Ні один рік нашого життя не повторюється – когось забирає навічно, а когось приводить. Але всі вони рідні. Родимки на душі. Навіть, якщо їх більше немає серед земних людей – вони є для нас. Потепер живу зі схрещеними руками на душі – від чужого ока. І вірю, що ми в цьому світі, як і дерево чи зерно, проживаємо свій вік так, як задумано. Тому не добре його ні вкорочувати, ні підганяти…
Життя дуже подібне на урожайний сад: від перших травинок, коли ще пахне вогка і сира земля, і до молодих грушок, а відтак – передзимового інею. Все то – сад..
****
Тінь чоловіка хаті фарбує ребра.
– Ґаздо, сідайте.
– Ні, я прийшов не в гості.
Вміє душа вертати туди, де треба,
Вміє душа. Без пам’яті і без злості.
Та чи без пам’яті? Все, як і двадцять тому –
Плями тримає жовта стара церата…
– Ді’, ви надовго?
– Ні, бо пора додому.
Мав лиш тобі легонько шос показати.
Видиш – темніє? буде віднині пісно,
Думай, шо їж, і добре розваж, шо кажеш…
Спогад і жаль в душі ніби місять тісто –
Туго-солене. Діда давно нема вже.
Спогад і тіні. Хата лягає спати,
Ніч зарідка – напевно, вона говіє..
В сон через раз приходить, би щось казати
Рідна душа, котра пам’ятати вміє…
****
І затихає вшептане слово в отченаші:
Покалатаю дзвоником, дзвоником на душі…
Знала колись по-вашому, зараз перемовчу.
Трави рогаті вишиті, трави усі в парчу.
По золотому кроками вже не пасує – ні.
Ангеле-хоронителю, чо ми такі сумні?
В чорнім саду студеному схований виноград.
Каже душа вертатися, але куди, назад?
Сиве вино – не випити, грона старі – не руш,
Попід литки завиється плетиво дивних руж.
То все не явне. Щезне най – ягоди тут чужі…
Викличу рідне видиво дзвоником на душі.
Тьохне під льодом сердечко – а’мінь або вставай…
Рідна рука обвилася – от мій правдивий рай.
***
Сливочко свіжа, куди ти котилася?
В пазухах трав холоди погубилися,
В оці краплини задумка збирається –
День починається, день починається.
Сад не старий, ну а я – не засмучена,
Гілка за гілку думки перекручені,
Дорахувала до вчора і збилася –
Сливочко, ніч у долину скотилася.
Хрустом галузи цей день пам’ятається –
Сон починається, мій починається.
Саде мій, саде – я стала, би дихати,
Сливку підняла. Твоя?
Ще невипита.
Срібна коса і ключі поміж кронами,
Сиві думки не калатають дзвонами,
Сиві думки підкотилися сливкою,
птахою,
крилами,
коника гривкою…
***
Заблискало. І сивіє вівторок,
Я маю знати, де в гори думки.
Значила воском – кождих ранків сорок,
Цей сорок перший. Падають зірки.
Ти, свічко, капай. Ти, облудо, змийся.
А шкіра носить знаки від змії.
Хто мав топити – сам води напився,
Стиснули його кола – не мої.
Пульсує млосно сила незаперта,
А віск тікає, слід його вогкий…
Ця ніч така – ні вибрати, ні стерти –
Усе запише в глину від руки.
Лишає пальця стислий відпечаток
Вчорашня днина, сива і гірка.
І капає на води непочаті
Стоплена свічка в жінчиних руках.
Сповідь
а там місяць ступав,
свою душу купав,
а зелене мовчало каміння..
і лиш хлип – та до риб –
ми пливем, а могли б
чути срібне між хвиль голосіння…
бо ріка аж терпка,
то є сповідь така:
срібний місяць і риби.. і гори…
ритмом подих – зигзаг,
він віддишеться, так,
він скупається – стане прозорий…
вийшов в ніч молодик –
накупався і зник,
небо тьохкає дрібно зірками…
а студена ріка
від спокути гірка –
досі пахне його срібняками…
***
аби цей дощ на кавалки кроїти,
голі грушки в двох долонях тулити,
і би в росу забігати і плисти –
певно я дика. і світ аж зачистий.
ранок змоцований. добрий, студений.
пара грушок не тримається жмені.
падають. котяться. ми їх половимо –
смачно і холодно. вітер у головах.
добре в траві. а ще ліпше – у літі,
можна як плід його перекроїти,
і дослухатися вітру і соку.
літо лежить і всміхається збоку.
***
студеніє і легшає та спокуса,
а у темнім саду – сиві сливи.
маєш ніч і туман – на, лікуйся,
бо хто в сіпаннях тих
був щасливий?
соковиті плоди, нічка темна,
і спокійно мені … боже-боже,
от чого було так –
дико щемно,
і насправді несправжньо. і тривожно.
хто післав, звідки то? ніч не каже.
а сливки від роси ще добріші.
пам’ятай: що любов – то не пряжа,
ти не плутайся в ній – чуєш? – більше.
ти люби.