“Вже є декілька таких авторів, які зовсім незле виповідають історії з містичним або ж фентезійним сюжетом. Кажу про прикарпатських авторів, та ж Поліна Кулакова, тепер Вероніка Калитяк, а між ними Василь Півторак-Кнігніцький, який родом із Надвірної чи Надвірнянщини, заробляє десь по заграницях, малює (книга оформлена картинами автора), а відтепер є ще й автором дебютного роману з авантюрно-містичним присмаком…”
РОМАН ПРО КАРТИНУ І ЛЮБОВ…
Василь Півторак-Кнігніцький. Повернення ведичної картини / Переднє слово Ольги Бреславської-Бойчук. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2015.– 184 с.
Імʼя автора нічого мені не говорить, зрештою, так само, як мене не зовсім переконала передмова Олі Бреславської-Бойчук. Нехай вже вибачає. Книжка до мене потрапила і я її таки прочитав.
Не скажу, що се читання моє. Але скажу, що се читання – цілком можливе, а, моментами, потрібне іншим.
Вже є декілька таких авторів, які зовсім незле виповідають історії з містичним або ж фентезійним сюжетом. Кажу про прикарпатських авторів, та ж Поліна Кулакова, тепер Вероніка Калитяк, а між ними Василь Півторак-Кнігніцький, який родом із Надвірної чи Надвірнянщини, заробляє десь по заграницях, малює (книга оформлена картинами автора), а відтепер є ще й автором дебютного роману з авантюрно-містичним присмаком.
Є в цьому романі нібито дві паралельні сюжетні лінії – історії лікаря-самоука українця Ростислава, який живе у Франції наприкінці ХУІІ століття, і якого запідозрили у зв’язках з дияволом, що дало підстави ворогам і конкурентам віддати його на суд інквізиції. І наша сучасність, де є історія Максима Трипільського, що напевне є далеким нащадком Ростислава (принаймні, прізвища в обох героїв однакові) і його дівчини Лілії, яка розкривається на тлі вічної боротьби між Добром і Злом, а основою цієї боротьби завжди є Людина, її Душа. Отже, є паралельний світ, і воротами у цей паралельний світ є давня картина, автором якої міг бути той же Ростислав. І за цією картиною полюють злі сили.
Переказувати сюжет нема потреби. Він майже кіношний. У цілому добрий виклад, за винятком слова-паразита „досить“ , яке зустрічається мало що не на кожній сторінці. І ще кількох невдалих дієприкметникових форм та окремих стилістичних русизмів. Спишемо це на недостатнє редагування.
А загалом, я би казав, аби таких книг було більше, бо вони мають здатність підтримувати і втримувати загальне коло читачів. Це книги, де сюжет, загальна настанова авторська є моральними і україноцентричними. А наскрізна сюжетна інтрига, в принципі, як на дебютанта, добре викладена (можливо, залишилася обірваною сюжетна лінія Ростислава, хоча він там і рятується дивним чином від суду інквізиції), додає читацького інтересу.
І як короткий висновок. Можливо, мистецтво нас і не врятує від самознищення. Але на якийсь момент хоча би спам’ятає одну-дві людини. І сама ці одиниці й стануть провісниками іншої цивілізації, в основі якої лежатиме Людських Дух? Чи як сказав Антуан де Сент-Екзюпері: „Цивілізацію треба рятувати постійно. (…). На землі треба постійно боротися з прадавнім лісом“. Не знаю, чи Василь Півторак-Кнігніцький розуміє цю істину, але свідомо чи несвідомо він її захищає.