Сергій Руденко. Зеленський без гриму. Київ: Саміт-книга, 2021. 180 с.
Спочатку про себе „рідного“: я виростав у сім’ї галицьких селян, які намагалися своїх дітей вирвати з-під влади землі, бо наївно вірили, що знання позбавляє поту і мозолів. Забули мої предки слова Еклезіяста: „Хто додає знання, додає страждання“. А може не забули, просто не ототожнювали сакральну мудрість із часовим небуттям. Розказати родинну сагу не можу і не хочу: се як товкти воду в ступі: одної й тої самої, – як говорить гуцульський златоуст, або ж, повторення пройденого, як тверджу я, галицький богослов.
Мій дідусь Іван Братків (1888-1964), по мамі, пішов на І світову війну в ролі австрійського вояка-коваля, пішов русином, а повернувся українцем. Відбув війну «від дзвінка до дзвінка», поранений на італійському фронті, з якого привіз дві медалі і два перстени без каменя. Медалі й перстеники пропали у вирі ІІ Світової. Дідусь не брав участи в боротьбі за українську державу, бо стужився за хатою, молодою дружиною, і ще не народженими дітьми. Боронив своє чесне ім’я, як церкву, і дітей виховав українцями: найстаршого сина, Яремка, і двох останніх доньок, Євгенію-Євдокію і Михайлину. Трьох дітей поховав маленькими, тому й робив усе, аби живі діти – жили.
Мій дідусь Василь Баран (1897-1953), по татові, мав лише 17, коли почалася І Світова. Троє його старших братів: Іван, Михайло і Семань разом зі стриєм Дмитром і його трьома синами в 1900 виїхали в Канаду. Їхні імена можна знайти на пам’ятнику українським емігрантам в Едмонтоні. Наймолодший в родині, восьмий, він мав обов’язків за всіх, поховав свою сестру Палагну, замордовану чоловіком, десь поховав її на чортківському цвинтарі в 1935 році (могили я не знайшов), поховав тата Семена в грудневі морози 1933 року, маму Ірину з Гошуляків, напередодні німецького вторгнення в Совєтський Союз в червні 1941-го. Також у його біографії була служба в українській міліції в листопаді 1918- травні 1919 роках у Чорткові. До 1939 року, раз в місяць він їздив у Чортків на базар, і чортківські жиди дарували йому кілограм свинячої вирізки: «Се, пане Баран, за добре ставлення до нас», так тривало до вересня 1939 року. Жиди, не українці, добро пам’ятають, і примножують.
Коли в 1949 році його син постав перед вибором, то Василь сказав: «Міську, роби, аби ні мені, ні твоїм дітям не було за тебе встидно». А коли сталася критична ситуація, то дідусь пішов до родича, син якого був в УПА, й сказав: «Петре, у тебе три сини, і один воює за Україну. Я служив Україні півроку. Ні ти, ні я, ні наші сини недочекають України. Лиши мого сина в спокою, бо він в мене один». Родак послухав. Єдине, в чому помилився мій дідусь, його син дожив до паперової Украйни і, вмираючи на рак крови, казав своїй дружині, з якою більше тридцяти років мав сімейну войну: «Якби наші сини були багаті, то б мене врятували»…
До чого я згадую „родинну історію“? До сумної „байки“ Сергія Руденка про Шостого Президента України. Волів би сказати – шостого Українського Президента. Але таких не було. Було декілька, які гралися в Президента. Є такий, який не може змиритися з тим, що програв.
Сергій Руденко є дивним журналістом. Дивним у сенсі журналістської правди. Бо, наскільки пам’ятаю, у него не було ще свого президента. Усіх він критикував чи критикує перманентно. Симпатизує як політику Безсмертному, але пан Роман може й навчився політики, і, напевне, є проукраїнським. Але бракне харизми і везіння. Се не є критика. Я нікого не критикую. Хворобу політиканства пройшов на початку 90-х, коли приїжджав у село з київської аспірантури, і під церквою слухав, як старі бабки, тоді їм було під 80, ділили Чорноморський флот. Куди там Кравчукові, сей флюгер і далі вертиться, хоча мав би спам’ятатися, в такому віці вертітися, можна й розсипатися.
Читаючи книжку Руденка, я шкодую, що її не можна вивчати як політичний лікнеп. Книжка досконала в сенсі політичної науки виборів. 35 епізодів, які не є таємницею, прокоментовані і розказані як мудрі Три Золоті Слова. Ми не почуємо Руденка. Не тому, що він не фаховий. І не тому, що він не український. А тому, що Він – український журналіст, при всіх перевитратах такого. А на кожному журналістові останнього тридцятиліття (внітрішньоукраїнська Тридцятилітня війна за українство в собі) лежить клеймо служіння. Коли се клеймо зникне, тоді й зродиться Українська Журналістика.
Се не означає, що Руденко є журналістом партійним чи олігархічним. Він є людиною Української Перспективи. Тобто, є тим Дідом-Всевідом, якого давно нема в реальности.
Я читаю і слухаю Руденка. Се не значить, що зі всім я погоджуюся. Але розумію, що ми повинні грати в колективну гру, се наш шанс.
Читаючи 35 епізодів книжки, – я в жодному не бачив упередження стратегічного. Так, я бачу претензії живої людини, якої болить правда неукраїнської гри політичної. Кожен епізод в книзі вже був прописаний сотні тисяч разів. Узагальнено і розставлено акценти Руденком правильно. А шостий Президент (колись був такий совіцький фільм з детективною основою «Шостий» зі Сергієм Никоненком в головній ролі) знову поїхав з дивною кумпанією і дивними людьми у «тридев’яте царство, тридев’яте государство». Так було 2020-го, коли іракці збили наш літак, так є нині, коли впродовж минулого тижня загинуло близько десяти наших вояків. Ніхто з Президентів України не вчинили так, як це робив Святослав Завойовник і Володимир Мономах: молилися за убієнних і мстилися.
Се недобре, коли Президент Держави, яка воює з Москвою, роз’їжджає по Оманах і східних «брехнях», нібито відпочивати. Недобре і неправильно. Але так вже є в українській історії спокон-віків. Десятки питань стратегічних і сотні віків хлібної правди.
І все у мене запитання до Нестора-літописця: откуда єсть Руська земля, і кто в Києві нача перший княжити? Бо варязька династія, прорвавшись на Великокиївський княжий стіл, і нині торжествує. А що українці? Хліб їдять, і радости просять. Коли переїшся хліба, при розвагах легше щикається…