Цьому інтерв’ю майже 12 років, але взяте ніби сьогодні…

У своїх сорок два Ігор Павлюк, уродженець Волині, – особистість, яку знає не лише Україна. Автор 26 книг поезії, прози, літературознавства, публіцистики, історії журналістики. Член президії Національної спілки письменників України, співголова об’єднання поетів Києва, лауреат низки міжнародних та всеукраїнських премій (у тому числі – й Народної Шевченківської). Детально вивчивши історію журналістики на Волині, Поліссі, Холмщині та Підляшші, він знає тенденції розвитку не лише ЗМІ, а й українських суспільства та держави у ХХІ столітті.

Сьогодні він, незважаючи на обмаль часу, – гість «Волинської правди».

«Перехідні часи завжди для України»

– У кожної людини зазвичай – свої драми. Життя, зрештою, – це постійний іспит і для народу. Оцінюють реалії політики, соціологи, юристи… Хоч нині акцентують увагу на кризі, мусимо погодитися з тим фактом, що для України ніколи не було легких часів. Той суворий екзамен доводиться складати постійно. Причому всім.

– Звичайно… Процитую свій вірш «Психотерапія»:

 

Перехідні часи завжди для України:

То голод, то війна, то строєм – в комунізм.

І рима, як на зло – ото прийшла руїна.

Не знаю, де подітися мені:

Податись за кордон, завести бджіл в глибинці,

Чи на війну піти за волю не мою,

Чи, може, в теплоті зостатися, при жінці…

У такі перехідні часи можна, образно кажучи, або літати, або повзати. Я вибираю політ.

Для поета важливо відчути, на якому витку спіралі він знаходиться…

 

– І на якому?

– Мій шлях – шлях Мамая, Поета-Воїна, а не поета-плакальника. Якщо це поет нації окупованої, він мусить бути воїном. Тобто, світ свій ділю на три частини: внутрішній, зовнішній, потойбічний… Тобто, те, що я в політиці не можу змінити, але можу рекомендувати. Я б узаконив дуелі. Багато хто іронічно усміхнувся б із цього приводу.

 

– Маєш, Ігоре, на увазі словесні дуелі?

– Та ж слово тепер нічого не значить! Воно зовсім порожнє. А дуель відроджує аристократизм. Тоді й зростає ціна слова. Адже за кожне слово доводиться відповідати. Не перед законом (вони написані для себе). Є закони природи. Вони незмінні впродовж мільйонів років. І є закони честі. У тому й суть аристократичності. Багато поетів гинули на дуелях, але залишалися безсмертними і творчістю, і біографією. Скажімо, не подобається Президент – ти як чоловік викликаєш його на дуель. Це не стосувалося хіба що рабів. Коли є хоч якісь натяки на аристократію, люди мають керуватися законами честі. А там, де немає поруху, де нема меча, де честь на підкріплена дуеллю, держава існувати не може. Ми генетично крізь це не пройшли. От звідси – й усі проблеми.

 

– Це про світ зовнішній…

– А от мене все більше цікавлять світи внутрішній і потойбічний. Без наносної містики із ангажуванням поняттям смерті, песимізму. Справа в тому, що мій внутрішній світ стає сильнішим за зовнішній. У ньому я господар аж до смерті. Зовнішній стає для мене нецікавим, а якщо торкнутися того, що стосується політики, – огидним. Смішно перейматися тим, чого ти не зможеш змінити. А те, що можливо змінити в собі, в своїй сім’ї, намагаюся робити. Видаю книжки (хоч і не маю з цього нічого, за рахунок цього, як і ти, жити не можу), наперекір усьому.

«Тоді разом удвох ризикуємо перед кулею»

– Наша людність, змагаючись за місце під сонцем, керується зазвичай суто прагматичними мотивами, іноді навіть звірячими інстинктами. До джерела поезії йде все менше спраглих.

– Я не сказав. Поезія у нас як слов’янського народу замінює релігію, яка запозичена. Ті боги, що давали силу, ставати Руссю, потоплені в Дніпрі. Запозичивши чужу релігію, ми вбили свою державницьку силу. І тоді, як я вже говорив, поезія замінила релігію.

– З цього приводу можна дискутувати. Скажімо, я так не вважаю. Та й ставлення нині до поезії, як і до літератури загалом, суттєво змінилося. І з боку всіляких еліт, і «рабів отих німих», і зі сторони держави.

– Зараз держава зовсім байдужа до поетів. У двадцяті роки їх або розстрілювали, або їх підтримували. А зараз убивають байдужістю. Хіба не відчуваєш цього?

 

– Хіба варто надто подивовуватися з цього приводу? Нині дуже різні поети. Одні епатують до психології сексуальних меншин, інші експлуатують патріотичні пориви… А ще ж рівень художності. Платити вдячністю сумлінному графоманові?

– Тому ще раз кажу: я б узаконив практику дуелей. Коли це голубий, то з ним в Америці ніхто за одним столом не сяде. Якщо він професійно римує політичні гасла, але я не бачу підкріплення ні словом, ні ділом, ні честю, значить, я можу викликати його на дуель. У будь-який момент! Тоді разом удвох ризикуємо перед кулею.

 

– Тим часом літератори і так убивають один одного зміїними порціями взаємної жовчі… З твого дозволу, Ігоре, хотілося б звернутися зараз до тебе як медіа-експерта, оскільки 13 квітня ти в інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка захищаєш дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора наук із соціальних комунікацій. Ти ґрунтовно дослідив українськомовну пресу Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 20 століття. І тепер є можливість порівняти з медійними тенденціями вже 21 століття, їхнім впливом на політичні реалії.

– Як на мене, вже завтра може ожити вчора. Простіше кажучи, у нас зараз реальна загроза напряму повернутися до кордонів 1939 року. Я це бачу, оскільки описав 424 видання, запропонував 4 монографії на цю тему. Не треба бути великим пророком, щоб не зауважити, наскільки ми ялові в питаннях розбудови держави, відстоювання національних інтересів.

– Вкотре дається взнаки проблема еліти. Озирнімося в історію Давньої Русі, періоду Козаччини, навіть Радянської України. Наша еліта зазвичай працювала на чужинців, згодом розчиняючись у цьому середовищі…

– Та проблема зараз і в тому, що еліти у нас як такої занадто маленький відсоток… Упродовж століть земля була найістотнішим товаром (хіба у 20 вже цю роль виконують газ, нафта). А земля у нас не в соціальному, а суто біологічному, природному аспекті була найкращою в світі. Такою і зараз вона вважається. Природно, що ту найкращу землю (разом із дівчатами, «рабсилою», яка зараз сама, добровільно їде в «ясир») хотіли забрати. Ті, хто репрезентував ірраціональне поняття честі, виходили з мечами і, відповідно, гинули. За свій рід, за свій нарід, за свою державу, за батьківщину. А завойовники хотіли наші душі, тіла, землю… Все найпотужніше гинуло. А те, що не мало поняття честі, ховалося в лісах, ховалося в землянках, продавалося ворогам, зраджувало і видавало потомство. І так тривало досить довго. Наша біда і радість (як то завжди парадоксально буває у світобудові загалом) ота земля. Як наслідок, еліта зараз – це 3,5 % населення (за даними соціобіологічних досліджень). А для того, щоб народ був експансивним, щоб нація репродукувалася щонайменше – потрібно 7 %.

 

– Але ж еліта може вести себе по-різному, маючи нерідко протилежне бачення реалій та перспективи.

– І що ми бачимо сьогодні? Так звана духовна еліта, яку непогано знаю, зараз кидається від одного окупанта (Росії) до інших колонізаторів. Це ж очевидно! За гранди (копійки фактично!) продаються. Діти еліти при всій її патріотичності вчаться в Америці. Парадокс! Одна справа – пізнавати світ, інша – повністю переселитися туди, покинути, зневажаючи, рідну землю. Одна частина еліти продовжує русифіковуватися, інша – американізовуватися.

 

– А з приводу тих, хто задає тон у політиці…

– Не царська це справа (сміється – В.В.). Не справа це письменника, адже, як говорив Павло Загребельний, справжні поети невмирущі. Письменники, як говорив Антон Чехов, «не лікарі, а біль».

– Коли Україна (УНР) втратила свою державність, її очолювали…непогані літератори.

– Вони парадоксально її закопували. Для них не треба було армії, щоб захищати свою державу.

 

– А нинішні із мандатами, повноваженнями, у дев’яносто першому переконували, що нам не потрібна ядерна зброя.

– І відмовилися від неї. І хто ми такі? Нас, сприймаючи як зграю варварів, крадіїв (коли після кількох «підкидувань» мені гаманців, я їх повертав, то чув: «Ви, українці, виявляється, нормальні люди»), перестали ще й боятися. Наші предки мільйонами гинули в сибірах, щоб ми мали ту зброю. Нормальний поліський дядько має рушницю – і його не поважають. Він не обов’язково має стріляти. Але змушує себе поважати. Так і країна…Хоча треба чітко розрізняти поняття держави і батьківщини. Колись я писав: «Мені хотілося пожить в моїй державі, але ж держава батьківщини не додасть». Я нікого не звинувачую. Я сам – частина суспільства. Кожен з нас має усвідомити, що він також найбільш винен. Ми всі повсідаємося, похапаємося за серця, позітхаємо. Та ніхто, можна згадати Ліну Василівну Костенко, не хапається за зброю, прости Господи. І вже й слово не має ваги.

– Хоч, погодься, Україна має таких письменників, які, працюючи в інших мовних середовищах та державах, були б почуті, вшановані.

– Мені здається, що в наших умовах інтуїція Ліни Костенко як геніального поета їй та й усім, хто має ім’я, дала правильну або наймудрішу підказку. Зараз потрібно просто мовчати. Хоча я не мовчу.

– За кого зараз Ігор Павлюк? Лівих, правих…

– За себе! За рід. Як громадянин я зараз у такій болючій точці. Мій рецепт як письменника – бачити позитивне в житті. На негативне намагатися не звертати уваги і робити свою справу. Виживати наперекір усьому! Не відрікатися від слов’янської єдності (всупереч всіляким сусідським непорозумінням), не вважаючи росіян чи білорусів ворогами… І не попадатися на імперський «гачок» (чи то російський, чи американський), згідно з яким («Розподіляй і володарюй», нас ділять на Закарпатську, Русинську, Буковинську Україну, розсварюють Галичину й Волинь). Чим більше нас зараз поділять, тим легше завтра буде захопити, розподіливши між іншими державами. По селах земля уже фактично продана. І завтра прийде китаєць, чех чи поляк, у якого дядько, який ще не зіп’ється, буде рабом, заробляючи на шматок хліба. Як було до тридцять дев’ятого. А що роблять наші державні мужі? Нахапують гектарами ту ж таки землю.

– Причому – незалежно від політичної орієнтації.

– Подивимося правді в очі. Як я їм можу вірити, коли в столичного чиновника платня – 40 тисяч, а в доктора наук – 2,5 тисячі?

– Незважаючи на все, ти забудь-яких обставин залишаєшся собою, мандруючи «трикутником»: Київ, де працюєш в інституті літератури НАНУ, – Остріг, де викладаєш в академії, – Львів, де мешкають дружина й донечки, час від часу заїжджаючи до Луцька, Лукова, Окорська, Ужови, Ківерець.

– Тут нема чого особливо дивуватися: внутрішній мій світ став достатньо сильним, навіть злим. Хоча їздити отак упродовж п’яти років вже важкувато. Хочеться вже десь «осісти», ближче до природи. Все наближається до свого початку.

 

– Щоб реалізувати творчі плани?

– Не лише… Мудрі бабці зараз кажуть: хто впродовж найближчих трьох років не повернеться до землі, того просто не буде. Не йдеться про втечу, аби суто вижити, а щоб прожити з гідністю.

– Дай Боже, брате. Дякую за відверте спілкування.

Довідка «ВП»

Ігор Зиновійович Павлюк народився в селі Окорськ, що неподалік від містечка Торчин, 1 січня 1967 року. Через кілька днів після цього померла його мама. Відтак жив у дідуся й бабусі в селі Ужова Рожищенського району. Після закінчення середньої школи навчався у військовому училищі в тодішньому Ленінграді, служив у війську. Вищу освіту здобув на факультеті журналістики Львівського університету імені Івана Франка, кандидатську дисертацію захистив у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

 

Зараз працює старшим науковим співробітником інституту літератури Національної академії наук України та доцентом Національного університету «Острозька академія», очолює об’єднання поетів Києва. Автор 26 книг поезії, прози, публіцистики, літературознавства, історії журналістики. Член президії Національної спілки письменників України. Лауреат ряду міжнародних і всеукраїнських літературних премій: імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень», «Тріумф», імені Василя Симоненка, Бориса Нечерди, Маркіяна Шашкевича. Перший серед письменників України володар «Залізного Мамая (Народна Шевченківська премія, 2008). Тексти перекладалися анлійською, польською, російською, білоруською, ірландською, грузинською, турецькою мовами. Репрезентував українське красне письменство під час міжнародних фестивалів у США, Грузії, Ірландії, Росії, Великобританії.

 

Високу оцінку його творчості дали Борис Олійник, Ліна Костенко, Роман Лубківський, Микола Жулинський, світлої пам’яті Микола Вінграновський, Павло Загребельний, Володимир Лучук.

 

13 квітня Ігор Павлюк в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка захищає докторську дисертацію «Українськомовна легальна преса Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917– 2000 років як структурна частина загальнонаціонального інформаційного простору».

 

Із листа світлої пам’яті Павла Загребельного до Ігоря Павлюка:

«…Клопоти мені з цими варязькими іменами. Пишеш – Ігоре, читається – горе. Пишеш – Ігорю, читається – горю. А я, хоч маю апостольське імення, ні писати, ні говорити не можу.

Місяць тому я послав Вам свою книжку на адресу Спілки письменників. Мабуть, вона там десь і загубилася. На книжці написав: «Ігореві Павлюку, поетові невичерпної сили, таємничій поліській душі, в якого дивним, майже містичним чином, відлунюють буйні степові голоси незабутніх Миколи Вінграновського і Валерія Іллі».

Інтерв’ю записав Віктор ВЕРБИЧ

// За вільну Україну. – 2009. – 16 квіт.

На фото: Віктор Вербич, Андрій Криштальський, Віктор Зубович, Ігор Павлюк, Михайло Світліковський, Олександр Рисак, 2000 рік.