сестрою через рішення батьків залишитися на рідній землі, куди нахабно вдерлися окупати…
90-ий день війни. Дома, у рідних стінах, все тепер інакше, однак, молитва і віра – міцніші. Віра в українську Перемогу! А у душі – коротка, але така до болю гірка історія її життя, написана колегою, з якою два місяці пропрацювали в одному кабінеті:
Твої сльози тримає дорога,
Найдорожчі обійми синів,
І молитва тримає до Бога
Через відстані зболених днів.
А весна за вікном — у руїнах,
Поряд — рідні долоні дітей…
У тривозі твоя Україна,
Біль, що рветься весь час із грудей…
Зігріває дорога додому,
Хоч і вкрита слідами війни.
Ще згадаються кадри потому,
Ще розкажуть дорослі сини…
Ще злякає нічними страхами
У чеканні завислий півтон
І, нарешті, вже голосом мами
Знов зігріє пітьму телефон.
Ще повернеться болем вокзальним
Напівподихом мить рятівна
І до трепету цвіту реальна,
Не розстріляна, справжня весна!
Будуть знову щасливі дороги,
Кілометри і мирна блакить,
І обійми із вдячністю Богу,
Й Перемоги омріяна мить!
Інна ГОНЧАР