Є вірші – молитовна сповідь душі, є вірші – крик душі, вірші-пісні і вірші-казки…
Поезії Софії Кримовської – сама жіночна душа, вірніше, її іскристі крапельки, якими вона пише, як вишиває, тче, в’яже, ліпить, наспівуючи собі щось космічне і ніжне, глибинне, взяте ще з матріархатних колисанок, замовлянь… Ліпить так, як ластівка гніздо.
***
Уж мі так не буде,
Як… як било перше
Українська народна пісня
Остання твоя печаль
наче моя перша.
Скільки було прощань,
любчику мій, верше?
Таке-от магічне звернення до вірша та ще й із епіграфом із тих пісень, із якими плАчу…
Або –
***
Небо виблисне синехмарно,
зарегочуть старі страхи.
Я боюся грози (ой мамо!)
дужче власних (і ні) гріхів.
Перекотиться грім по вікнах,
по дахах і прорве дощем.
Притулюся до чоловіка
(то пусте, що малий іще).
Я до ранку з дощем проплачу
і завию в таку грозу.
Ніби просто злякалась. Наче
тільки грому страхи несу.
У цих та інших (всіх) віршах, як і в їхньої господині, плаче і сміється жвава і дітклива дівчинка, що збирає квіти для віночка, коли бджола з них мед бере… А вона ще не вміє боятися – ні бджоли, ні хули… А вона вже не боїться, бо Вона вже й бабуся…
На очах читача ця дівчинка-бабуся і бабуся-дівчинка, зостаючись сама собою (Жінкою), здивовано пізнає цей світ з його гіркими медами, медовими болями, вродженими і набутими науками. А світ (ми то знаємо…) буває усяким. Найгірше – коли байдужим.
Тим, хто має слух і неслухняно-добре серце, ці лірично-драматичні, навіть епічні за дивним відлунням вербальні коди, символи, легенди – як зілля від аритмії: бо вони материнсько-сестринські, здорові й мудрі (афористично-доброгуморні):
І тільки зрідка давній друг морочив
усе єство… і думав, що втішав…
і легкі (пісенні) водночас, як от:
***
Де веранди плечима туляться
і будинкам віками тісно,
я бродила тобою, вулице.
я блукала тобою, місто.
Я дощами була і зливою,
під повіки ховала хмари.
і була, як тоді, щасливою
в місті дива, любові, кари.
Я літала між віття жовтого,
голубів розганяла зграї.
Міста я не любила жодного,
а за цим все життя вмираю.
Поза тим лірика Софії не позачасова, вона суспільно акцентована:
Солодко плакалось. Так молитви і вірші
ходять душею і бавлять торішні сни.
Плакалось. Ні. Не займайте. Не треба. Тихше.
Я розговілась у час, на слова пісний…
Вона водночас ніжна й ножова коханка:
я тебе вичитую в рядках
я душею душу відкриваю –
ніжить серце а буває крає
твоє слово…
я тебе вимарюю у снах
я малюю променем в промінні
твої губи і цілую сильно
та раптово…
…яка іноді (дівчинка ж) бавиться формальними штучками-пошуками:
СЕРЦЕ те саме СОНЦЕ
яке
зігріває тіло
думки відкидають
на долю
тіні
найменше опівдні
коли СЕРЦЕ гаряче
кожна клітинка плаче
у тілі
коли на СЕРЦІ
хмари
СОНЦЕ
у нас одне
а
СЕРЦЕ
шукає пари
…асонансами, дисонансами, алітераціями:
Злива
Загрозило, загуло,
затремтіли вікна,
задзвеніло синє скло,
заблищали ікла.
Серед її ключових слів, поставлених загалом у двостопні віршовані розміри, душа, син, слово, сон, любов, мама, сонце, пристрасть…
Як і кожен справжній поет, Софія Кримовська стає тим, до чого доторкається душевним словом, тілесним зойком:
Де веранди плечима туляться
і будинкам віками тісно,
я бродила тобою, вулице.
я блукала тобою, місто.
…вулицею, містом…
У Її сімейно-космічному поетичному гнізді добре й затишно подорожньому, навіть тим, хто від природи глухий до поезії, бо в органічній поезії, до якої безперечно належать вірші Софії, як і в справжній Жінці, було, є і буде щось іще, окрім власне поезії…
Врешті тому писати про таку поезію, смаковито цитуючи її, легко і бездонно.
Але краще просто загорнутися у плед біля каміна – і читати її, читати… щоби зранку прокинутися щасливим, світлим, добрим і сильним.