Лікар-поет, поет-лікар – особа не нова в культурно-інформаційному полі світу, але як особистість – завжди оригінальна… десь від Авіценни – до головного героя роману Бориса Пастернака «Доктор Живаго» – реального сучасника Віталія Коротича…
Ярослав Васильович Драганчук – військовий лікар родом із Івано-Франківщини, який живе і працює у Львові.
З 1993 року він офіцер-медик (підполковник) у Державній прикордонній службі України, завідувач клініки терапії у львівському госпіталі. Мій ровесник і хороший товариш, з яким я з’їв пуд меду, побувавши разом на різних поетичних та суто батярських імпрезах, на чаях у його палаті, де він лікує…
На Ярославові органічно «сидить» вишиванка, в якій він ненав’язливо любить вишивати на житейських стежках-доріжках, ніби у ній народився. Він щедрий господар, ненав’язливий організатор, відкрита, зі здоровим і делікатним почуттям гумору людина, яка красиво і заразно сміється, любить природу, мистецтво, з надією, любов’ю і вірою, мудро ходить у церкву…
І все кругом нього і в ньому здавалось би легко й просто, якби… з березня по липень 2014 року він добровольцем не був у зоні АТО як лікар мотоманевреної групи.
Цей факт накладає на всю ауру цього чоловіка, який пише вірші під псевдонімом Ярослав Нечуйвітер, білу тінь драми під крилом загальнонаціональної трагічності, бо все це в нього відбувається достойно, непіарно, не-урапатріотично, некрикливо… Адже про це дехто з його товариства дізнався вже тоді, коли Ярослав сам лікувався в госпіталі…
Попри такі-от біографічні штрихи-шрами я не думаю, що Нечуйвітер вважає поезію своїм хобі, навіть не хочу запитувати його про те, що, хто для нього поезія, бо відчуваю, що в цьому мужньому і ніжному чоловікові все має своє толкове, врівноважене місце: і сім’я, і громадський обов’язок, і друзі, й діти… й держава, й батьківщина, і власне поезія, яка є не більше і не менше – Поезією, яку він любить (чудово читає, наприклад, Василя Симоненка) і творить: як вербально (вірші друкував у періодичних виданнях, переможець Інтернет-сайту «Поетичні майстерні» 2007 р., один із редакторів цього сайту) та й реально – як організатор щорічного поетичного фестивалю «Веб-Єднання», де аз грішний також був і мед-вино пив…
Тепер Ярослав Нечуйвітер дозрів до своєї першої поетичної книги, вірші якої датовані і 1982… 1996… 2007, наприклад, роками, передавши мені рукопис із дружнім проханням написати «пару передмовних слів».
Зважаючи на вищесказане і значно ширше розуміння поезії – як музику долі, а не просто філологічні вправи, еквілібристику снобістського розуму, крикливий плакат дешевого марнославства, вважаю таку пропозицію за честь.
* * *
Тому зразу хочу зазначити, що ці вірші, які зразу хочеться співати, можна вважати окопними, хоча писані вони ще до теперішньої війни на війні найважчій – чесній війні із самим собою, на якій Нечуйвітер, душевно, та й тілесно, пошрамований, але не переможений, пише, як співає/молиться у цій своїй першій ластівці під якоюсь сакральною, багатозначно/конкретною, але явно не претензійною, назвою «Я залишаюсь»:
Вирує сніг
І крутиться земля.
Завмерли почуття
в міжтелефонні…
Люблю і вірю.
Жду тебе, маля…
У очі хочу глянути
бездонні.
…Перечитавши-переживши з естетичною насолодою всі вірші рукопису, я, чесно кажучи, так і не зрозумів напевне, кого має на увазі автор, звертаючись до свого героя «маля» (дитину чи Музу?..), адже більшість віршів книги – це розмова з коханою жінкою, а’ля блоківська Прекрасна Дама на фоні львівських топонімізованих орнаментів, запахів, кольорів, голосів, розмаїтих інкрустацій, як-от:
Високий замок.
І, наче доля, –
хитка спіраль.
Вершина сонця.
Вершина болю.
Туманна даль.
Розтанув обрій в завісі сірій,
Лиш поїзди
Кричать протяжно і очманіло,
Як в час біди.
Жінка, як і доля, має багато імен і образів, бо ж і творчість загалом має жіноче начало – як естетизовані пологи, як солодка мука, як увічнення ефемерного, де і Смерть, і Вічність, і Поезія, врешті-решт, – жіночого роду.
Тому в цьому контексті мені не дивно, що у першій книзі лірики військового лікаря на війні майже нема медичних та військових термінів, реалій і всього іншого, що зі сферами цими свідомо чи підсвідомо пов’язано, адже навіть у вірші «Ліки» власне ліками автор вважає «Любов і Боже слово», а в чи не єдиному вірші про війну «Зло» – знову головний лейтмотив цієї книги: Мадонна і дитя:
Загарчав автомат,
люто харкнувши полум’ям,
Роздираючи тишу святу.
І неслася Земля
по страшній траєкторії
в здичавіло-німу
пустоту.
Вибухала Земля
болем в розпачу кратері,
до кривавих тулилась грудей.
…І кричало дитя
Біля вбитої матері,
Рученята тягло до людей.
Вірші Ярослава Нечуйвітра по-симоненківськи формально прості й змістовно глибокі, в його лексиконі лише вряди-годи трапляються слова-символи інформаційного модерного неврозу на кшталт «дисплей», «SMS-ки», тому його книга – органічна терапія для втомлених чи хворих душею, яких зараз, чого гріха таїти, між нами більшість. Ці вірші можна класти на музику і «крутити» в реабілітаційних центрах, скрізь, де важко й заплутано…
От закрийте очі й уявіть:
Прибою шум.
Далекий берег пінний
І хвиль табун.
Усе здається сном…
Солоне море
дихає, як жінка,
Напоєна коханням
і вином…
Правда ж лікує, врівноважує, як передчуття чогось несказанного, нетутешнього, молитовного… і разом із тим такого знайомого, земного, тілесного?..
Як от ці інтонаційно шевченківські мотиви, які можна би було прийняти за легке епігонство, якби не знання і не відчуття довіри до їх автора, який має Біографію воїна і світлу трембітну душу хлопця з полонини:
Заснуло все. І біль заснув.
А на душі так тихо стало.
Лиш тільки вітер шугонув
і тихим смутком повівало
з усіх кутків. Я знову сам.
– Мабуть, ніколи не віддам
усе, що я заборгувало, –
шепнуло серце. А душа
десь у дитинстві спочивала,
рядочків першого вірша
мережку знов благословляла.
І снилось їй, що вже нема
нещирих друзів і облуди,
що знову пісня – не німа,
і знову люди – справжні люди.
Тому, враховуючи здоровий добрий гумор та іронічність/ самоіронічність Славка в житті-бутті, я залишаюся з віршами цього ліричного і надійного ескулапа, бо вони терапевтичні в цьому прекрасному попри все і вся, хоч і травматичному, світі…
Ярослав Драганчук (Нечуйвітер) залишиться… як лікар, як офіцер, як поет, як людина, як чуйний вітер…