Постійна авторка «Золотої Пекторалі» – Іванна Стефʼюк з Чернівців. І в художніх творах, і в наукових дослідженнях особливу увагу приділяє темі гірського мікрокосмосу. Містичне і повсякденне, сакральне і буденне – в її роботі та творчості це переплітається.
У Чернівцях Іванна очолює відділ традиційної культури в Центрі культури Буковини, керує проєктом «Спадщина». У Снятині вона – наукова співробітниця музею Марка Черемшини, якому присвятила і дисертацію. Кандидатка філологічних наук, докторка філософії у галузі філології, членкиня Національної спілки письменників. До слова, про символізм: вступила у НСПУ Іванна «неправильно»: її спочатку прийняли у Києві за публікації у журналі «Золота Пектораль» 25 квітня, 7 років тому, а згодом вона вступила до обласного осередку. Обрала Івано-Франківський, адже пише з використанням діалектів порубіжної зони Косівського району, куди й належать її рідні Кобаки. Окрім того, її вчителями в літературі є Євген Баран та Василь Шкурган.
Живе і працює на дві області, і чи не найбільше любить мандри Україною. Каже, не бачить потреби у закордонних мандрах, поки не пізнала свою країну. Тому поки що жодного разу небула за кордоном і не планує поки. Але мови старанно вчить щодня.
Любить життя, хоче встигнути все і зупинити найцінніші моменти. Перша її книга також вийшла у нашому видавництві (2013, 2014).
*****
Мусиш, сарака, вставати –
Чорна і прісна з зими.
Землечко-
Дівочко,
Жінко,
Як тобі тут із людьми?
Сварґа заверне на літо,
Темрява вся нанівець –
Птахи вернулися з світлом,
Тисяча впертих сердець.
Світ починається в горах –
Сонце правдивих пасóк
Трави до хмари говорять –
Аж усміхається Бог.
Світ повернуся до світла,
Сила прибула в землі.
Всі, хто відважні – розквітли,
Решта, відий, замалі.
Серце весни – у Карпатах,
Там, де початок ріки.
Можеш, земличко, вставати –
Вже повернулись пташки.
****
В коконі лісу
Гуцулка-мотанка –
То не чинтарка,
Най її..
Сварка
Днини та й ночі –
Вʼна то не знає,
Вʼна то не хоче..
Все перебутне – минає,
Гуцулка нити мотає,
Чорно-червоні,
Чорно-червоні,
Серце горєче –
Руки холодні.
Гори легонько
Дихают-віют,
Гуцулко дивна –
Як ти то дієш?
Гори-смарагди,
Блим – і замовкли,
В мотанки крила
Срібні намокли,
Мотанка дивна –
Дика та й всяка.
Чуй її серце –
Бо не чинтарка.
Знати-не знати,
Не перевірю –
Дивної ляльки
Слід понадвірю
Чорно-червоний,
Знаком до знака.
Серцем світилася –
Дика та й всяка…
Чинтарка – чаклунка, що ворожить на шкоду
******
Дідо в крисані
Десь перед небом
Рідно кресав.
Жилами дим пускав.
Гуцул жєхлий
Смерти не знає –
Смерть не пускає.
Ай-є –
Дідо при ватрі стає,
Дідова тінь-великан,
Чуєш аркан?
Впертий такий одинак
Крила розправив, як знак,
Дід – як старий половик –
Холод зник.
Най його, сивий холоде –
Діда крисаня гойкає,
Дід постолами викресує –
Най воскресне
Сила весни вогнистої,
Хмари біліські гет чисто,
Пишуть знаки води.
Ади..
Дід розійшовся у данці,
Ватра закреслить всі рамця,
Темінь подерта щезає,
Смерті не-ма-є.
Жєхлий – затятий
******
Скоро, повір мені,
Сонце зійде – як писанка.
Хмари розійдуться – світлим ся зробить світ.
Квітам насправді важко наважитись квітнути,
Ну а птахам – важитись на політ.
Але весна приходить.
І світ вигойдує
Сонце над травами,
Видиш – яка краса?
Сердечко-писанка вже від любові дьогкає,
Все буде файно, -.
Ти мені так сказав.
Світ пелюстки розправив –
Ади йкий файний.
Слухай цю весну –
Важся на цей політ.
Квітка не юна –
Насправді, вона ..воскресла.
Але мовчить,
Про все промовчить
Цей світ.
*****
Човен – шкарлупку горіхову –
Річка підхопить до данцю.
Черемош буйний, а віхола
Снігу вишневого .. най це.
Скрипки мотив кучерявиться –
Серце дражнить – би піддалося.
Дика вода не минається,
Як би її не спиралося.
Річко,
Ой річко –
Сміється так…
Човен з горіха похитує.
Дайся цій скрипці –
Най лишить знак.
Зорі притихли і блимають…
****
Той сон,в якому дерево цвіте –
Той світ,в якому досі всі літають
Я знову на світанку покидаю –
Не віриш, що літають?
То пусте.
Метелики блакитні у душі,
Тріпочуться – бо певно їм затісно.
Цей дощ перейде
В вірш,
А потім – пісню.
Най родяться метелики-вірші.
Щасливі від польоту – ну а ще би.
Метелики ці сині, ніби небо
Я випускаю їх – ну, все, летіть,
.. У світ.
Сміється світ: “Привіт”..
летіть, летіть..
Не вір наївно, що безкрилим – легше.
Я тут не вперше.
*****
Намистина-місяць,
бурштином налитий.
Я стою на скелі:
Душу мою випий.
Писаний цес камінь,
І чистіське небо.
Капище памнє`тне –
Ніч така, як треба.
Чорне-чорне небо,
Місяць бурштинóвий.
Тихо, мої крила,
Тихо, гонорові.
Вітер косу чеше –
Капище кімує,
Я вже тут стояла,
Я вже це все чула.
Нічка-невеличка,
І правічний камінь.
Всі ми родом звідси,
Знаки поміж нами.
*******
І знову ніч –
Коротка, як в петрівку,
Який цей світ…
В нім зріють черешнí.
Як баба Чукутиха була дівков –
Такі самі зносилися дощі.
Липнева злива –
Дика, ніби вперше…
В бесагах притаїлася душа.
А небо громовицю спрагло креше,
А злива лиє – лиє як з ковша.
Пантрую тінь, що данець зачинає:
І ватру цю, і слід її терпкий.
Як баба Чукутиха була дівка –
Цей світ був трохи більше говіркий.
А небо відданцує –
Та й затихне…
Нарву тобі пристиглих черешѐнь.
А хмари – ніби з люльки Чукутихи,
Таке уміють гуцулки лишень.
І серпик-місяць зґарду як підсвітить –
Злечу я в небо,
Так аж поза край.
І знову ніч,
І ці єдвабні квіти.
І шепче люлька:
“Грай музико, грай”
******
Сúджу я на березі –
Майже берегиня…
Знаками карбована
Старовіцька скриня.
Погубила ключики –
Аж тепер вернула…
Я кімую берег цей,
Я то не забула.
Чорний-чорний Черемош,
Лелітки від світла.
Видиш – я на березі,
Ніч вогнем розквітла.
На леваді ватерка,
Попід чорним небом.
А душа у ящірки
Надщерблена, певно.
Як тікала-рвалася –
Ліпше не пригадуй,
Нічко-чорнобривочко,
У долоню падай.
Я сиджу на березі,
Скриня ще заперта.
Знаєш силу ящірки?
Не боїться смерті.