Так легко писати про людину, коли нема чого сказати, тільки повторити загальновідоме: жив, творив і вмер. А ще традиційно-літературне: любив.
Що би я не писав про Петра Сороку – це не буде портрет Петра Сороки реального. Се буде моя візія Петра Сороки. Отже, ірреальність писаного запрограмована не мною.
Я не любив Сороку. Брехав би, якби про це написав. Але я перехворів Сорокою, і вижив. А якщо вижив, то маю розказати „історію хвороби“.
До кінця 1999 року я не чув про Петра Сороку. Жив собі в Станиславові українськім, сиріч польськім Івано-Франківську, і не брав собі в голову, що десь у Тернополі, а сам я з Тернопільщини, жив собі Петро Сорока, батьки якого, лемки з Польщі, насильницьки переселені на терени Совіцької Западної Украйни.
Петро чомусь дуже не любив, коли його називали лемком. Він так і не зумів свою індивідуальну слабість прийняття етнічного перевести у колективну силу народного. На похороні Петра Богдан Андрусяк ще раз переповів мені бувальщину, як він „розіграв“ Петра анекдотом про лемка: „Петре, Петре, чув анекдот, як судився лемко із жидом?“ „Ну, – протяжно перепитав Петро, підозрюючи „підмах“, „Що нукаєш, – відмахнувся Богдан. – Прокурор десять літ отримав“.
Павза. Потім силений усміх. Не приймав Петро анекдотів про лемків, хоч кіл теши на власній голові.
Петро написав до мене листа першим. Десь наприкінці 1999-го. Не маю під рукою того листування, – бо ще до 2007 року у нас це листування паперове тривало. Думаю, листів з півсотні є. Тільки де? Я перестав цінити архів. Архів, будь-який – це спростування міфів, я волію творити міфи, аніж фіксувати сумну і буденно-руйнуючу реальність.
Словом, Петро мною виявився захопленим, такий-то я мудрий, талановитий, сливе, ґеніяльний. З такими людьми він би хотів знатися, бо такі люде допомагають йому поборювати власну слабкість. Щось такого. Патетично-лемківського. Наприкінці листа, Петро запрошував у гості.
І я приїхав. Чи не ранньою весною 2000. Ще на квартиру. Забув вулицю, Карпенка-Карого? Тоді Петро запросив до себе Романа Гром’яка, Миколу Ткачука, Василя Махна і Лесю Романчук. Знайомив тернопільський бомонд літературний зі станиславівським антихвеноменом.
У травні 2000-го я з Короташем приїхав у Тернопіль на свято журналу «Сова». Ночував я у Петра із Кожелянком і Коробчуком, котрий Петро (бо Петро стоїть при дверях Раю, а Павло так і залишається Савлом).
Спілкування ж було на святі хаотичне і вибіркове: з Іваном Іовом, Миколою Мірошниченком, Василем Кожелянком, Петром Коробчуком, Олександром Гордоном, Богданом Бастюком. Чомусь майже не спілкувався з Миколою Холодним, Ярославом Павуляком, Романом Кухаруком. Десь снувався Олег Короташ, потім я його загубив.
Нарешті, восени 2000-го приїхав я в Тернопіль втретє, вже з нагоди видання мого збірничка літературно-критичних есеїв «Звичайний читач», що вийшов у видавництві «Джура», керує яким по нині лемко Василь Ванчура. Презентація відбулася майже в самому центрі у нововідкритій книгарні видавництва «Джура».
Можна було би згадати, як я возив до Сороки Процюка, шукаючи можливості їхнього порозуміння. Петрові був чужий світ Процюка, але він зробив усе, аби книжка прози «Шибениця для ніжності» вийшла у тернопільській «Джурі». А потім, десь у травні 2002-го, відбулася презентація цієї книжки в якійсь із тернопільських шкіл. Потім було „богемне“ „опосля“, і на ранок хтось із „богемників франківских“ – Процюк або Кут подряпали лакований стіл у Петровій вітальні, відкривали пляшки пива до того стола. Мені було незручно перед Петром, але не було на то ради.
Наша „сварка“ 2016-го через Шевченківську премію, на яку подавали Петрову «Симфонію петриківського лісу», не тичилася Петра, а самої Премії. Петро „попав під роздачу“. Він болісно те пережив, але так до кінця і не пробачив. Я теж переживав. Але вважав і вважаю, що тоді робив усе правильно. Зрештою, Петро так багато писав, що уникає спокус людських – і від депутатства відмовлявся, і від головування в обласній спілці, і ще від чогось, то я поміг, мимоволі, уникнути ще однієї людської спокуси.
Насправді, все це боляче. Навіть нині. І навіть мені. Особливо, коли бачив у труні Петра, такого юного і такого живого.
Коли тележурналістка на похороні запитала мене, яким я запам’ятав Петра Сороку, відповів просто: «ЖИВИМ!».
Оце поки що і все. Якщо моя філологічна лінь мене відпустить, щось скажу більше. Не попустить, так і буде. Бо нині будь-яке писання маргіналізується. Навіть про людей, які тебе болять.
Я розумію, що тут мало Петра „домашнього“. Але я не пишу про Петра Сороку для рідних, (для окремих “золотопекторалівців”, – “ЗП”). Вони мають свій образ, і то їхнє право. Я маю право на своє спогадування, яке мене ще чомусь болить. Бо я не любив Петра Сороку. Але завжди знав, що цієї „ренесансної людини“ мені завжди бракуватиме. Я не допускав і гадки, що мені Його вже бракує.